"Грант" викликаe Москву

Павло Ілліч приїхав на військовій полуторці з солдатом-шофером і добре підхмеленим старшиною. Всі швидко розмістились у кузові, й солдати накрили їх брезентом.

— Поки я не постукаю — мовчіть, — наказав старшина. — А як проскочимо пропускний пункт на виїзді з міста, брезент можете зняти.

Хвилин через двадцять машина зупинилась. Шрагін почув, як хлопчачий голос спитав:

— Що везеш?

— Спецвантаж, а що саме, нам знати не належить, — відповів старшина.

Промінь ліхтарика сковзнув по кузову машини.

— Їдь, не загороджуй!

Полуторка рушила далі. Хвилин через десять старшина, як обіцяв, постукав у віконечко з шоферської кабіни. Шрагін одкинув брезент. Над ними розкрилось те ж саме чорне спокійне небо, вкрите вже по-південному великими яскравими зірками.

Розділ 2

Все вийшло якнайкраще. Сніжко сам запросив Шрагіна на деякий час зупинитися в них. Господарям він аж ніяк не завдавав клопоту: у добротному будинку Сніжка було п’ять кімнат, крім кухні.

Поголившись з дороги і поснідавши, Шрагін разом з Павлом Іллічем пішов на завод. Вулиці міста виглядали тривожно. Багато військових машин. На перехресті в садочку з траншей стриміли жерла зенітних гармат. Солдат, що стояв біля них, зсунувши каску на потилицю, в бінокль обдивлявся небо. На вікнах білі хрести з паперових стрічок — наївний спосіб уберегти шибки, коли розвалюються будинки. Двоповерховий кам’яний будинок бомба розкидала на три боки. Лишилася тільки одна стіна — вся в квадратах різнобарвної шпалери.

— Тут жив адвокат, — незрозуміло посміхнувся Сніжко і показав на руїни. — Дуже погана людина. Коли я судився за свій будинок, він хотів мене пустити з торбами, а, бач, сам усе втратив. Бог, він усе бачить і шельму мітить.

По дорозі на завод вони зустрічали людей, які знали Сніжка, віталися з ним.

— Здрастуйте, здрастуйте… — відповідав він то поблажливо, то привітно, а то й іронічно.

— Я бачу, вас усе місто знає, — сказав Шрагін.

— Нічого дивного, — з гідністю відповів Сніжко. — Я тут народився, виріс, людиною став. А тільки знайомства бувають різні. Ось допіру низько кланявся мені дідок, сухорлявий такий, у кепочці. У мене з ним сварка була на заводі. Він тоді ще не виходив на пенсію, в активістах ходив. Зараз він уперше за останні два роки відкланявся. А я от собі й думаю, і чого б це він раптом упізнав мене?

«Я-то знаю, чому він тебе впізнав», — подумав Шрагін, ще раз переконуючись, як добре може стати в пригоді йому знайомство з Павлом Іллічем, який, звичайно, не виїде з міста.

— Житимемо, як бог присудить, — сказав той за сніданком. — Та й німця нам малювати не треба, у нас німецьких колоністів споконвіку повне місто. І скажу вам: нічого люди, є навіть і кращі за наших.

Шрагін знав, що в цьому місті живе багато німецьких родин, які оселилися тут з давніх-давен. Квартира, в якій для нього мали підготувати кімнату, належала саме такій сім’ї.

— А як же ви… коли щось? — поцікавився Сніжко. Шрагін запитливо глянув на нього. — Ну, коли німець сюди прийде…

— Ще не знаю, — безтурботно відповів Шрагін. — Тепер головне для мене — проявити дисципліну: раз мене сюди перевели, я — тут. І готовий виконати будь-яке розпорядження.

— Можуть на вас і шинельку натягнути, — посміхнувся Сніжко.

— Все-таки я спеціаліст.

— Це так, — погодився Сніжко. — Та тільки для наших ви людина зайшла, а навкруги хмара свояків та шуряків, яким броня потрібна.

— Поживемо — побачимо, — з тією ж безтурботністю мовив Шрагін.

Сніжко пройшов на завод, а Шрагін попрямував до будинку, що стояв поруч з прохідною, і незабаром вже сидів у кабінеті завідувача кадрами заводу — того самого Савельєва, про якого йому розказував Сніжко. Втомлений і нервовий, Савельєв з першої ж хвилини заговорив із Шрагіним роздратовано й грубо. Шпурнувши на стіл його папери, він вигукнув:

— Дурні! Справжнісінькі дурні!

