Мiцний кулак туарегiв

Мандрівники вступили до проклятих гірських хребтів Великого Східного Ергу.

12

У монастирі Тімассанін

імассанін лежить на південному схилі плоскогір’я Тінгерт, і, щоб дістатися до нього, треба проїхати двісті кілометрів страхітливим Східним Ергом, справжнім океаном піщаних барханів. За десять ночей подорожування мандрівник матиме лише кілька ковтків теплої лужної води з двох скудних колодязів. На площі дванадцять мільйонів гектарів джерел більше немає.

Тімассанін — це оаза із славнозвісним монастирем, єдиним на пустельних розлогах, що розкинулися на три мільйони квадратних кілометрів. На тих розлогах, де живуть і випасають свої стада туареги.

Хто хоч раз подолає у верблюжому сідлі відстань, що відокремлює сахарську північ од сахарського півдня, той має бути не тільки чудовий верхівець, але й людина залізної волі.

Марабут Захаріаш подолав знегоди цієї виснажливої подорожі тільки завдяки дивовижній силі волі. Його троє юних супутників, хоч і смертельно втомлені, проте живі й здорові, теж опинився в тінявих альтанках тімассанінської завії [53], радіючи, що цією неймовірно важкою подорожжю успішно склали іспит на зрілість.

Марабут зважився на цю далеку путь, щоб відвідати ігумена другого монастиря могутнього ордену Теджаджна, молодого й мудрого марабута Сі-Утмана, і за його допомогою вплинути на темассінського великого ігумена ордену Теджаджна, Сіді-ель-Хадж-Алі-бен-ель-Хадж-Айсса.

Тімассанінський марабут Сі-Утман оддав належну шану колись уславленому професорові азгарського університету, але під час конфіденційної розмови натякнув, щоб марабут Захаріаш не витрачав марно сили:

— Коли сказати тобі святу правду, то я сиджу тут тільки як місцевий чауш! [54] — щиро й зажурено признався Сі-Утман. — І маю завдання пильнувати туарегів. Я виховую хлопців і дівчат із знатних родин і улагоджую відносини між азджрами й ахаггарцяМи. Великі пани в Темассіні зовсім не зважають на мої поради й роблять політику у власних інтересах. Події, які розгорнулися останні десять років на півночі Алжіру, не радісні, коли глянути на них твоїми очима, великий пане. Ти дивишся на все з точки зору історика, і я цілком розумію, як ти маєш страждати, бачачи, що діється навколо; та все ж внутрішні чвари між братствами перейшли межу можливого порозуміння. Тому заспокойся й упокорися, як і я упокорився з перебігом подій, котрі не можна зупинити, як не можна зупинити камінь, що зірвався з кручі й летить униз до безодні.

Потім марабут Сі-Утман сказав своєму вченому гостеві:

— Як ти добре, мабуть, знаєш, наше братство заснував Сіді-Ахмед-ет-Тіджані, який походить з марабутської родини Айн-Мадгіїв. Королі й візири Близького Сходу віддавали йому шану. Його поважали навіть у царському дворі в Фесі й у дворі бея в Тунісі. І тільки турецькі яничари, олігархія яких самочинно захопила владу в Ал-жірі, переслідували Ахмеда-ет-Тіджані, бо його вчення спрямоване проти їхнього піратства й проти експлуатації всього поневоленого й жорстоко гнобленого люду. Але цей засновник нашого братства незабаром помер. Він лишив нам двох синів, обох на ім'я Мухаммед. Тому старшого назвали Мухаммед-ель-Кебір-великий, а молодшого — Мухаммед-ес-Сегхір-малий. Обидва були ще надто молоді, щоб після смерті батька боронити інтереси могутнього й усіма шанованого ордену. За заповітом засновника місце ігумена посів марабут з Темассіна Сіді-ель-Хадж-Алі-бен-ель-Хадж-Айсса. Можливо, засновник нашого братства перед смертю передчував майбутнє. І оскільки він знав фанатизм турків, які необмежено панували в країні, то сподівався, що таким чином одверне удар від своїх синів.

Старший син засновника Мухаммед-ель-Кебір 1822 року захищав від турків Айн-Мадгі. 1827 року він загинув на Еггрейському плоскогір'ї, під Мааскарою. Кажуть, що його вбили люди могутнього племені гашемів.

