Вежа блазнiв

Унгер швидко повернувся.

— Прошу, — Шоттель розкинув аркуші на столі. — Усе — моя власна рука, учням не давав. Деякі готові йти під прес, над деякими я ще працюю. Я вірю, що твоя ідея була слушна. Що люди це купуватимуть. Нашу біблійну серію. Прошу, прошу, оціни. І ви оцініть, панове.

Усі нахилилися над столом.

— Що це… — Рейневан, почервонівши, вказав на один із аркушів, на якому була зображена оголена пара в абсолютно недвозначній позі та ситуації. — Що це таке?

— Адам і Єва. Це ж видно. А те, на що спирається Єва, — це Дерево пізнання…

— Ага…

— А ось тут, прошу, погляньте, — демонстрував далі гравірувальник, сповнений гордості за свої твори, — Мойсей і Агара. Тут Самсон і Даліла. Тут Амнон і Тамар. Зовсім непогано мені вдалося, га? А це…

— Овва! А це що таке? Оце переплетення?

— Яків, Лея і Рахіль.

— А це… — заїкнувся Рейневан, відчуваючи, що кров от-от бризне йому зі щік. — Що це… Це…

— Давид і Йонатан, — безтурботно пояснив Юстус Шоттель. — Але це треба буде ще підправити. Переробити…

— Перероби, — досить холодно перебив Шарлей, — на Давида і Вірсавію. Бо тут, холера, бракує тільки Валаама й ослиці. Стримай трошки уяву, Юстусе. Коли її забагато, то це шкодить, як тоді, коли забагато солі у супі. А це не йде на користь справі.

— А загалом, однак, — додав він, щоб піддобрити трохи ображеного художника, — bene, bene, benissime, maestro [285]. Скажу коротко: краще, ніж я сподівався.

Юстус Шоттель просвітлів, як і будь-який марнославний і охочий до похвали митець.

— Так що бачиш, Шарлею, часу я не марную, про фірму дбаю. А ще скажу тобі, що я встановив дуже цікаві контакти, які можуть виявитися дуже вигідними для нашого товариства. Отож знай, що «Під волом і ягням» я познайомився з незвичайним молодим чоловіком, талановитим винахідником… Та що тут розказувати, сам побачиш і почуєш. Я ж бо його запросив. Він ось-ось має з'явитися. Ручаюся, коли ти з ним познайомишся…

— Не познайомлюся, — перебив Шарлей. — Я не хочу, щоби цей молодий чоловік узагалі бачив мене у тебе. Ані мене, ані моїх супутників.

— Розумію, — промовив, трохи помовчавши, Шоттель. — Ти знову вляпався в якесь лайно.

— Можна сказати і так.

— Кримінальне чи політичне?

— Це залежить від точки зору.

— Ну що ж, — зітхнув Шоттель, — такі часи. Те, що ти не хочеш, щоб тебе тут бачили, розумію. Одначе у цьому випадку твої побоювання необґрунтовані. Юнак, про якого я говорю, — німець, родом з Майнца, бакалавр Ерфуртського університету. У Свидниці проїздом. Нікого тут не знає. І вже й не знатиме, бо невдовзі від'їжджає. Варто, Шарлею, варто з ним познайомитися, варто замислитися над тим, що він винайшов. Це незвичайна, світла голова, я би сказав — візіонер. Воістину vir mirabilis [286]. Ти й сам побачиш.

Глибоко і лунко задзвенів дзвін парафіяльного костелу, його заклик до молитви «Ангел Господній» підхопили дзвіниці чотирьох інших свидницьких храмів. Дзвони остаточно завершили робочий день — нарешті замовкли навіть працьовиті і гучні майстерні на Котлярській вулиці.

Уже давно розійшлися по домівках і художники та челядники з робітні Юстуса Шоттеля, тому коли нарешті з'явився обіцяний гість — гідна знайомства світла голова, візіонер — у кімнаті з пресами залишалися тільки сам майстер, Шимон Унгер, Шарлей, Рейневан і Самсон Медок.

Гість і справді був молодим чоловіком, ровесником Рейневана. Школяр відразу розпізнав школяра: під час привітання призначений Рейневанові уклін був трохи менш формальним, а усмішка трохи більш щирою.

На прибульцеві були високі чоботи з тисненої козячої шкіри, м'який оксамитний берет і короткий плащ поверх шкіряної куртки, що застібалася на численні латунні гачки. На плечі висіла велика дорожня торба. Загалом він більше скидався на бродячого трувера, ніж на школяра, — єдиним, що вказувало на академічні зв'язки, був широкий нюрнберзький кинджал, зброя, популярна у всіх навчальних закладах Європи, як серед студентів, так і серед наукових працівників.

