Вежа блазнiв

Третя, котра сиділа по праву руку від неї, була наймолодша, по суті, ще майже дівчинка. Вона мала блискучі, сильно підведені очі й худе лисяче обличчя з блідою і не надто здоровою шкірою. Її світле волосся прикрашав вінок з вербени і конюшини.

— Ви дивіться, — сказала руда, почухуючи стегно трохи вище від зеленої панчохи. — Нічого було в горщик кинути — і от, їдло саме прийшло.

Названа Ягною темнолиця відригнула, чорний кіт занявчав. Блискучі, мовби від лихоманки, очі дівчинки у вінку засвітилися лихим полум'ям.

— Просимо пробачити нам наше вторгнення, — поклонився Шарлей. Він був блідий, але тримався непогано. — Перепрошуємо шановних і дуже люб'язних паній. І просимо не звертати на нас уваги. Не переймайтеся нами. Ми тут випадково. Зовсім ненавмисно. І вже йдемо. Нас уже немає. Якщо ласкаві пані дозволять…

Рудоволоса взяла з купи череп, високо підняла його, голосно проговорила заклинання. Рейневанові здалося, що він розпізнав у ньому халдейські й арамейські слова. Череп заклацав щелепою, вистрелив угору і зі свистом помчав понад верхівками сосон.

— Їдло, — повторила руда без емоцій. — Та ще й балакливе… Буде притичина побесідувати перед їдою.

Шарлей вилаявся собі під ніс. Жінка демонстративно облизалася і вп'ялася у них обох поглядом. Зволікати далі не можна було. Рейневан дуже глибоко вдихнув повітря.

Торкнувся долонею тімені. Праву ногу зігнув у коліні, підняв, переплівши її ззаду з лівою ногою, а лівою рукою вхопився за носок черевика. Хоча раніше він робив це всього лише двічі, усе вдалося йому на диво гладко. Вистачило на якийсь час зосередитися і пробурмотіти заклинання.

Шарлей вилаявся знову. Ягна знову відригнула. Очі рудоволосої розширилися.

А Рейневан, не змінюючи пози, поволеньки піднявся над землею. Невисоко, на три-чотири п'яді. І ненадовго. Але і цього вистачило.

Рудоволоса підняла глиняну плящину, добряче хильнула з неї — раз, а потім ще. Дівчинку не почастувала. Ягна жадібно простягнула руку, але рудоволоса відразу ж забрала плящину поза межі досяжності пазуристих пальців. При цьому вона не зводила з Рейневана погляду, а зіниці її світлих очей чорніли, як дві цяточки.

— Ну-ну, — сказала вона. — І хто б оце міг подумати! Маги, справжні маги, перша гільдія, Толедо. У мене, у простої відьми. Яка честь! Підійдіть, підійдіть-но ближче. Не бійтеся! Ви ж, сподіваюся, не сприйняли поважно той жарт про їдло і людоїдство. Га? Ви ж, сподіваюся, не прийняли це за чисту монету?

— Та ні, що ви, — поспішно запевнив Шарлей, так поспішно, що було цілком очевидно — бреше.

Рудоволоса пирснула.

— То чого ж, — запитала вона, — шукають у моєму вбогому закутку панове чарівники? Чого бажають? А може…

Вона замовкла, засміялася.

— А може, панове чарівники просто-напросто заблукали? Поплутали дорогу? Злегковаживши магією через звичайну чоловічу зарозумілість? І тепер ця ж таки зарозумілість не дозволяє їм зізнатися у цьому, тим більше — перед жінками?

До Шарлея повернулася впевненість у собі.

— Ваша проникливість, — він поштиво поклонився, — не поступається вашій вроді.

— Ви тільки подивіться, сестрички, — блиснула зубами відьма, — який світський трапився кавалер, якими приємними компліментами він уміє догоджати. Уміє зробити приємність жінці, аж ніби як трубадур. Або як єпископ. Справді дуже шкода, що так рідко… Бо жінки і дівчата, мушу визнати, досить часто вирушають у ризиковану дорогу нетрями до урочища, моя добра слава сягає далеко, мало хто вміє усунути плід так спритно, безпечно і безболісно, як я. Але чоловіки… Що ж, вони заходять сюди значно рідше… Значно рідше… А шкода… Шкода…

Ягна гортанно засміялася, дівчисько шморгнуло носом. Шарлей почервонів, але, мабуть, більше з охоти, бо на нього напав кортець, ніж від зніяковіння. Тим часом Рейневан теж отямився. Він устиг винюхати, що треба, в парі, яка здіймалася з казанка, в якому кипіло-булькотіло вариво, і роздивитися пучки трав, висушених і свіжих.

