Посланець

Нараз двері рвучко розчахнулися, і до кабінету Хейніша ввійшов його особистий ад'ютант унтерштурмфюрер [26] Віллі Майєр, надто збуджений як для. дисциплінованого служаки. Він виструнчився і чітко доповів:

— Пане штурмбанфюрер, терміновий виклик по телефону!

— Хто там іще морочить голову?

Рудий, аж гарячий, Віллі ковзнув поглядом по присутніх офіцерах і відповів стримано, але з досить прозорим натяком:

— Дзвінок зі штабу! Я переключив телефон на вас.

Штурмбанфюрер взяв трубку і невдоволено буркнув:

— Хейніш слухає. — Та враз мимоволі підтягнувся, голос його набрав неудаваної шанобливості, що передалося іншим і чутливою тишею впало на присутніх. — Пане обер-фюрер [27]?.. Слухаю вас уважно!.. Гість з Берліна?.. Так, розумію… Від Геббельса? Нотую: військовий кореспондент гер Адольф Шеєр, історик, військове звання — гауптман… Все буде зроблено зразково, пане обер-фюрер! Зустрінемо, як належить, на вищому рівні…

Він поклав трубку, якусь мить замислено дивився на неї, не знімаючи руки, ніби чекав, що телефон знову озветься, тоді звів счі на офіцерів:

— Щойно обер-фюрер СС Корземан повідомив, що до нас їде військовий кореспондент із Берліна, історик Адольф Шеєр. Чи відомо комусь із вас щось про нього?

Офіцери перезирнулися, мовчки потиснули плечима, і Хейніш, не дочекавшись відповіді, пояснив докладніше:

— Він має дуже високі повноваження і почесне завдання написати історичний твір по свіжих слідах нашої блискучої перемоги на Кавказі. — А подумки додав: «Яка, попри прислів'я, ще буквально за горами». — Адже за Кавказом — Іран та Індія, відтак наші армії нині перебувають на землі гігантичної борні за світове панування. Обер-фюрер особливо підкреслив, щоб кожен із нас усіляко сприяв історикові в його відповідальній і шляхетній праці… Якщо це той самий Шеєр, якого я знав ще хлоп'ям… А втім — побачимо… Можливо, йому буде потрібен перекладач. До речі, Майєре, як посуваються справи з перевіркою Крістіни Бергер? Адже, гадаю, Шеєрові буде приємніше, якщо на випадок потреби перекладачкою у нього буде гарне дівча. Та ще й з нашого відомства…

— Необхідні довідки наведено. Весь матеріал напоготові.

— Добре! Ознайомте мене з ним негайно. Всі вільні!

За хвилину Хейніш уже неквапом гортав документи з теки на Крістіну Бергер. Спочатку — фото. Фас. Профіль. На повен зріст.

— Справді, симпатична особа. Зразковий нордичний тип обличчя. Хіба не так? — мовив Хейніш до Майєра. — Звертаю увагу: оце один з мотивів (хоч і неслужбовий), внаслідок якого Крістіна потрапляє до СД. Тому й перевірка відбувається не «по всій формі». Якщо їй доведеться працювати з Шеєром, гауптманові залишиться тільки дякувати. Але ж за таке дівча, — він клацнув пальцями по фото, — самої подяки замало… Зовні — дійсно скарб!

— О, так! — охоче погодився рудий і веснянкуватий навіть взимку Віллі. — Гарна. Двадцять років. Не одружена. Здається, ще не займана. Вільно володіє трьома мовами — німецькою, російською, українською. Остання поширена й серед певних прошарків місцевого козацтва.

— Виходить, для нас вона — знахідка, Майєре, чи, може, ні?

Вогняний унтерштурмфюрер відповів суто службово:

— Виходить, так. Батько її — німець, істинно арійського походження, родом із Штутгарта. Воював на східному фронті в часи першої світової війни. Тяжко поранений потрапив у полон до росіян. По війні одружився на німкені, дочці австрійського колоніста чистої нордичної крові. Весь час жив у Галіції, колишній колонії Австро-Угорської імперії. Коли прийшли більшовики, не зміг репатріюватися, бо не хотів залишати напризволяще досить значне м'ясо-молочне господарство. Помилився в своїх розрахунках: перед самою війною був репресований Радянською владою як куркульський елемент з конфіскацією всього майна на користь колгоспу.

— Чи надсилали запит до Штутгарта?

