Сiно

СІНО

Берег виник на світанку; він постав крізь химерний туман і бризки лютого шторму. Судно з загубленим курсом і поламаними гвинтами стреміло просто до нього й вимучена вкрай команда кидалася від борту до борту, гнана перекатами тяжких, зимових хвиль. Біля берега затримала крига, товстий її шар встановив межу між пароплавом і широким, засніженим пляжем, білим маяком при кінці коси й високими одноманітними заметами, втопленими у сірі тумани. Стрілки компасів і лагів у штурманській рубці застигли безсило й грубий том чорноморської лоції нічого не міг сказати, бо пароплав ішов на Олександрію й цей маяк у заметах постав надто несподівано.

Капітан Ван-Баар мовчав, він спостерігав упертий наступ криги, що охоплювала ввесь корпус судна. Біля берега шторм спадав, судно застигало у кризі й капітан Ван-Баар пригадував, коли ще Чорне море зустрічало його таке розлютоване. На виднокрузі не було нічого. Німець-штурман угруз в розрахунки курсів і напрямків. «Генді» —так звався цей голяндський пароплав, — ішов з Трапезонду. здавши там один свій вантаж, везучи тепер до Олександрії другий.

—Дати сирену, Ніклас, —сказав капітан, не одвертаючись від важкої і розпухлої маси води, що котилася на берег і зникала під кригою.

—Дати сирену! — повторив штурман у рупор. Сирена викинула в повітря рештки білуватої пари знеможених котлів. Звук розчинився в тумані. І от, саме тоді, почав подавати голос вантаж пароплаву.

Першою відповіла сирені важка, біла сементалка. Вона просунула морду крізь ґрати клітини, вантаженої на нижню палубу й, відчувши під собою спокійну, не хистку долівку. закричала вголос і пронизливо. За кілька хвилин кричала вся худоба. Бики й корови кидалися по клітках, нижня палуба гуркотіла. Рудий баталер* пароплаву, фін Хякінен намагався затопити цей новий і несподіваний шторм в пуди сирого, змоклого сіна. Корови ревли й їхній рев, разом з сиреною, дійшов маяка. Наглядач Балюк, що уперто, вже другий тиждень шторму, майже без перерви «забивав козла» в кості своєму помічникові, вийшов на берег. Пароплав осів у воду нижче за ватерлінію. Він стояв сажнів за сімдесят од коси й давав довгі сирени. Біло-сині смуги його одинокої труби доводили, що пароплав чужоземний. З прапорців і сигналів Балюк дізнався про гвинти й про загублений курс. За півгодини він уже міг одсигналити, що по допомогу послано, що льодолом виходить і, що пароплав стоїть біля коси Тендра.

Далі він міг вернутись до помічника й до незмінного «козла», а пароплав лишився недалеко коси у невгамовних переплесках штормових хвиль і в облозі сірого запинала, що здіймалося з моря, просто з водяного, знятого штормом, дріб'язку і вище з'єднувалося з справжнім лютневим чорноморським туманом.

Корови удавали тимчасовий спокій. Вони жували сіно, хрумкаючи й кваплячись. Сіно було солоне, вода з нього текла палубою І боцман нещадно лаяв Хякінена за вимушену несподівану роботу.

Льодолом «Соломбала» дійшов Тендри лише через три дні. Пройти до Одеси в шторм було неможливо, отже «Соломбала» повела «Генді» до Севастополя.

У відкритому морі знову підхопив шторм. Величезних биків схоплювали нові корчі морської хвороби; вони сковзалися у брудній сльоті вогкої палуби, обмежені дерев'яними ґратами клітин і густою лайкою боцмана. «Генді» посувався за малою і спритною «Соломбалою», як паралітик, і в штормі, в уривках раптових і нетривких дощів, що раптом перетворювалися на сніг і так само раптом вщухали — він являв поєднання надто дивне й жалюгідне. Вночі команда не лягала спати. Безсилий пароплав, натягаючи важкий ланцюг буксиру, перекочувався з хвилі на хвилю. Бики підводились у непевному світлі. Шторм збивав їх знову, вони падали і, лежучи ревли, тупо дивлючись перед себе, у вітрові простори Чорномор'я. Хякінен хотів удатись до випробуваного засобу заспокоєння і зазнав раптової поразки.

Сіна майже не було.

Худоба нашвидку ковтала скупі пайки баталера й, не прожувавши останніх порцій, здіймала рев. Сіно звисало з м'яких, зблідлих коров’ячих ротів. Вони злизували ці висхлі травинки й кричали настирливо й невгамовно.

– Нагодуйте їх, баталере, — знервовано сказав капітан. — Чорт зна що!

Трюм був порожній.

У ньому панував характерний запах мокрого сіна, проте долівку вкривали лише окремі сухі травинки й збирати було нічого. «Соломбала» й «Генді» йшли тоді десь недалеко Теодосії. Льодолом лихтарями запитав:

— Що за галас?

Марсовий ледве не відповів лайкою, проте обмежився стислим:

– Корови.

У рідкому, жовтому світлі поганої електрики, матроські обличчя набули виразу виснажености й пригнічености. У якомусь сказі, екіпаж закидав клітки власним хлібом. Він зникав одразу й поки його ковтала одна корова, поруч тупо і безугавно кричала сусідня. До клітин пішов цукор. Біля клітин, у темнім кутку заховався баталер Хякінен. Його ненавиділи зараз всі, так само палко, як і корів. Хякінен мовчав, напевне, єдиний на ввесь пароплав, що посувався поволі, вкриваючи море навкруги ревом і прокльонами.

На пароплаві не спав ніхто. Не лягали, навіть і ті, хто відбув вахту й зараз ледве не падав од утоми. Корови вимагали їжі; вони зжерли все. що було на пароплаві й уся команда вранці була голодна. Матроси злісно ковтали порожні консерви без хліба, без усього. Консерви застрягали в горлянці, проте це було єдине, чого не можна б віддати коровам. Екіпаж і худоба ненавиділи одні одних цілком однаковою тупою і підсвідомою ненавистю.

Так пароплав увійшов і на рейд: безпокійний і виснажений, знівечений штормом і вантажем.

Рейд був спокійний і лише біля берегів трималося крихке, крижане сало. Його розминали нещадно моторні катери.

До того ж на рейді панувала безладна метушня всякого пловучого дріб'язку. Свистіли сирени катерів, вітрила крутилися, шукаючи вітрів. Вітри вщухали і над морем, з-за рейду сходило сонце.

Баталер поїхав на берег відразу.

Він з'їхав в одному човні з капітаном, та не затримуючись подався на базар. Татарські ятки стояли в безладді. Хоч курортники ще й не думали починати сезону, по кількох ятках розгорнулася вже безнадійна торгівля курортним мотлохом. «Память Крыма» було вирізьблено на стеках, написано жахливою синьою фарбою на кострубатих краєвидах. Крім цих листівок і малюнків немов півтонів, він вкладався в синю й зелену фарби, прорізані білим неодмінним вітрилом на обрії. Наприкінці базару якісь спритні й підкреслено конспіративні хлопчаки жваво розпродували «нелегальний» тютюн. Хякінен все це обминув.

Його гнала базаром голодна туга корабельної, вантаженої на «Генді» худоби. Він шукав сіна.

Проте, кого в Севастополі годувати сіном?

На базарі ним не торгував ніхто. Франтуватий матрос з рефрежиратора «Днепр», що ходить в закордонні плавання, пройнявся співчуттям до голяндського баталера. Він ходив за ним добровольцем-перекладачем. Мова їхня була не голяндська й не руська. Це була морська, Інтернаціональна сумішка.