За золотом Нестора Махна

Махно сів і побачив вдалині великий загін вершників. Спочатку промайнула думка повертати назад. Але тут він помітив, як сотня кіннотників кинулася відрізати їм шлях до відступу.

— Посади мене на коня, — кинув він Зіньковському.

Той спочатку хотів заперечити, але побачив знайомий йому несамовитий блиск очей і зле обличчя й швидко виконав наказ. Кремезний і сильний, він легко посадив Махна в сідло, і сам опинився на своєму вороному.

— Вперед, в село! — крикнув Махно, вихопивши маузер.

У селі в цей час безтурботно, не виставивши охорони, відпочивала кулеметна команда 7-ї кавалерійської дивізії. Зухвалий напад змусив червоноармійців врозсип тікати в поле. Вони навіть не встигли зрозуміти, хто і якими силами на них напав. А коли опам’яталися і побачили, що їм протистоїть лише невеликий загін, перейшли у контратаку. Але махновці вже встигли захопити 25 тачанок, 13 кулеметів «Максим» та три «Люїси» і відкрили такий шалений вогонь, що наступ з усіх боків відразу захлинувся. Скориставшись панікою, вони прорвалися крізь безладне оточення, а згодом відірвалися й від погоні.

Але порятунок дався дорогою ціною. 17 чоловік загинуло в тому бою, багатьох було поранено. З’єднавшись із загоном Іванюка, махновці швидко просувалися на південний захід. Згодом ще один бій ледве не став останнім для самого Нестора Махна. Куля влучила йому в шию з правого боку і пройшла навиліт крізь щоку. Це було дванадцяте і чи не найтяжче поранення за роки війни.

Знесилений і безрадісний, він лежав на тачанці і обдумував подальші плани. Від походу у Східну Галичину доведеться відмовитись. Це вже ясно. У такому стані він багато не навоює. Треба йти в Румунію. Іншого шляху немає.

Таке рішення підтримали не всі повстанці. Але Махно і не наполягав. Найвідданіші бійці залишалися з ним. Інших, хто не захотів іти за кордон, організували в окремий загін і доручили зав’язати з червоними бій північніше, вище по Дністру. Це мало відвернути увагу від переправи ватажка з його групою.

Перебинтований Махно лежав горілиць на кулеметній тачанці і думав. З виразу його безкровного закам’янілого обличчя важко було здогадатися, про що саме.

— Несторе, — вивела його зі стану глибокої задуми Галина, — що нас там чекає?

Він не відразу збагнув, про що вона запитує.

— Де? — перепитав.

— На тому березі Дністра.

— Не знаю, — відверто відповів.

А після невеликої паузи додав:

— Принаймні, там ніхто нас не переслідуватиме. Відпочинемо, підлікуємось, а там буде видно. Встановимо зв’язки з польськими і французькими анархістами. Вони нам допоможуть. Шкода, що Лепетченку не вдалося золото відкопати. З ним би ми нужди не знали. А скільки його там лишилося! Вистачило б на все життя і на всіх.

— Що тепер про це говорити, — перебила його Галина. — Ось влаштуємося, дасть Бог, все уляжеться, тоді і про це поговоримо. А зараз треба думати, як будемо переправлятися. Ти ж бо зовсім слабий. Без човнів не впоратись. Я зараз скажу хлопцям…

— Не треба, — з ледь помітними сердитими нотками у голосі перебив її Махно. Він не любив, коли дружина втручалася у справи і починала розпоряджатися. — Я вже послав Льовку з хлопцями на розвідку. А ти подивися, скільки у нас харчів лишилося.

Зіньковський з двома десятками вершників спускався з пагорба до річки. Тут місце для переправи видавалось непоганим. Неширокою смугою до Дністра виходили зарості кущів та дерев. А праворуч і ліворуч на кілька верст добре проглядалися береги й підходи.

— Праворуч біля річки — вершники! — несподівано крикнув Хома Кущ. Всі повернули голови туди, куди показував рукою Хома. Там шляхом неспішно просувався невеликий загін, чоловік десять. Вони наближались.

— Треба тікати, а то помітять, — запропонував хтось.