— Так. За тамтешніми архівами, гер Бергер був власником невеличкої кав'ярні, яку продав, ідучи на фронт.

— Чому ж не доручив нагляд за кав'ярнею рідним, як це робили і роблять інші?

— Він осиротів ще юнаком, пане штурмбанфюрер. Був у родині єдиним сином. Жодних інших родичів у Штутгарті не мав. Мабуть, тому й не повернувся до батьківщини.

— Зрозуміло. А які відомості з Галіції?

— Теперішня доля Бергера невідома. Однак нам вдалося розшукати кілька родинних фотографій Бергерів. Ось вони. Батько, мати, усі втрьох — з дочкою Крістіною. На жаль, Крістіна на ній — лише трирічного віку. Пухкеньке, біляве маля. Інших фотографій немає.

— Добре! — складаючи фото в конверт, мовив Хейніш. — А зараз, Віллі, їдьте по Крістіну Бергер. Я чекаю! І ще одне: хай мені дадуть з архіву ще кілька фото, будь-яких чоловіків і жінок…

. — Уже зроблено, шефе. Вони — у папці.

— О, Віллі! — тільки й спромігся схвально проголосити Хейніш.

… У бургомістрам цей завбачливий есесівець з густим і яскравим ластовинням, світлими, майже білими бровами і віями над несподівано темними очима, проте з класично нордичними рисами обличчя — високий лоб, що переходив у прямий, завеликий ніс, запалі очі, вузькі, аскетичні щелепи, підперті дещо важкуватим підборіддям, — повівся дивно. Не змахував правицею і не горлав «хайль», не гупав чобітьми і не клацав закаблуками, не бундючився і не задирав щонаслові, мов норовистий кінь, свою руду голову, вкриту чорним кашкетом зі срібним черепом і гомілковими кісточками навхрест.

— Добрий день! — ґречно привітався він, звертаючись до Крістіни. — Чи любить фрейлейн кататися на автомобілі?

— Дивлячись з ким, пане офіцер, — у тон йому, ледь помітно кокетуючи, відповіла Крістіна Бергер, роздивляючись незнайомого німця.

— Зараз — зі мною. Хіба ми не пара? Яскравий рудань з яскравою блондинкою… Картинка! До того ж у мене чудовий «опель-капітан» з потужним мотором. Лискучий! Лакований!

— А якщо я відмовлюся?

Віллі Майєр удавано засмутився, а потім ніби впіймав щасливу думку і радо посміхнувся:

— Ваша правда — машина у мене службова, не для приватних поїздок. Але ж, фрейлейн, хто на це звертатиме увагу? Адже ваш строгий костюм з чоловічою краваткою дуже нагадує уніформу Люфтваффе!

— О пане, це ще недостатня підстава… Навіщо я вам, власне, потрібна?

— І про це питає красуня! — артистично вжахнувся Віллі і кумедно пояснив німецьким містечковим жартом: — Ходи зі мною, і бог буде з тобою. — Та враз посерйознішав: — їдьмо, фрейлейн. Це — наказ! Даремно гаємо час, а нас нетерпляче чекають… До речі, мене звуть Віллі. Точніше — унтерштурмфюрер Майєр.

— Пане офіцер, — уже в машині запитала скорена наказом фрейлейн Бергер, — чи можу я знати, куди ви мене везете?

— На допит, фрейлейн, на допит! — весело вискалився есесівець, ніби повідомляв найприємнішу для неї новину.

Вона пильно поглянула на нього. Він теж загорнув в її очі, немовби пересвідчувався, яке враження справили його не дуже веселі для дівчини слова. Крістіна бачила його вперше, і він здавався їй якимось чудним, не подібним на інших німців, які щодня з тих чи інших потреб товклися в бургомістраті, вертким на мові, але зовсім позбавленим зарозумілої пихатості і холодної, штучно виробленої жорстокості. Його привітність видавалася природною, а тому й небезпечною. Чи, може, це якийсь хитрий підступ надто самовпевненого залицяльника? Невже зараз нахабно потягне до столу з неодмінним коньяком та бутербродами з ікрою? Ніби не схоже…

Вулицею хвацько крокували засмаглі вояки з розстебнутими комірами і засуканими по лікоть рукавами. На грудях витискували автомати, за плечима бовталися шоломи, з широких халяв чобіт стирчали довгі дерев'яні ручки гранат. Розкуйовджені, безжурні солдати дружно горлали під ногу: