Хронiка капiтана Блада

— А хіба ні? — спитав Блад. — Чи ви не бачили, як безглуздо руйнували й плюндрували Бас-Тер, не бачили тих жахів, що чинили люди дона Хуана з його дозволу?

Ви ще й досі сумніваєтесь, яка це людина? Та як ви можете, дивлячись на спустошення, вчинене єдино для того, щоб ви могли впасти в обійми свого коханого, ще твердити, ніби не зробили нічого поганого. Це, мадам, ви й повинні спокутувати. А все інше — те, що було між вами і вашим чоловіком, між вами і доном Хуаном, — не має значення.

Але її розум відмовлявся погодитися з таким твердженням, він просто боявся з ним погодитись. Тому мадам де Кулевен і далі відмагалася. Блад перестав її слухати і зайнявся вітрилом: поставив його ще крутіше до вітру, аж суденце різко нахилилось, і повернув у бухту.

За годину вони кинули якір біля молу. До причальної стінки вже підходив баркас з англійськими моряками з фрегата, що встиг кинути якір на рейді.

Чоловіки й жінки, білі й чорні, що стояли на березі, ще перелякані, ще приголомшені страхіттями недавніх подій, вражено дивились на мадам де Кулевен, якій допоміг вийти з човна її супутник — ставний мужчина з суворим обличчям, вдягнений у сірий м'ятий камлотовий костюм, гаптований сріблом, і з чорною перукою, кучері якої розкрутилися.

Маленький гурт здивовано рушив їм назустріч, спочатку повільно, потім дедалі швидше, і ось люди вже з'юрмились довкола таємної призвідниці всіх своїх нещасть, зраділо вітали її, дякували богові за її чудесне повернення і, як вони вважали, визволення.

Блад, мовчазний і похмурий, чекаючи на неї, оглядав пильним оком розкидане на чималому просторі містечко, що світило вчорашніми потворними ранами, які ще не встигли зарубцюватись. Будинки повиставляли напоказ потрощені двері й вибиті вікна, де-не-де на місці жител куріли купи попелу, просто неба валялись побиті меблі. З дзвіниці маленької церковці, що стояла серед акацій на площі, долинув тужливий звук похоронного дзвону. Всередині церковної огорожі панувало лиховісне пожвавлення, видно було негрів, які працювали заступом і лопатою. Холодні сині очі капітана Блада швидко пробігли по всьому цьому й багато чому іншому. Потім, не дуже пань-каючись, він рішуче вивів свою супутницю з натовпу співчутливих людей, що засипали її здивованими запитаннями, зовсім не підозрюючи, якою мірою вона завинила в їхніх нещастях. Ведучи мадам де Кулевен, яка показувала йому дорогу, Блад піднімався положистим схилом. Вони проминули гурт англійських матросів — вони набирали в бочки прісної води біля маленького водоспаду, що утворився після того, як загатили річку. Проминули церковцю з цвинтарем, де кипіла робота. Проминули загін міліції — солдати були одягнені в голубі мундири з червоним кантом. Полковник де Кулевен квапливо привіз ще поповнення Ле-Карм після того, як іспанці сплюндрували Бас-Тер.

По дорозі їм раз у раз доводилось зупинятись, бо їх затримували перехожі, які вражено вигукували, побачивши мадам де Кулевен у супроводі високого на зріст, суворого незнайомця. Нарешті вони зайшли через широку браму в розкішний сад і наблизились пальмовою алеєю до довгого приземкуватого дерев'яного будинку на кам'яному фундаменті.

Тут не було помітно ніяких пошкоджень. Іспанці, які вдерлись учора в цей будинок, — якщо вони справді в нього вдирались, — заподіяли одну-єдину шкоду: забрали з собою губернаторову дружину.

Старий негр, який відчинив їм двері, побачивши свою господиню, з розкуйовдженим волоссям і у м'ятій шовковій сукні, зойкнув з подиву. Він сміявся і плакав одночасно. Вигукував уривки молитов. Стрибав, мов собака. Схопив її за руку й обцілував її.

— Вас, здається тут люблять, мадам, — промовив капітан Блад, коли вони залишились, нарешті, самі в довгій їдальні.

— А вас це, певно, дивує,— глузливо відказала вона, і вже знайома йому іронічна посмішка скривила її повні губи.

Двері суміжної кімнати рвучко розчинились, і на порозі з'явився високий, дебелий чоловік з великим носом, товстим підборіддям та губами на хворобливо-жовтому, поораному глибокими зморшками обличчі. Його синій з червоними вилогами мундир аж стовбурчився від потьмянілих золотих галунів. Темні, налиті кров'ю очі мало не полізли на лоба, коли він побачив свою дружину. Його засмагле обличчя зблідло.

— Антуането, це ти? — вигукнув він. Підійшовши до неї нетвердою ходою, він узяв її за плечі. — Чи справді це ти? Мені сказали… То ж де ти була з учорашнього дня?

— Тобі, мабуть, сказали, де. — В її голосі не відчувалось нічого, крім утоми. — На щастя чи на нещастя цей джентельмен визволив мене й цілою та здоровою привіз назад.

— На щастя чи на нещастя? — перепитав її чоловік і нахмурився. Губи його скривились. Нелюбов до дружини виразно читалась в його очах. Він зняв руки з її плечей і напівобернувся до Блада. — Цей джентльмен? — Його погляд став ще похмурішим. — Іспанець?

Капітан Блад усміхнувся.

— Голландець, сер, — збрехав він. Проте решта його розповіді не йшла проти правди. — Завдяки дуже щасливому випадкові я потрапив на іспанський корабель під назвою «Естремадура». Кілька днів тому вона підібрала мене у відкритому морі. Маючи доступ до капітанської каюти, де командир корабля замкнувся з вашою дружиною, я поклав край його любовним домаганням. Словом, я його просто вбив. — Далі капітан Блад стисло розповів про те, як вони втекли з галеона, свідомо оминаючи деякі суттєві подробиці.

Полковник де Кулевен висловив своє здивування лайкою й прокльонами, потім на якийсь час замислився, намагаючись збагнути почуте, і знову почав лаятись. Блад пересвідчився, що полковник — справді тупа, брутальна тварюка, і будь-яка жінка, що його кине, заслуговує виправдання. Якщо мосьє де Кулевен і відчував бодай трохи ніжності до своєї дружини чи вдячності до того, хто врятував її, як полковник повинен був зрозуміти, від страхітливої долі, то він тримав ці почуття при собі. Проте незабаром полковник уже так гаряче бідкався через те лихо, що спостигло містечко, що Блад навіть ладен був віддати мосьє де Кулевену належне за таке вболівання, поки раптом не зрозумів, що справжня причина губернаторового неспокою — не страждання мешканців Бас-Тера, а можливі наслідки цієї події особисто для нього, коли звіт про його правління дійде до французького уряду і той спитає з нього за недогляд.

Бліда, змучена мадам де Кулевен, врода якої трохи постраждала від жалюгідного стану її зачіски й туалету, перебила скарги свого чоловіка, нагадавши йому про вимоги звичайної чемності.

— Ви ще не подякували цьому джентльменові за його мужню послугу, яку він нам зробив.

Блад вловив іронію цих слів і зрозумів їхній подвійний зміст. В його серці ворухнулось, нарешті, співчуття до цієї жінки, він зрозумів у якому вона була відчаї, коли, знехтувавши тим, що може спіткати мешканців містечка, ладна була на все, аби втекти від цього брутального егоїста. Полковник де Кулевен незграбно висловив свою запізнілу вдячність, після чого мадам де Кулевен хотіла вийти. З усього було видно, що вона виснажена до краю. На допомогу їй кинувся старий негр, що стояв осторонь. Він підтримав її під руку, а на порозі їх зустріла стара негритянка, яка турботливо й ніжно відвела свою господиню в спальню.

Полковник провів дружину важким поглядом і про щось замислився. З задуми його вирвав дзвінкий голос капітана Блада.

— Якщо ви запропонуєте мені поснідати, сер, я вважатиму, що мене цілком винагороджено.

— Чорти б мене вхопили! — вилаявся Кулевен. — Який я неуважний! Усі ці хвилювання, мосьє… Сплюндроване місто… Нещастя з дружиною… Це забагато для мене. Ви, безперечно, розумієте мене. Все це вибиває людину з колії. Ви повинні пробачити мені, мосьє… На жаль, не маю честі знати вашого імені.

— Вандермір, Пітер Вандермір до ваших послуг.

— А ви цілком впевнені в тому, що вас звуть саме так? — промовив хтось ззаду по-французьки, але з різким англійським акцентом.

Блад рвучко обернувся. На порозі кімнати, з якої щойно вийшов полковник де Кулевен, стояв оцупкуватий, не старий ще чоловік у червоному, шитому срібними галунами мундирі. Глянувши на пухку, рум'яну пику, капітан Блад зразу ж упізнав капітана Макартні, який був заступником командира на Антігуа, коли кілька місяців тому Бладу пощастило вислизнути там з рук англійців.