Незвичайнi пригоди Марко Поло

В руці чоловіка блиснув кинджал.

— Марко! — закричав Джованні. Відштовхнувшись ногами від стіни, він немов кішка плигнув, кинувся незнайомцеві на спину і вчепився йому в волосся. Це дало змогу Марко ухилитись від удару. Чоловік упав на землю, миттю скинув з себе Джованні і знову схопився на ноги.

— Ох ти ж, собака! — вигукнув Паоло. Почувши крик Джованні, він побіг до хлопців.

Залишивши долі кинджал, чоловік дременув вулицею і хутко зник за рогом. Паоло погнався за ним.

— Ходімо, — сказав Джованні. — Тобі треба негайно зникнути звідси! — Марко завагався, але товариш узяв його за руку і потягнув за собою.

— Ми вже тут не потрібні, — переконував Джованні. — Паоло й сам упорається із злочинцем. Тобі треба зникнути, Марко!

Джованні підняв з землі кинджал і повів друга геть Неподалік від базару вони спинилися, щоб зачекати Паоло. Тут, серед людей, вони трохи заспокоїлись. Здавалось, тільки тепер Марко остаточно прийшов до тями.

— Яке щастя, що ти прийшов, Джованні! — сказав він. Хлопець здригнувся від жаху, згадавши спотворене люттю обличчя чоловіка, який кинувся на нього з кинджалом. Ще трохи, і був би кінець: ніколи б він більше не поїхав у Мурано, ніколи б не побачив звабливої сяючої усіма небесними барвами лагуни, його задерев'яніле, закривавлене тіло лежало б серед брудного завулка. Але Джованні врятував його. Якимсь чудом з'явився він у найтяжчу хвилину.

— Джованні, ти кинувся йому на шию, як стріла. Справді, як стріла!

Очі Джованні заслали сльози. Він ніби не чув слів товариша. Злочинець назвав його горбатою жабою.

— Але що ж сталося з Джіаніною? — спитав Марко і поклав руку на плече товаришеві. — Джованні, що ти там говорив про Джіаніну?

Та Джованні ніби не чув його. В ньому раптом прокинувся страх за Паоло.

— Треба допомогти Паоло. Скоріше, Марко! Хлопці побігли назад і зустріли біля таверни Паоло.

Він важко дихав, обличчя його лисніло від поту.

— Втік, негідник! — вигукнув він. — Я його більше не бачив. Дременув, як чорт. Ходімо скоріше звідси.

— Добре, Паоло, що ти знову з нами, — сказав Марко, обнімаючи його.

— Ох і перелякався ж я, коли той негідник кинувся на вас, — мовив Паоло, витираючи з лоба піт.

Джованні обережно обмацував свою праву руку, якою вдарився об стіну.

— Ти забився? — стурбовано спитав його Марко.

Джованні заперечливо похитав головою. Вони сіли на якусь кам'яну лавку.

— То оце той лист, що завів вас у кляту дірку? — спитав Паоло. — Цікаво! — Тримаючи своїми грубими пальцями папірець, він задумливо роздивлявся ретельно виписані літери. Марко прочитав листа і розповів, як він потрапив йому до рук.

Але тепер уже їх турбувало інше. І Марко і Паоло приголомшила звістка про зникнення Джіаніни.

— Ми повинні розшукати її, — сказав Марко. — Негайно!

— Де ж вона може бути? — спитав Паоло і безпорадно глянув на хлопців.

ВЕДМІДЬ-ТАНЦЮРИСТ

Вже кілька днів не випадало жодної краплини дощу. Осяяна яскравим літнім сонцем дорога в Падую була ніби мертва. Проїхала карета, запряжена двома баскими кіньми з стайні дожа і зняла хмару куряви, яка поволі осідала на траву обабіч дороги.

На невисокому згірку неподалік від шляху стояла маленька капличка. Перед кованими дверима її сиділа Джіаніна і згаслим поглядом проводжала карету. Курява обгортала її, набивалась у ніздрі і вуха, осідала на волоссі, що пасмами спадало на обличчя, ятрила очі.

Ніч дівчина провела в клуні. Пізно прокинувшись, вона вмилася над маленьким струмочком і знову вирушила в дорогу.

Жінки, що гребли сіно, дали їй вина, хліба, козячого молока і поцікавились, чому вона сама і зовсім не злаштована в дорогу мандрує шляхом. Джіаніна відповіла їм, що прямує в Падую до дядька, але про свою втечу не промовилась жодним словом.

