Русичi

— Ми проведемо вас у кріпость потаємним ходом, — безцеремонно відштовхнувши монаха, ступив уперед Горазд. — Тільки запам’ятайте — Гораздом мене звати, був тивуном у посадника надтисьменської кріпості. Ого, я тут усе знаю, як своїх п’ять пальців! І воєводі вашому, Гнєзу, теж я допомагав, вічна йому пам’ять… Тивун Горазд, запам’ятайте! — цокотів шанобливо та радісно, аж похлинався словами. — Ще нині віддам вам до рук кріпость. Я один можу провести тією дорогою, — при тій мові відхилився з поклону колишній тивун, гордо вип’яв тлусте черево. Звів упевнений погляд на вершників, які, певно, не тямляться з радості, що зустріли таких надійних помічників, і… остовпів. Прикипів до місця, негоден видавити більше й звуку.

Люто зблиснула криця мечів, і ту ж мить вляглися у сиву куряву гостинця троє зрадників, скропивши своєю іржавою кров’ю копита коней.

Вже хилилося до заходу сонце — наче розіклав хтось у піднебессі велике червонясте багаття. Влад вислизнув із сутіні підвалу та прикрив долонею очі, що їх осліпило враз яскраве проміння. Постояв хвильку, призвичаюючись до світла. Аж тоді обернувся знову до темного провалу дверей, із якого один за одним вихоплювалися воїни. Мимоволі прикипів очима до тендітної постаті, що з’явилася в отворі. Горислава! Звідки взялася, як опинилася поміж надтисьменців, що визвалися відшукати той клятий потаємний лаз? Хотів було гримнути — не жіноча то справа бартку в руках тримати, але враз спинився. Обпікся поглядом об її тужливі очі, і щемно захвилювалося в грудях. Даремно відганяв від себе згадку-блискавку про ту останню зустріч, даремно відводив погляд і тамував збуджену радість — зрозумів, що впоїла його дівчина зіллям чаклунським і не стачить ні сил, ані бажання стерти спомини про ту п’янку далеку ніч…

— Тобі, Владе, пора б уже до кріпосних стін, — навернув до тями голос Борича. — У такий непевний час, коли ворог зовсім близько, посадник мусить бути з військом. А останнє підземелля ми й самі оглянемо. Даремна то справа, бо навряд чи знайдемо той лаз. Темниці ж там, а в одній із них лехітів полонених напхом. Скільки живу, а ще не чув, аби хтось у порубах лаз потайний зладнав. То вже таки найменш підхоже місце.

Хочу своїми очима все обдивитися, — сухо заперечив Влад. Не міг приховати невдоволення від невдачі. — Хлопці нехай до стін прямують, вони там потрібніші. А тут ми з тобою і самі впораємося.

Тим часом воїни перемовлялися стиха та, розморені спекою, ліниво обтріпували один одного від пилюки та павутиння.

Вже три підземелля оглянули, не обминувши жодної тріски, жодної щілини у кам’яних мурах. І все намарно. Навіть натяку на якийсь потаємний схоронок.

Не чекаючи, доки Борич передасть те повеління воїнам, сам заходився коло залізних гаків, аби звільнити двері від міцного засуву. Впоравшись із тією справою, зиркнув на Борича, що знову стояв поруч.

— Ходімо! — прочинив двері й ступив було досередини, та враз стрепенувся від неголосного оклику.

— І я з вами, — дивилася благально Горислава. — Хочу й собі глянути, які там клітки для людей налаштовані.

— Мало там цікавого для жінки, — сухо обізвався Влад.

— А чому і не взяти з собою таку красуню? — Борич лукаво підморгнув дівчині. — Кажуть, від жіночого ока ніщо не сховається. То як, Владе?

Влад нерішуче потупцював на місці, кивнув головою:

— Гаразд. Ходімо втрьох, — видушив ті слова та, пірнувши у чорну пащеку отвору, попрямував у глиб підземелля, освітлюючи смолоскипом дорогу.

Але недовго ховався там, бо одразу ж озвався стривожено до своїх товаришів:

— Гей, Боричу! Двері тут невеличкі. А зачинені… начеб ізсередини.

— Зачинені, кажеш? — кинувся на ту звістку Борич.

— Стій! — спинив його на півдорозі окрик посадника. — Мечем тут нічого не вдіємо. Там, біля виходу, бартка валяється — давай її сюди.

Невеликими та міцними були ті дверцята. Вовтузилися біля них, аж доки не вирубали кусень дошки та не витягнули із петлі залізний засув, що й надавав тій перешкоді неподатливості.

