Незвичайнi пригоди Марко Поло

Марко з нетерпінням чекав вечора. Побачивши, як Матео затягнув у яму вартового, він голосно засміявся. Тимчасом караунасці, забравши награбоване, розійшлися по хатинах.

Марко обережно спустився по схилу і підкрався до ям.

— Матео, це я, Марко. Ви чуєте мене?

— От чортів Марко! — вигукнув Матео.

— Зачекайте, я кину вам вірьовку! — він прив'язав мотузку, на якій вартовий спускав кухоль, до дерев'яних ґрат і кінець її спустив у яму.

Матео ще раз добре стукнув вартового, вибивши з нього на цілу годину тямки, і видерся з своєї в'язниці.

— Хлопче! — тихо вигукнув він. — Хлопче, як ти спромігся зробити це? — Він обняв Марко. — Ходімо, звільнимо Хасан-бека. Я вже забрав у вартового ключ.

Вони завмерли, прислухаючись до звуків, що долинали з села. Потім Матео відімкнув грати.

— Хасан-бек! — гукнув у темінь Марко. — Ловіть вірьовку!

Ніхто не озвався.

— Ми хочемо звільнити вас… Хасан-бек!

— Він утратив свідомість. — Тяжка підозра з'явилась у Матео. Він по вірьовці спустився на дно ями і через кілька секунд піднявся нагору.

— Ми йому більше не потрібні… Хасан-бек… мертвий. Ходімо, Марко. Нам не можна гаяти жодної хвилини!

В темряві дерева здавались велетнями, а кущі — якимись скоцюрбленими, примарними істотами. Десь вили шакали. Чулося рикання лева. Далеке безкрає небо було всіяне міріадами блискучих цяток.

Матео й Марко пішли в ніч.

Через два дні після нападу Ніколо і Мафіо Поло їхали з двомастами татарських вояків і п'ятдесятьма джигітами по курній дорозі, що поволі піднімалася вгору. Перед ними в гарячому мареві тремтіли темні силуети гір. Обернувшись назад, можна було побачити темносинє море, його прохолодний подих освіжав вояків. В Ормуській долині визрівали хліба. Прогрітий сонцем морський вітер повівав над жовтим колоссям пшениці й проса.

Обличчя Ніколо Поло було сіре й змарніле. Він ніби скам'янів. В голові його з якоюсь невмолимою настирливістю невпинно, невгамовно кружляли думки: «Якщо його немає в живих, я винен… Їдьте! Швидше! і Швидше!.. Я повинен був залишити його в Венеції… Та підженіть же коней канчуками!.. Я винен!.. Швидше, швидше!.. Їдьте!»

Маленькі, присадкуваті татарські коні рвалися вперед. Вершники немов злилися з ними. Поруч з Ніколо, намагаючись приховати своє горе, їхав брат. Мовчанка пригнічувала його.

— Добре, що ми вклали свої гроші в бірюзу, — скачав він.

— Нещастя переслідує мене. Я повинен був залишити його в Венеції!

— Не кажи дурниць, Ніколо, — гаряче заперечив йому брат. — Хлопець живий. Для грабіжників найголовніше викуп.

Розмова ніби вивела Ніколо з заціпеніння.

— Він потрапив у руки розбійникам, коли шукав отого клятого Матео.

Десь опівдні вони зробили короткий перепочинок. Караванна дорога вела прямо в гори.

Трохи посвіжішало. Тепер вершники посувалися швидше, ніж за денної спеки. Ніколо й Мафіо Поло дрімали в сідлах. Їх заколисувала одноманітність нічних картин — невиразні силуети дерев, кущів, гір; монотонний цокіт копит, брязкіт зброї. Вони разом з десятьма татарами їхали на чолі всієї колони. Раптом передні спинилися. Серед тиші пролунали застережливі вигуки. Татари приготувалися до бою. Нараз брати Поло почули гучний бас:

— Хай вам чорт, чудовиська! Хіба ви не бачите, що ми не розбійники!

І другий, молодий, дзвінкий голос:

— Де ваш ватажок? На наш караван напали грабіжники!

Ніколо Поло вдарив коня острогами і в супроводі Мафіо хутко виїхав наперед, йому все ще здавалося, що це якісь нічні видіння затуманюють його голову.

— Марко! — вигукнув він, ледве переводячи подих. — Та це ж мій син! Хіба ви не бачите?

Татари відпустили їх. Ніколо Поло скочив з коня і міцно обняв сина.