Ніколи вона не повернеться до месера Кельзі. Джіаніна обіперлася спиною об гарячу стіну каплиці і протерла закурені очі. Вона втомилася, і їй дуже хотілось лягти де-небудь у затінку й поспати. Але треба йти далі, бо вирішила попрохатися на ніч у якому-небудь селі неподалік від Падуї і наступного ранку дістатися до міста.

Повз неї повільно проїхав запряжений волами віз. Селянин, звісивши через полудрабок ноги, клював носом. Вдалині маячіли хати села. Джіаніна, немов у напівсні, відійшла від порога каплиці і вклалася в затінку під муром. Їй хотілось заснути й забути все, що завдавало їй болю. Незабаром вона вже спала. Дивлячись на неї, важко було здогадатись, які неспокійні сни заполонили її.

Шляхом до каплиці наближалася дивна група. Попереду літній, бадьорий ще чоловік, бідно зодягнений, з засмаглим, зморшкуватим обличчям та чорною, посрібленою бородою, тяг візок. На голові в нього був жовтий капелюх з розкішним пером. Його сміливе циганське обличчя та орлиний ніс свідчили про те, що родом він не з Італії. На плечі в нього сиділа маленька мавпа, вбрана в червоні оксамитові штанці і жовтий піджачок.

— Ну, Геркулес, ти ще можеш іти? — обернувшись назад, спитав чоловік. — Жарко сьогодні, старий мій друже, га? Зачекай, онде біля тієї каплиці ми спочинемо.

Геркулес, рудий, заввишки з людину ведмідь з сумними очима, похитав головою так, наче зрозумів слова свого хазяїна.

Старий знову взявся за дишло візка, котрий скоріше можна було б назвати просто кліткою на колесах, і сіпнув за вірьовку, спонукаючи ведмедя рушати далі. Геркулес втомлено потюпав поряд з ним. На товстих залізних штабах клітки бряжчав замок, мавпа вправними рухами виловлювала бліх.

Біля каплиці маленький караван спинився.

— Ну, Геркулес, я тебе трішечки відпущу на волю. Будь розумним, не відходь далеко. Зараз я приготую їсти. А з тебе, Піпіно, ми скинемо штанці, — звернувся він до мавпи. — Ти будеш прив'язаний, а то ще забіжиш кудись.

Піпіно аж заплигав од радості, що позбувся обтяжливих штанів.

Поки старий діставав з клітки харчі, Геркулес, оббігши каплицю, вражено спинився перед дівчинкою, яка лежала на траві. Радісно забуркотівши, він нахилився до її обличчя і обнюхав його своїм мокрим носом.

— Що там таке, Геркулес? — спитав його старий.

Пробуджена так несподівано від сну, Джіаніна розплющила очі і здивовано глянула на руду, волохату морду. В першу мить їй здалося, що це ще сон. Та коли Геркулес випростався на ввесь свій велетенський зріст і, скоряючись якомусь внутрішньому потягу, почав незграбно витанцьовувати перед нею, коли Джіаніна побачила траву, квіти, небо і почула голоси людей, які йшли дорогою, вона зрозуміла, що вже не спить. Дивно, але вона зовсім не злякалася цього велетенського звіра. Навпаки, її навіть розсмішили його рухи.

— Геркулес, що сталося? Я тебе не просив, а ти танцюєш! — Старий стояв біля каплиці і похитував головою. Але в цю мить він помітив Джіаніну, яка, звівшись з землі, сперлась на мур і відкинула з обличчя пасмо волосся.

— Он воно що! — вигукнув старий. — Та ти в мене справжнісінький кавалер! Ану, ходи сюди, їжа вже готова! А ти, моя маленька квіточко, — звернувся він до Джіаніни, — спиш отак одна-однісінька, коли вже давно день, і зовсім не боїшся мого Геркулеса? І не треба боятися його, він любить дітей.

Старий опустився біля Джіаніни на траву. Геркулес, понюхавши повітря, почвалав за каплицю, де на нього чекала їжа.

— Так, так, — вів далі старий циган, — Геркулес — розумна тварина. Моя Зусінка любила його, як брата. Вона була гарна, як волошка серед жита. — Старий задумливо дивився поперед себе.

— У вас була донька? — зацікавлено спитала Джіаніна. — Де ж вона?

— Ох, донечко, якби я міг тобі розповісти! Сумна історія. Відколи Зусінки немає з нами, щастя залишило нас. — Старий циган швидко зиркнув на дівчину.

— Дідусю! Розкажіть мені про неї! — попрохала Джіаніна, забувши своє лихо.