— Я, — почав прибулий, не чекаючи, поки Шоттель його представить, — бакалавр Ерфуртської академії Йоганн Генсфляйш фон Зульгелох цум Гутенберг. Я знаю, що це трохи задовго, тому зазвичай скорочую до самого лише Гутенберга. Йоганн Гутенберг.

— Похвально, — відповів Шарлей. — А оскільки я теж прихильник того, щоби скорочувати речі непотрібно довгі, перейдімо, не гаючись, до суті справи. Чого стосується ваш винахід, пане Йоганне Гутенберг?

— Друку. Точніше — друкування текстів.

Шарлей знехотя перебрав розкидані на лаві ксилографії, вийняв і показав одну, на якій під зображенням Святої Трійці виднівся напис: BENEDICTE POPULI DEO NOSTRO [287].

— Знаю… — трохи почервонів Гутенберг. — Знаю, пане, що ви маєте на увазі. Однак зверніть увагу на те, що для того, аби розмістити текст на вашій ксилографії, аби виготовити цей напис — погодьтеся, не дуже довгий, — граверові довелося марудно різьбити по дереву зо два дні. А якби він при цьому помилився хоча би в одній літері, то вся праця пішла б нанівець, він би мусив усе починати наново. А якби йому треба було виготовити гравюру, скажімо, для всього шістдесят п'ятого псалма, скільки йому довелося би працювати? А на всі псалми? А на всю Біблію? Наскільки довго…

— Вічність, либонь же, — перебив Шарлей. — Винахід же вашої милості, як я здогадуюся, усуває недоліки, притаманні різьбі по дереву?

— Значною мірою.

— Мені цікаво.

— Якщо дозволите, я продемонструю.

— Дозволю.

Йоганн Генсфляйш фон Зульгелох цум Гутенберг розкрив свою торбу, висипав її вміст на стіл. І взявся демонструвати, описуючи свої дії словами.

— Я виготовив, — казав він і показував, — з твердого металу кубики із окремими літерами. Літери на кубиках, як бачите, вирізані випукло, тому я назвав це патрицею. Витиснувши таку патрицю у м'якій міді, я одержав…

— Матрицю, — здогадався Шарлей. — Це очевидно. Випукле пасує до ввігнутого, як татусь до мамусі. Слухаю далі, пане фон Гутенберг.

— У заглиблених матрицях, — продовжував бакалавр, — я можу ливарським способом зробити відливки бухштаб, тобто літер, і мати їх скільки захочу. Ось вони, прошу поглянути. Літери, кубики яких ідеально прилягають одна до одної, я укладаю… у відповідному порядку… в оцій-от рамці… Рамка невелика, тільки для демонстраційних цілей, але нормально, прошу поглянути, вона має розмір сторінки майбутньої книги. Як бачите, я встановлюю довжину рядка. Вкладаю клинці, щоби вирівняти поля. Стискаю рамку залізною обоймою, щоб усе це в мене не порозліталося… Змащую тушшю, тією самою, якою користуєтеся і ви… Чи можна попросити допомогти, пане Унгер? Кладу під прес… На це — картку паперу… Пане Унгер, гвинт… І, прошу дуже, готово.

На аркушику, рівнесенько посередині, видрукуване чітко і чисто, прочитувалось:

IUBILATE DEO OMNIS TERRA

PSALMUM DICITE NOMINI EUIS [288]

— Псалом шістдесят п'ятий, — плеснув у долоні Юстус Шоттель. — Як живий!

— Я вражений, — визнав Шарлей. — Дуже вражений, пане Гутенберг. Але я був би ще більше вражений, якби не факт, що має бути «dicite nomini eius», а не «euis».

— Ха-ха! — бакалавр засяяв, немов бурсак, якому вдалася витівка. — Я зробив це навмисне! Спеціально припустився помилки укладача, тобто складача. Щоби продемонструвати, погляньте-но, наскільки легко можна внести правку. Неправильно вставлену букштабу я виймаю… Ставлю на потрібне місце… Гвинт, пане Унгер… І ось правильний текст.

— Bravo, — сказав Самсон Медок. — Bravo, bravissimo… Це таки справді вражає.

Не тільки Гутенберг, а й Шоттель з Унгером розкрили роти. Було очевидним, що вони здивувалися б менше, якби заговорив кіт, статуя святого Луки на подвір'ї або Себастьян із величезним прутнем.