Русичi

Знову і знову стикалися в повітрі гартовані леза, викрешували снопами іскри, скреготали хижо, мов страхітливі ікла кровожерних потвор. І здавалося, ніколи не скінчиться цей двобій рівних по силі і досвіду ратному мужів. Бо ж сліпі мечі і байдуже їм: чи задля неправедної мети кидає їх уперед рука господаря, чи задля справедливості. Певно, була то лиш випадковість, що не Гнєзу, а Миловиду вдалося скористатися слушним моментом і різким нежданим ударом відбити далеко вбік зброю супротивника. Ту ж мить він блискавично вгородив у груди ворогу свого меча. Дико зойкнувши, той повалився на збиту траву.

Важко дихаючи і все ще з осторогою стискаючи у десниці зброю, якусь хвилю дивився воєвода на ворога. Відтак скинув з голови шолом, рукавом обтер спітніле чоло. Стомлено повернувся спиною до конаючого лехіта, шукав очима своїх дружинників.

Гей, не час би тобі, воєводо, тішитися, що стятий ворог, не час би довірятися силі та влучності удару поквапного! Бо ось уже відкрив очі повержений супротивник, ось уже зводиться на тремтячі ноги. Лиш на мить розступилося перед ним червоне марево забуття. Та досить і миті тієї, аби вихопити гострий ніж і вгородити його по саме руків’я у таку податливу перед крицевим жалом незахищену шию щасливого переможця…

А потім можна і помирати. Можна, бо вже не прив’язує до життя кипляча у серці ненависть, бо той, хто стяв тебе, теж приліг поряд на вічний спочинок.

Гей, не час би, необачний воєводо, довірятися зраненому ворогу! Бо ось уже лежиш і ти, щойно повен сил, лежиш немічний, мов немовля, і крапля за краплею вицяпує з тебе життя.

28

Надтисьменці, оточені звідусюд ворогом, уже не сподівалися на порятунок. Знали, що всі загинуть отут, перед неприступними, збитими із товстих дубових бервен воротами кріпості. І все ж жоден не випустив із рук зброю — стояли на смерть.

Гостомисл поволі приходив до тями. Ніби й не було спопеляючого болю, довгих хвилин забуття. Клекіт бою і скорботний виспів із кріпосних стін, де вже оплакували своїх рідних жони, матері та діти, влив нові сили у німіюче тіло старійшини, допоміг виборсатися із сивого тягучого мрева безнадії.

Де знайти порятунок для цих людей, що з останніх сил пинили оскаженілий натиск ворога? Та нав’язлива думка єдина ще не давала Гостомислові склепити обважнілі повіки. Думки поволі світліли, але всі вони розбивалися у крицеву неподатливість важких дубівців, що незгірш скелі перепинили шлях до порятунку.

Застогнав тяжко ватаг надтисьменської громади ледь підвів голову і змахом руки зумів-таки привернути до себе увагу. Ще зміг прошепотіти неслухняними вустами свій останній наказ, вислуханий шанобливо одним з воїнів, який нахилився над умираючим.

— Рубати ворота… У тому єдиний шлях до порятунку… Рубати… — повторив ще раз, і ляк відбився на зблідлому обличчі старця, ляк, що не зрозуміють слів його. — Хай змінюють одні одних, тоді буде швидше…

Аж коли почув часті удари барток, що вперто вгризалися у неподатливе дерево, безсило відкинув голову. Важко і натужно зітхнув, ніби стомлена цілоденною працею людина, яка наледве дочекалася вечірньої пори та й прилягла спочити. І ніхто не помітив, що не здіймає більш грудей старійшини Гостомисла хрипкий уривчастий віддих. Бо не надійшов ще час оплакувати полеглих.

Гримотіли безперестану бойові сокири у вмілих руках вчорашніх дереводілів. І хоча лиш дрібні тріски відлітали з-під їх леза, все ж поволі, дуже поволі кришили крицеву неподатливість дубових колод.

Сили танули, безнадія росла. Вузьке оборонне півколо надтисьменців не давало чужинцям змоги сповна скористатися своєю численною перевагою, проте не було вже в тому і негайної потреби. Із трьох сотень воїнів, що виступили кілька годин тому за кріпосні стіни, залишилося заледве п’ять десятків.

Коли блідий відсвіт світанку зовсім розсунув передранкову сутінь, перед очима тих, хто міг оглянути довколишню місцину з висоти кріпосних стін, постало моторошне видовище. Широка низина перед кріпостю всіяна була людськими трупами, здавалося, невситимий мор упав раптово на цю землю, не шкодуючи ні грішних, ні праведних.