— Всім залишатися на місцях, — твердим голосом наказав Зіньковський. — І ніякого самоуправства. Спокійно рушаймо їм назустріч. Зброю тримати напоготові. Але поки не порівняємося з ними, нічого не робити. Вперед!

Махновці пришпорили коней, перебралися через неглибокий яр і звідти вже неквапливо подалися встріч. Наблизившись на відстань прицільного пострілу, Зіньковський крикнув, показуючи рукою на північ:

— Ви там нікого не бачили? Ми шукаємо махновців. Вони десь мають бути в цьому районі. Час вже з ними кінчати.

Аж тут загони зблизилися. Червоноармійці не встигли отямитися, як побачили спрямовану на них зброю. Без жодного пострілу їх спішили і зв’язали.

— Тепер слід поспішати, — сказав Зіньковський. — Незабаром їх почнуть розшукувати. До того часу нам треба вже бути на іншому боці.

Потім він звернувся до полонених.

— Ми вас залишимо живими, якщо ви відповісте на кілька запитань. Червоні поблизу є?

Всі мовчали. Тоді Льова дістав револьвер і направив у голову тому, котрий стояв найближче до нього.

— У нас нема часу з вами панькатися. Повторювати не буду.

— За три версти звідси у селі стоїть прикордонний загін, — зляканим голосом вимовив молодий червоноармієць. — Більше нікого немає.

— Де поблизу можна знайти човни? — тут же поставив йому нове питання Зіньковський.

— Он там, за тими вербами, — показав той головою в інший бік, — живе дід. У нього є.

Льовка покликав Куща, наказав взяти ще двох махновців і їхати по човен. Решта попрямували до табору.

Згодом весь загін, близько 80 чоловік, почав спускатися до Дністра. На березі Махно зібрав невелику групу, звелів їм першими переправлятися уплав і вести переговори з румунами, якщо ті трапляться поблизу. Старшим групи призначив Григорія Сергієнка. Решта мали чекати.

Незабаром Сергієнко подав знак, що все гаразд. На березі для прикриття переправи залишили кількох чоловік з кулеметами на тачанках. Бійці почали заходити у воду, ведучи коней. Махна обережно поклали в човен. Біля нього сіла Галина, а на весла — Лепетченко. Підійшов Зіньковський, зняв з пальця золотий перстень з діамантом і подав його жінці.

— Це зараз єдина цінність на весь загін, — сказав він. — У мене румуни можуть його забрати, а тебе обшукувати не будуть. Потім продамо.

Він відштовхнув човен від берега і ще деякий час роздивлявся вдалечінь то в один, то в інший бік. Потім крикнув кулеметникам:

— Коли всі вийдуть на той берег, все лишайте тут, а самі в воду.

— А що з тими робити? — запитав Юхим Бурима, вказуючи на зв’язаних червоноармійців.

— Облиште їх, нехай знають, що махновці не такі вже й кровожери, якими нас розмальовують.

Важко жити без нагана

Коли останні допливали берега, тут на них вже чекали румунські прикордонники. У затриманих відібрали всю зброю — шаблі, рушниці, револьвери й набої — і відвели в село, де містився штаб прикордонного загону.

Румуни вже знали, хто перед ними, і жваво обговорювали цю неабияку подію. Потім кудись телефонували, вислуховували якісь вказівки «зверху». Нарешті розпорядилися про нічліг, бо вже було пізно, і махновці від втоми ледве не засинали на ходу.

Вранці до кімнати, де ночував Махно, зайшов високий статний офіцер з пишними вусами, в акуратно підігнаній формі. Через перекладача запитав:

— Ти є Нестор Махно?

Нестор Іванович злегка кивнув головою і скривився від болю — давалася взнаки поранена потилиця.

— А це хто? — офіцер показав на Галину Кузьменко.

— Це моя дружина.

— Збирайтеся, поїдемо в Бухарест.

— Він не може йти, — втрутилася Галина. — У нього поранені ноги.

Офіцер з перекладачем про щось перемовилися кількома фразами, після чого дозволили взяти з собою ще двох чоловік.

Галина вийшла за поріг. Перших побачила Зіньковського і Данилова.

— Льовка, — покликала. — Нас зараз повезуть в Бухарест. Поїдете з нами. Допоможіть винести Нестора Івановича.