— Врода і проникливість ваша, — випрямився він, із деякою гордовитістю, бо усвідомлював, що зараз блисне власними знаннями, — зрівняється хіба що із вашою скромністю. Бо я впевнений, що сюди навідуються численні відвідувачі, і приходять вони не тільки по медичні послуги. Адже я бачу білий ясенець, а онде — що це, якщо не «скажений огірок», тобто дурман, болиголов? А там — морська цибуля, там-он — амброзія, зілля піфій. А тут, прошу подивитися, чорна блекота, herba Apollinaris, і чемерник, Helleborus, обидва викликають віщі видіння. Адже на ворожіння і пророцтва є попит, якщо не помиляюся?

Ягна відригнула. Дівчисько свердлило його поглядом. Рудоволоса загадково посміхалася.

— Не помиляєшся, брате, знавець трав, — сказала вона нарешті. — На ворожіння і пророцтва попит великий. Гряде час змін і перемін, багато людей хочуть знати, що він їм принесе. І ви також цього хочете. Дізнатися, що несе вам доля. Я не помиляюся?

Рудоволоса кидала до казанка трави і розмішувала вариво. Віщувати ж мала та юна дівчинка з обличчям лисиці й гарячково палаючими очима. Через кілька хвилин після того, як вона випила відвар, її очі помутнішали, суха шкіра на щоках натягнулася, нижня губа відвисла, привідкривши зуби.

— Columna veli aurei, — проговорила вона раптом не зовсім виразно. — Колонна золотої заслони. Народжена в Дженаццано у Римі життя завершить. За шість років. Опустіле місце займе вовчиця. У неділю Oculi [182]. Через шість років.

Тиша, яку порушувало тільки потріскування багаття і муркотіння кота, панувала так довго, що Рейневан засумнівався. І даремно.

— Не мине і двох днів, — сказала дівчинка, простягнувши в його бік тремтячу руку, — не мине і двох днів, як він стане славетним поетом. Усі віддаватимуть шану імені його.

Шарлей легенько затремтів від тамованого сміху, але негайно вгамувався під гострим поглядом рудоволосої.

— Прийде Мандрівець, — пророчиця кілька разів голосно зітхнула. — Прийде Viator, Мандрівець, із сонячного боку. Заміна стається. Хтось від нас іде, до нас приходить Мандрівець. Мандрівець каже: ego sum qui sum [183]. He питай у Мандрівця імені його, воно таїна. [184] Бо що ж це, хто це відгадає: з їдячого вийшло їстівне, а з сильного вийшло солодке? [185]

«Мертвий лев, бджоли і мед, — подумав Рейневан, — загадка, що її Самсон задав филистимлянам. Самсон і мед… Що це має означати? Що повинно символізувати? Хто такий цей Мандрівець?»

— Брат твій кличе, — прошив його тихий голос медіума. — Брат твій закликає: «Йди і прийди. Йди, стрибаючи по горах. Не гайся».

Рейневан весь перетворився на слух.

— Рече Ісая: і будуть зібрані разом, наче в'язні до ями, й у в'язницю вони будуть замкнені. [186] Амулет… І щур… Амулет і щур. Інь і янь… Кетер і Малькут. Сонце, змія і риба. Відчиняться, розкриються ворота Пекла, і тоді впаде вежа, розвалиться turris fulgurata, вежа, уражена блискавкою. Прахом розсиплеться Narrenturm, блазня під руїнами поховає.

«Narrenturm, — подумки повторив Рейневан, — Вежа блазнів! О Господи!»

— Adsumus, adsumus, adsumus! — зненацька скрикнула дівчинка, сильно напружившись. — Ми вже тут! Стріла, що летить удень, sagitta volans in die, стережися її, стережися! Стережися страху нічного, стережися істоти, що йде у пітьмі, стережися демона, який нищить опівдні! [187] І який кричить: «Adsumus!». Стережися стінолаза! Бійся нічних птахів, бійся нетопирів мовчущих!

Скориставшись неуважністю рудої, Ягна тишком-нишком допалася до плящини, зробила кілька глибоких ковтків. Закашлялася, гикнула.