Ночiвля Франсуа Вiйона

— Тільки перше, — відказав Тевенен.

— Там ще лишилося трохи в пляшці? — поцікавився чернець.

— Розкоркуй другу, — відповів Війон. — Ти такою малістю, як оця пляшчина, гадаєш напхати своє пузате барило? І як ти сподіваєшся піднестись на небо? Ти думав, скількох янголів треба буде, щоб вознести одного ченця з Пікардії? Чи ти в’являєш себе другим Ілією, і що вони пришлють по тебе колісницю?

— Hominibus impossible [1], — відказав чернець, наповнивши шклянку.

Табарі мало не підскочив від захвату. Війон знов його щигольнув по носі.

— Смійся з моїх жартів, коли хочеш сміятись, — сказав він.

— Та коли ж дуже смішно, — виправдовувався Табарі.

Війон зробив йому носа.

— Придумай риму до «риби», — сказав він. — І що ти тямиш у латині? Тобі краще взагалі її не знати, щоб нічого не второпати на страшному суді, коли диявол притягне до відповіді Ґвідо Табарі, клірика, — диявол з горбом на спині та розжареними до червоного лазурями. А коли вже згадали про диявола, — додав він пошепки, — то глянь на Монтіньї.

Всі троє нишком зиркнули на гравця в карти. Йому, здається, зовсім не щастило. Рот його трохи скривився, одна ніздря майже закрилась, а друга роздулася. У нього, як то мовиться в одній страшнуватій метафорі, пес сидів на загривку, і він надсадно важко дихав під цим жахливим тягарем.

— Так і різоне зараз ножакою, — прошепотів Табарі, в якого аж очі заокруглилися.

Чернець затремтів, обернувся лицем до вогню і простяг руки ближче до жару. Це холод так подіяв на Доміне Ніколаса, а зовсім не надмір моральної чутливості.

— Ану вернімось до балади, — мовив Війон. — Як то воно вийшло?

І, відбиваючи рукою ритм, почав декламувати баладу перед Табарі.

Але вже на четвертому рядку їх урвав різкий і фатальний рух серед картярів. Скінчилася ще одна партія, і Тевенен саме розтулив рота оголосити чергову перемогу, коли Монтіньї по-гадючи прудко звійнувся і затопив кинджала суперникові в серце. Удар був такий миттєвий, що Тевенен не встиг ні скрикнути, ні ухилитись. Одна-дві конвульсії пробігли його тілом, долоні розкрились і стислися, п'ятки стукнули по підлозі, тоді голова хильнулася назад на одне плече, а очі так і лишилися широко розплющені, у той час, як душа Тевенена Пансета повернулась до того, хто її створив.

Усі посхоплювалися з місць, але все вже було скінчене. Четверо живих моторошними поглядами втупились одне в одного, а мертвий з бридким вищиром неначе розглядав крайчик стелі.

— Боже милий! — прорік Табарі й почав виголошувати молитву латиною.

Війона прорвало істеричним сміхом. Він ступнув крок наперед, блазенськи вклонився Тевененові й засміявся ще дужче. Потім ураз важко осів на табуретку, все не перестаючи сміятись, немов ладен був кишки собі порвати зі сміху.

Монтіньї перший прийшов до пам'яті.

— Подивімся лишень, що у нього є, — зауважив він і досвідченою рукою вивернув небіжчикові кишені, а добуті монети склав чотирма рівними порціями на столі. — Це кожному, — додав він.

Чернець узяв свою частку з глибоким зітханням і тільки скоса зирнув на мертвого Тевенена, що почав осідати й загрожував от-от упасти зі стільця.

— Ми всі влипли! — вигукнув Війон, струшуючи з себе веселощі. — За це певна шибениця кожному з тут присутніх, не кажучи вже про відсутніх.

Він зробив промовистий порух піднесеною вгору правицею, висолопив язика й схилив голову набік, зображуючи повішеника. Тоді поклав до гаманця свою пайку здобичі й зачовгав ногами по підлозі, так ніби вони в нього затерпли.

Табарі останнім простяг руку по належну йому порцію — рвучко схопивши її, він забився в дальній куток кімнати.

Монтіньї вирівняв на стільці небіжчика й висмикнув з його тіла кинджал, від чого з рани чвиркнула кров.

— Вам, хлопці, краще вшитися, — сказав він, витираючи зброю об камзол своєї жертви.

— Атож, — відказав Війон, судомно проковтнувши слину. — Прокляття на його жирну голову! — вирвалось у нього. — Вона в мене як мокреча в горлі! Хто йому дав право бути рудим і після смерті? — І він знову важко сів на табуретку й затулив лице руками.

Монтіньї і Доміне Ніколас голосно зареготали, і навіть Табарі реготнув услід за ними.

— Плаксіяка, — кинув чернець.

— Я завше казав, що він слиняк, — глузливо докинув Монтіньї. — Та сиди ти, ото ще! — скрикнув він, знов шарпнувши небіжчика. — Загаси вогонь, Ніку!