— Як ти потрапив сюди? — бурмотів він. Важких думок як і не було. Випустивши сина з обіймів, він навмисне суворо сказав: — А ось і дядько Мафіо. Він турбувався за тебе! Привітайся з ним!

Судорожно стискаючи повід, Ніколо Поло одвів убік свого коня. Щоб якось вгамувати глибоке хвилювання, він до болю зціпив зуби.

— Ось ми й знову з вами, — промовив Марко грубим голосом.

Він розумів стан свого батька. Адже в нього самого серце в цю мить було сповнене такими почуттями, які важко було передати. До радості домішувався сум, на очах виступали сльози.

Поки Мафіо вітався з небожем, Ніколо підступив до капітана Матео.

— Дякую вам, Матео! Дякую! Ви врятували Марко!

Матео зніяковіло відмахнувся.

— Ви помиляєтесь. Навпаки, це Марко витягнув мене з смердючої дірки. Я ніколи цього не забуду. Клянуся вам, Ніколо Поло, що цього я ніколи в житті не забуду!

Ніколо недовірливо дивився на нього. Тимчасом татари почали виявляти нетерпіння. Вони хотіли знати, де ховаються розбійники. Татарський князь з Ормуса, розгніваний новим нападом на караван, наказав ватажкам двох сотень за всяку ціну розшукати розбійників. Напади караунасців завдавали відчутної шкоди торгівлі між Багдадом і Ормусом.

Татари вирішили докладно розпитати про все Марка й Матео в найближчій долині, де вони мали зробити привал. Скоро там уже горіло багаття, і Марко розповідав, яких пригод довелося їм зазнати за останні дні.

Коли Ніколо Поло дізнався про смерть Хасан-бека, він опустив додолу очі.

— Ми ставилися до нього несправедливо. Він був мужньою людиною, — мовив він. — Поранений, скинутий на землю, він все ще одбивався від розбійників.

— Тату, я бачив вашого коня. Він біг мені назустріч без верхівця…

— Батько під час бою упав з сідла, — сказав Мафіо. — Він убив одного розбійника і врятувався на його коні. Ми мчали день і ніч, щоб покликати допомогу.

Мафіо обернувся до брата.

— Тепер ти бачиш, Ніколо, що моя пропозиція була вірною. Було б безглуздо самим переслідувати караунасців.

— Марко ж зробив так, — гордо відповів Ніколо Поло.

— Мені аж страшно робиться, коли я думаю про це, — сказав Мафіо.

Марко чомусь пригадалась нічна розмова з Хаджі-Мухаммедом і Хасан-беком.

— Хаджі-Мухаммед живий? — спитав він.

— Так, живий. Він з нетерпінням чекає нас в Ормусі.

Шість чоловік сиділи довкола вогню. Неспокійні відблиски танцювали на землі, відбивалися у вузеньких, розкосих очах ватажків татарських сотень і поперемінно вкривали обличчя людей то червоними, теплими барвами, то похмурими, темними тінями.

Марко, виснажений напруженими переходами, заплющив очі і втомлено схилився набік. Ніколо Поло витяг ковдру і вкрив його. Матео теж ледве пересилював сон.

— Найкраще буде до ранку відпочивати, — сказав татарам Мафіо Поло.

Невдовзі всі поринули в глибокий сон. Тільки сторожові вогні горіли серед ночі, і вартові походжали навколо табору.

Немов хурделиця, ввірвалися увечері наступного дня татари в пристановище караунасців. Тих, що боронилися, вони безжально знищували. Полонені, зігнані докупи посеред села, повиносили з хижок усе награбоване. Потім їх, закутих у кайдани, прив'язали до коней.

Тимчасом венеціанці знайшли яму для в'язнів і витягли звідти тіло померлого Хасан-бека.

Поховали його в саду, між двома високими деревами. На захист від хижих звірів могилу прикрили важкими каменями.

— Ось де він знайшов собі спочинок. Ніхто його не знав, ніхто не любив. Віра його — не наша. Але він був мужньою людиною. Прощайте, Хасан-бек!

НАЙДОРОЖЧА І НАЙЧУДЕСНІША РІЧ У СВІТІ — ВОДА

Венеціанці залишили Ормус в час збору фініків, їхній маленький караван вирушив у супроводі Хаджі-Мухаммеда й загону джигітів. Сонце пекло немилосердно. Десятки років люди не знали такого жаркого літа. Ніколо й Мафіо Поло квапили погоничів. В Ормусі у них непогано склалися справи, і тепер вони мали намір якомога швидше поминувши Персію, за кілька місяців дістатися до великої караванної дороги на сході.