Влад жестом зупинив своїх супутників, прочинивши трохи двері, вище підняв смолоскипа. Хоча не зовсім розвіяв густу сутінь той непевний вогник, однак світла було досить, аби переконатися, що ніхто не зачаївся у темені тісної кімнатини. Обережно, стискаючи в десницях оголені мечі, ступили досередини і майже водночас завмерли, зауваживши у кутку темну пляму.

— Лежить хтось… — озвалася першою Горислава. Влад підніс до тієї тіні тріскотливий язичок вогню й опустився на коліна.

— Мертвий він, — перекинув тіло на спину. — Молодий ще зовсім.

— Це перекинчики, певно, його вбили. Хто б іще на таке зважився, — гарячково зашепотіла Горислава.

— Вони. Мислю, й самі десь неподалік носи ховають.

— Чого б то на нас чекали? — заперечив побратимові Борич. Підніс догори смолоскипа та обвів повільним поглядом вузьку комірчину. Стіни як стіни. Міцні. А більш нічого. От тільки ще ота камінна лава. Лава?.. Він поквапно ступив уперед. Таки так, порохняви на ній нема — усе зметено. І перекошена чомусь. Нагнувшись, приглядався довго, прискіпливо.

— Знайшов! — озвався раптом. — Ось він, лаз потаємного ходу, — торжествуюче вказав на лаву.

Хутко вхопився за край плити, ніби боявся, що хтось йому завадить. Натужним ривком перекинув важкий камінь і видихнув вдоволено.

Чорний отвір постав перед очима надтисьменців.

— Треба б за хлопцями послати. Хтозна, може, там перекинчики переховуються… — подала голос дівчина.

— Перш за все мусимо знати, куди веде той хід, — розважливо проказав Борис. — Може, він нам знадобиться — ворог же за стінами… Ми — туди, Гориславо, а ти збігай і поклич кількох моїх корчинців. Про всяк випадок… — Перевів погляд на побратима. — Залишимо їх тут на варті. Бо під час бою можуть повернутися ті перевертні, та ще й не самі, а з лехітською підмогою.

— Так-так, слава Перунові, що навернув нам таку удачу… А біди б нам не минути, якби не знайшов ти цього лазу… Іди, Гориславо, а ми тим часом спустимося вниз, — вже рішуче проказав Влад та, зачекавши, поки дівчина зникне в отворі навстіж відчинених дверей, ступив на кам’яну плиту і пірнув у чорне провалля. За ним подався й Борич.

Тримаючись за пропахлі пліснявою вологі стіни, що наче видихали зачаєну небезпеку, сторожко ступали по кам’яній вибоїстій підлозі. Жовтий мерехтливий вогник смолоскипа освітлював їм шлях.

Вслухалися напружено у глибоку, аж дзвінку, тишу. І таки недаремною була та осторога, бо, обережно виткнувшись із-за рогу звивистого ходу, Влад раптово сахнувся назад, миттю схилив донизу смолоскипа, аби сховати його світло. Жестом повелів Боричу завмерти на місці. Прислухався довго. Відтак прошепотів самими губами:

— Там… десь за п’ять десятків сажнів — вихід… Тінь якась мигнула… Людина, здається…

І ніби на підтвердження тих слів зашамкотів звіддалека чийсь голос. Обізвався у відповідь інший. Тепер уже не було сумнівів, що десь у темені затаїлося кілька людей.

— Значить, не встигли ще зникнути ті покручі. Таки побачимося наостанок… — Борич міцно стиснув рукоять бартки.

— Глянемо спочатку, скільки їх там, — сказав Влад. При цих словах ткнув смолоскипом у підлогу, пригасив ногою мигливий пломінець.

— Ближче підійдемо, а там видно буде.

Нечутно пробиралися у непроглядній чорноті вперед — туди, де проглядалася бліда пляма виходу. Тамували навіть віддих у грудях, аби дочасно не видати себе.

Всього кілька кроків віддаляло тепер побратимів від ворогів, що спокійно перемовлялися стиха про щось своє. Четверо було їх. Сиділи там, при самому виході із підземелля, втома проступала і у байдужих перемовляннях, і в постатях, знесилено обіпертих на стінку. Одягнуті у кольчуги, воїни, напевно ж, мали й зброю, проте важко було розгледіти у пітьмі мечі чи бартку:.

Хвилини минали. Необхідно було діяти: чи самим спробувати захопити четвірку зрадників, що було нелегко у цій тисняві, а чи зачекати підмогу.

Доки Влад обмислював, на що ж зважитися, лункий дзенькіт змусив темні постаті насторожено заметушитися біля виходу. Борич необережно обіперся об стіну, розминаючи отерплі ноги, та при тому черконув знагла вістрям меча об низький звід ходу. Тої ж миті Влад, зрозумівши, що не можна гайнувати і хвилі, кинувся вперед.