Але Нік знайшов собі сподобніше діло: він тихенько витяг Війонів гаманець, поки поет, безвільно тремтячи, сидів на тій самій табуретці, де менше трьох хвилин тому схилився був за писанням балади. Монтіньї і Табарі жестами дали наздогад, що і їм з того щось належиться; чернець кивнув на знак згоди, водночас ховаючи гаманця за пазуху власної ряси. Мистецька натура часто-густо виявляє себе непристосованою у практичному житті.

Ледве скінчилася конфіската, як Війон стрепенувся, скочив на ноги і взявся собі теж розкидати й гасити червоні головешки. Поки він клопотався цим, Монтіньї відчинив двері й обережно виглянув на вулицю. Дорога була вільна, нав'язливої варти ані сліду. Однак задля більшої безпечності вирішено розбігатися поодинці, а що Війон і без того хотів чимшвидше позбутися прикрого сусідства мертвого Тевенена, тоді як решта воліла ще швидше позбавитись його самого, поки він не виявив утрати грошей, то йому й надали одностайно змогу піти першим.

Вітер нарешті взяв своє і розігнав усі хмари з неба. Лише кілька тоненьких, як місячне світло, хмарин прудко пливли поміж зір. Холод пронизував до кісток, і під дією певної оптичної ілюзії все довкола вирізнялось чіткіше, ніж серед ясного дня. Цілковите безгоміння повило сонне місто, повсюди самі білі ковпаки, на майданах під іскристими зорями повно маленьких Альп. Війон лайнув свою долю. Якби ж то й досі йшов сніг! А ось тепер хоч би куди він подався, скрізь за ним слатиметься неусувний слід на сяйній білизні вулиць, і він усе буде припнутий до хатини на кладовищі Сен-Жан і сам своїми ногами сукатиме мотузку, що проляже від місця злочину до шибениці. Отой глузливий вищир небіжчика знов постав перед його очима, але означав він уже щось зовсім нове. Війон клацнув. пальцями, немов підбадьорюючи себе і, ступаючи в сніг, звернув навмання в котрусь вуличку.

Два видива не полишали його дорогою: образ шибениці у Монфоконі, якою вона бачилась йому цієї ясної вітряної ночі, та вигляд небіжчика з лисиною й у вінці рудих кучериків. Обидва ці видива холодили його серце, і він наддав ходи, немов сподівався в такій спосіб утекти від прикрих думок. Вряди-годи він оглядався через плече, нервово здригаючись, але на вибілених вулицях не було ні душі, крім нього, і тільки вітер, коли вихоплювався з-за рогу, щоразу збивав угору віяло лискучого снігу, що вже потроху примерзав до землі.

Раптом Війон побачив далеко попереду якусь чорну цяту й кілька ліхтарних вогників. Цята ця рухалася, і ліхтарі погойдувались у міру людської ходи, Це була нічна варта. І хоча варта лише перетинала ту вулицю, якою він ішов, Війон визнав за краще швиденько пірнути кудись убік, поки його не помітили. Він чудово усвідомлював, як вирізняється на снігу його постать, і йому аж ніяк не всміхалася перспектива почути окрик вартових.

Лівобіч від нього стояв солідний колись заїзд з вежками й великим Ґанком перед входом; він пам'ятав, що споруда ця давно порожнює і досі стала напівруїною, тож у три скоки вихопився на ґанок і шаснув усередину будинку. Там було зовсім темно, та ще після блиску засніжених вулиць, тож він просувався вперед з витягненими руками, коли враз наштовхнувся на щось дивне — воно водночас було тверде й м'яке, неподатне й поступливе. Серце йому тьохнуло, і він відскочив на два кроки назад, нажахано вдивляючись у перепону. Тоді аж засміявся полегшено. То була всього лишень жінка, і то мертва. Він став навколішки перед нею, аби впевнитись у цьому. Вона була холодна як камінь і геть закоцюбла. Подертою стрічкою у неї на голові лопотів вітер, а щоки її таки ще сьогодні були густо нарум'янені. В кишенях у небіжчиці зяяла пустка, але в панчосі під підв'язкою Війон знайшов дві дрібні срібні монети, знані як «біляки». Це було мало, але все-таки щось, і поета приємно зворушила думка, що от жінка встигла померти до того, як витратила їх. За цим крилася незбагненна й жалюгідна таємниця, і він перевів погляд з монет у себе в руці на мертву жінку, тоді знов назад і похитав головою, думаючи про загадковість людського життя, Генріх П'ятий англійський помер у Венсенні невдовзі по тому, як завоював Францію [2], а ось ця бідолаха замерзла на порозі будинку котрогось дуки, так і не встигнувши згайнувати двох своїх біляків — світ таки жорстокий до людей. Чи ж багато треба, щоб розтринькати ці два біляки? А все-таки зайвий раз далося б відчути приємний смак у роті, і губи ще разок прицмокнули б, заки диявол порве душу, а тіло розтягнуть хиже птаство та щурі. Ні, як на нього, то він воліє, аби його свічка догоріла до кінця, перше ніж її загасять, а ліхтаря розтрощать.