— Хто? — здивовано запитав Шрагін.

— В тому числі і ви, коли не розумієте, що тільки невиліковні дурні могли в такий час затіяти перекидання кадрів через всю країну, а головне — куди?

— Вам не потрібні інженери?

— Знаєте, хто нам зараз потрібний? — майже закричав Савельєв, але замовк і знову став гортати папери. Раптом він здивовано втупився на Шрагіна. — Ти глянь, виявляється, перевод за вашим бажанням?

— Я був змушений подати таку заяву.

— Змушений чи не змушений, це не головне. Але, може, ви мені все-таки поясните, чому в вас спалахнуло бажання поїхати до міста, яке не сьогодні-завтра опиниться в руках ворога?

— Я просив би вас свої провокаційні думки лишити при собі, — сердито сказав Шрагін, дивлячись у червоні, запалені очі Савельєва. — В документах ясно сказано, що я подав заяву більше ніж за місяць до війни, і не моя вина, що наркомат затягнув цю справу. І нарешті, даремно ви берете на себе роль пророка і дозволяєте собі призначати строки здачі ворогові радянських міст.

— Ви, очевидно, не знаєте, де зараз німці, — втомлено промовив Савельєв.

— Зате я знаю, де завод, якому я можу стати в пригоді хоча б для того, щоб, залишаючи, висадити його в повітря, — сказав Шрагін.

— Може, вам краще спочатку піти в міськком партії? — з погано прихованою злорадною надією спитав Савельєв.

— Я розумію, на що ви розраховуєте, — відповів Шрагін. — Проте війна не скасувала порядку, який встановили не ми з вами. Віддайте про мене, як годиться, наказ, і я піду в міськком.

Савельєв розлючено натиснув кнопку дзвінка, що лежала на столі. До кабінету зайшла літня жінка в строгому чорному костюмі і солдатських чоботях.

— Ганно Гаврилівно, надрукуйте наказ про призначення цього товариша на вакантну посаду інженера у відділ головного технолога. Ось його документи. — Савельєв подав їй папери, дивлячись на неї так, ніби запрошував її подивуватись разом з ним з того, що відбувається.

— Коли вам дати наказ? — незворушно спитала жінка.

— Зараз, — видихнув Савельєв.

Жінка вже давно пішла, а Савельєв усе ще дивився нерухомими очима на те місце, де вона тільки-но стояла, і мовчав. Шрагін теж мовчав. І раптом Савельєв, важко зітхнувши, перевів погляд на Шрагіна і тужно мовив:

— До чого діло дійшло… І хто б міг подумати ще три місяці тому, га?

— Так, випробування випало нам важке, — в тон йому сказав Шрагін. — І зараз дуже небезпечно втратити владу над нервами.

— Хай йому грець! — тихо вигукнув Савельєв. — Але ж не можна вдавати, ніби нічого не коїться. Я ж у цьому місті народився, а цей завод — все моє життя. Де мені позичити нервів, де? Півзаводу пішло на фронт, а я все завідую кадрами. Воювати — це я розумію… — промовив він так сумно і без будь-якого награвання, що Шрагіну стало шкода цієї змученої людини.

— Нічого, нічого, війни вистачить і для нас з вами, — сказав Шрагін.

Через кілька хвилин наказ було підписано. З 10 серпня 1941 року Ігор Миколайович Шрагін, інженер-механік, зобов’язаний стати до роботи. Десяте — завтра.

Прямо з заводу Шрагін пішов в обласне управління НКВС. Він легко знайшов цей будинок, але зайшов у нього не зразу, хвилин тридцять вибирав момент, коли поблизу не буде перехожих.

Начальника управління не було, він ще вночі поїхав в обком, і коли повернеться, ніхто не знав. Шрагіна прийняв його заступник підполковник Гамарін, який саме й займався основною підготовкою шрагінської операції. Він був ще досить молодий, років під сорок, дебелий, підтягнутий, з широкими бровами на смуглявому обличчі.

— Чому Москву з таким запізненням повідомили про прибуття моєї групи? — спитав Шрагін.

— Низькопробна накладка, — відповів підполковник. — Ми думали, що про це повідомить сама група, а вони думали, що це зробимо ми.

Шрагіну сподобалось, що він не намагався ні вигороджувати себе, ні звинувачувати інших.

— Коли і де я можу побачити своїх людей? — спитав він.

— Ми зберемо їх, звичайно, а от коли, це сказати нелегко. Всі вони зараз беруть участь в очищенні міста, виловлюють всяку наволоч.