Мiцний кулак туарегiв

За кілька днів цей караван, що віз сіль із Туадені, доїхав нарешті через Метлілі до Гардаї — могутнього міста, будинки якого пірамідою здіймалися з дна каньйону уеду Мзаб…

15

Таємнича територія

Так, у тих вигуках та стукоті клепачок, що озивалися за кілька хвилин до вечірньої молитви, жив старий дух, суворий лад, котрий не дозволяв ні найближчому, ні найзнатнішому гостеві якого завгодно патриціанського дому лишатися в місті навіть на кілька хвилин після того, як поночіє.

Гасану, Бабулі і Карембу про цей звичай розповіли погоничі під час подорожування, та ще й приправили свою розповідь кількома такими жахливими історіями про те, що діється в місті вночі, — що хлопчакам від тих балачок аж мороз перебіг по шкірі.

— Коли приїдете до міста, то зверніть увагу, як гардайські жінки на вулиці відвертають обличчя до стіни найближчого дому, якщо ти проходиш повз них. Це щоб ти не прочитав у їхніх очах спорідненості з нечистими духами, з якими вони зустрічаються в підземеллях. Плутані підземні коридори під горою, кажуть, такі глибокі, що сягають аж до брами пекла. Коли там з'явиться чужинець, який не має з дияволами пекельної угоди, як люди Мзабу, то він або умре від жахливого видива, або, якщо й вийде звідти живий, вже довіку матиме посеред чола третє око або замість лівої ноги в нього раптом виросте осляче копито.

— А ти, Сіді-Абдаллаху, бачив коли-небудь таку людину? — спитав Гасан, згадавши розповіді марабута Захаріаша про людську забобонність.

— Я? Не бачив! Але мій дядько, шановний упема Барка з Туггурта, розповідав мені, що його знайомого з Уед-Суфу, на ім'я Акбар, відомого великою й щирою побожністю, таємно послали із святої школи Сіді-окбівської, де Акбар учителював, щоб він вивідав нарешті таємницю страшних клятв, якими мзабські чорні маги присягаються пекельним шейхам у покорі й наймаються служити їм вивідачами.

— І що ж твій побожний Акбар вивідав? — спитав Гасан трохи невпевнено, бо Сіді-Абдаллах був людина поважна і всі його шанували як мудрого обережного купця, котрий багато бачив і пережив.

— Ти, хлопче, питаєш, що вивідав побожний Акбар? Мені не вистачить ночі, якщо я про все розповідатиму. У Акбара посеред чола почав рости цапиний ріг, і коли б той Акбар не зібрався одразу ж на прощу до Кайруана та не проказав біля могили Сіді-Окби сімдесят п'ять молитов, що мали очистити того, хто на власні очі бачив диявола, то блукав би він тепер, бідолаха, по світу, геть спливши з розуму. Знай, хлопче, що людський розум усотається в той ріг і голова людини спорожніє, наче маківка, з якої вітер розкидав по степу увесь достиглий мак.

— Гм, — розчаровано гмикнув Гасан. Він зрозумів, що Сіді-Абдаллах або не хоче казати правди, або глузує з нього.

І хоч хлопці не дуже-то йняли віри тим нескінченним розмовам, однак, побачивши в сяйві післяполудневого сонця сиве громаддя схожих на коробки будинків, що терасами здіймалися вгору, утворюючи велетенську піраміду, Гасан показав на них і сказав Карембу:

— Звідси це скидається на справжній камінний тумул — пам'ятник, викладений на могилі древнього короля.

— Ай справді — тумул, в якому предки туарегів і наші предки ховали своїх скоцюрблених небіжчиків, перев'язаних ременем з верблюдячої шкіри. Адже так розповідав тімассанінський марабут?

Обидва мовчки подивилися на чотиригранний суданський мінарет, що стримів з громаддя терас, наче велетенський шпиль обеліска над розлогою долиною, з усіх боків оточеною скелями немилосердної хебки.

Зійшовши витким серпантином на піщане дно уеду, що розширювався в долину кілометрів на чотири, караван незабаром пірнув у густий ліс розкішної оази, де на кожному кроці біліли дивовижні камінні вежі колодязів. До колодязів вели довгі стежки, по яких крокували сюди й туди байдужі верблюд та віслюк. З глибини скелі вони витягували на довгих линвах велетенські шкіряні міхи з водою. Вода з тих міхів виливалася в камінні корита, що ховалися в зелених заростях.