Накінець отвір у воротах був розрубаний настільки, що крізь нього вже могла протиснутися людина. Але кілька воїнів кріпосної залоги, що кинулися одчайдушно на допомогу своїм спливаючим кров’ю соратникам, уже не могли змінити нічого.

Навіть вихопившись на узлісся, численний загін вершників залишився непоміченим. У змиг ока промайнули вони яругу і ввірвалися у сторопілі від несподіванки шеренги чужинців. Раптовість того натиску вмить розпорошила щойно боєздатне і об’єднане в одне ціле лехітське військо на окремі острівці — так викладена з каменю і не скріплена глиною стіна, на перший погляд, важка і неприступна, розсипається від одного лиш міцного удару у підвалину.

Навіть тоді, коли вже розпалися в ніщо ряди чужинців, жоден із останніх оборонців кріпості не зрушив з місця. Десниці їх так само міцно стискали рукояті барток та мечів, в очах не гасла рішучість радше полягти, ніж поступитися напасникам. Здавалося, не можуть увірувати у саму можливість тої раптової переміни, що враз вихопила їх із безнадії та змирення з невідворотністю смерті й знову поставила у лави живих, які мають право сподіватися, мають право на завтрашній день, на майбутнє.

А Влад дивився і не впізнавав рідне поселення. Чорні обпалені бервена стриміли на місці хиж та дворів, стелився понад землею, пригашуючи яскрінь вранішнього сонця, стоголосий стогін — ніби сама земля горянського краю оплакувала своїх полеглих захисників.

— Люди чекають, треба йти… — вихопив його з гіркої задуми голос Борича.

Кивнув згідливо на ті слова побратима. Замислено торкнув повід і скерував коня навперед військового строю корчинців, які вишикувалися уже при воротах.

Спинився на півдорозі, примітивши, що стривожено сколихнулися шеренги воїнів і розступилися. По якійсь хвилі ступили у вільний прохід кілька мужів у вбранні дружинників посадника. На схрещених бардах несли нерухоме тіло, прикрите яскраво-червоною накидкою. Годі було сумніватися — та черлена чуга вважалася ознакою влади велителя надтисьменської кріпості.

«Посадника несуть… Миловида вбито…» — зашелестіло поміж людом.

— Мертвий? — глипнув питально на людей.

— Ще не скінчив воєвода порахунки із сим світом, — відповів один з них. Груди дружинника оперізувала чиста полотняна шматина, на якій темніла заскорузла кривава пляма. Рана, певно, боліла, бо морщився при кожному слові. Переждавши, додав стишено, аби міг почути його лише Влад. — Не для життя уже посадник, відмучив своє… Забажав ще увидіти того, хто врятував кріпость від знищення.

Все ж почув помираючий ті слова, бо здригнулося збіліле, мов перший сніг, обличчя. Поволі відкрив очі та довго вивчав Влада поглядом.

— Ти… привів підмогу? — кожне слово спадало з уст натужно, хрипким клекотом відлунювало в грудях, ніби хтось там тер камінь до каменя.

Влад зійшов з коня, схилився над помираючим.

— Я, воєводо. — Ствердно схитнув головою.

— Обличчя твоє знайоме… певно, виділися десь. Хто будеш?

— Виділися, воєводо. Зять я старійшини надтисьменської громади Гостомисла.

— Старійшини? А де він сам зараз? Його хочу бачити, — спробував звестися на ослаблих руках, та зрозумів, що марними є ті спроби, відкинувся назад. — Не може кріпость без господаря бути, — зашелестів самими губами, запеченими до чорноти. — Мушу когось замість себе лишити…

— Гостомисла… нема вже, — мовив дружинник, ніби не міг дібрати потрібних слів. — Скололи його у січі…

Мовчав посадник. Щось виважував у думках, здавалося, боровся сам із собою. Відтак впився очима у Влада, видихнув зболено, та все ж з полегшенням.

— Гостомислу повірив — і не схибив. Мушу повірити й тобі… — Мить повагався і продовжував: — Прихилися до мене, бо нездужаю встати… Гривну княжу… жадаю передати тобі… Зніми.

Влад, скоряючись тому повелінню, обережно зняв із шиї боярина зчервонілий від крові золотий обруч із масивною, з долоню завбільшки, платівкою, на якій карбовано було знак Володимира — великого князя київського.