Тільки пронизливий скрегіт дерев'яних осей та гортанні викрики рабів порушували тишу.

Чарівні фінікові гаї, що кивали сапфіровими кронами на дні спраглої долини, жили тільки завдяки неймовірно важкій праці мзабітів. Коли б не та праця то, мабуть, за місяць усе це море буйної зелені пожовкло б і назавжди загинуло б од пекельної спраги.

Гасана зворушила така працелюбність мзабітів. Хлопець переконався, що плітки чужинців — то підлість людей, котрі заздрили тутешнім сектантам, яким щастило в торгівлі.

— Дивно, чому ж ті мзабіти, які мають прямий зв'язок з пеклом, не випросили собі багате й невисихаюче джерело води, щоб не доводилося видобувати воду з такими труднощами з глибоких колодязів…

— Ти, хлопче, цього не розумієш. Адже це і є їхнє лицемірство перед людьми. Вони мають золота й срібла стільки, що купують собі щороку десять тисяч найміцні-ших рабів, які працюють у оазах до цілковитого знесилення. Самі ж мзабіти тим часом розкошують і складають плани своїх прибуткових торговельних походів.

— Цитьте! — шепнув раптом Абдаллах, побачивши, що назустріч караванові, спираючись на коштовні іспанські палиці з золотими набалдашниками, вийшов гурт бородатих нотаблів [61] у довгих сірих смугастих каптанах і халатах з чистого шовку.

Головні хабіри каравану поставили верблюдів навколішки, зійшли на землю і низько вклонилися, прикликаючи на голови купців благословення боже.

Але Гасан помітив, що ні прибулі, ні хазяї не кинулися в обійми один одному, як то буває за звичаєм.

Значить, у каравані не було родичів мзабітів.

Поважні купці, які щойно прибули з Судану, та тихі й мовчазні нотабли міста попрямували до трьох побілених вапном просторих караван-сараїв — заїздів Сходу, які проти звичаю містилися тут за міським муром.

Гасана трохи здивувало те, що він побачив.

Поза високим зубчастим міським муром, через який не можна було роздивитися будинки міста, дарма що ті пнулися високо вгору, лежав без ніякого захисту, так би мовити, покинений напризволяще, міський квартал. Він містився на рівному просторі праворуч од путівця й уклинявся між цим путівцем та міським муром.

Проте це були не хижки рабів — раби, ймовірно, жили у зелених заростях фінікових пальм. Крім величезних яскравих караван-сараїв, тут було п'ять вулиць, забудованих невеличкими білосніжними палацами. А це вже свідчило про те, що тут жили родини заможних ремісників. Гасанові пояснили, що все то поспіль ювеліри.

— То хіба можливо, щоб найбагатші люди міста жили за міським муром, разом з циганами та різними волоцюгами?

— Ювеліри — не мзабіти. Мзабітам ювелірне ремесло заборонено. Тутешні ювеліри — євреї.

Гасанові та його друзям майже не було чого розміщати в малесенькій світличці на другому поверсі караван-сарая, в якому двері всіх кімнат виходили на довжелезний балкон, що обвивався навколо всього просторого внутрішнього двору. Тож, нашвидку обтрусившись від пороху і трохи помившись, хлопці незабаром знову опинилися на подвір'ї, де панував неймовірний рейвах: раби відводили верблюдів, які ревли й пручалися, до камінних корит, куди інші чоловіки ледве встигали підносити велетенські бурдюки з водою. Серед цього галасу та сум'яття хлопцям неважко було непомітно зникнути. Вони влилися в гурт людей, що сунув крізь міську браму до караван-сараїв, щоб запропонувати прибулим усяку всячину.

Хлопці простували поміж торговців овочами, які везли на віслюках гранати та кавуни, поміж лимарів, позолотників, гаптарів і продавців цукерок, вуличних кухарів і корчмарів, торговців килимами, водоносів, продавців деревного вугілля, пекарів і сили-силенної просто цікавих, голодних підлітків-бідняків, котрі всюди гасають в пошуках якогось зарібку. Хлопці протовпилися межи кіньми, вершниками на віслюках, межи селянами, які пополудні поверталися до своїх далеких домівок, несучи в мішках і торбах рештки неспроданого товару.