Кров старшого сина засновника ордену Теджаджна назавжди роз'єднала наш орден з турками та гашемами. Коли 1832 року в Алжірі розбили турків, гашеми обрали султаном свою людину — Абд-аль-Кадіра, Мухіддінового сина. Перше, що зробив молодий султан, коли взяв у свої руки військове керівництво й прийняв титул еміра ель-мумма, це закликав до боротьби проти французів, які саме висадилися в Орані, другому за значенням порті Алжіру.

Абд-аль-Кадірові, головнокомандувачеві військ правовірних в Північній Африці, треба було в цей фатальний момент звернутися до молодшого сина засновника нашого могутнього ордену, щоб той допоміг йому в боротьбі проти окупантів. Але чомусь Абд-аль-Кадір не вчинив так! Навпаки, щойно уклавши мир з християнами, він рушив на Айн-Мадгі, оточив місто і дев'ять місяців тримав у облозі останнього Сі-Тіджані.

Коли відбувалися ці сумні події, на темассінського марабута Ель-Хадж-Алі, власне, суверенного володаря ордену, напали члени іншого братства, Мулай-Тайеб, — наші найзапекліші вороги. Їх вів у бій сам туггуртський султан, Бен Джеллаб, непримиренний ворог французів, які в той час просунулися аж до передгір'я на північ і загрожували безпосередньо Біскрі.

Ці події спричинилися до того, що теджаджни попали в обійми до французів. Інакше вони не могли захиститися від переслідувань свого ж народу.

Сі-Утман докінчив розповідь трохи невпевнено. Він сподівався згоди гостя. Проте марабут мовчав, похиливши білу голову на старечі груди.

Тільки після тривалого мовчання спитав:

— Хто тобі казав, що гашеми зрадили старшого сина засновника вашого ордену?

— Ель-Хадж-Алі!

— Ель-Хадж-Алі в усьому цьому фатальному розколі відіграв лиху роль…

— Що ти маєш на увазі, вельмишановний?

— А те, що Ель-Хадж-Алі неждано-негадано завдяки простодушності Ахмеда-ет-Тіджані дістався до надто спокусливої влади й до сили-силенної орденських грошей. Він хоче втримати здобуту владу навіть ціною громадянської війни. Так-так, щоб за допомогою багнетів ворога підкорити собі геть усю країну. А це зрада, зрада віри й рідної землі, яку Ель-Хадж-Алі на очах у всіх продає нашому спільному головному ворогові!

Запала багатозначна тиша.

Сі-Утман, марабут двох найбільших туарезьких конфедерацій, сидів, як вимагали туарезькі звичаї, закривши обличчя запиналом. Можна було бачити тільки його очі, що з жахом уп'ялися в старого.

Тепер неважко було відгадати мету приїзду марабута Абу-Захаріаша аж до Тімассаніна. Відверте звинувачення верховного ігумена в зраді було цілком ясним закликом, щоб Сі-Утман теж повстав проти підлотного керівника ордену і в інтересах суспільства розпочав проти нього боротьбу. Орден Теджаджна повинен стати нарешті під прапор героїчного ватажка народного визвольного руху — Абд-аль-Кадіра.

То було, по суті, все, про що цієї миті думали співрозмовники.

Нарешті Сі-Утман запитав:

— Хто тебе послав до мене в такій важливій справі?

Сіді-Утман хотів знати силу, на яку він міг спиратися в своєму небезпечному заході.

— Хаджа-Ахмед-ет-Туаті.

— Невже?!

— Великий Сенусі призначив ет-Туаті мокаддемом західної області, і ет-Туаті має завдання мобілізувати всі сили країни для спільної боротьби проти спільного ворога, — сказав Абу-Захаріаш.

— Ет-Туаті особисто виступає як вербувальник для Абд-аль-Кадіра? Це для мене новина. Але безглуздо було б подавати тобі надію. Між мною, тобто між нами — обома конфедераціями туарегів та між ет-Туаті і його прагненнями тече ріка шаанбської крові. Адже ти знаєш, що немає на цій землі запекліших ворогів, ніж туареги та шаанби!

— Знаю!

— Але ти, мабуть, не знаєш, що шейх уаргельської Шаанби, Бен Манзур, — племінник ет-Туаті, а тому зневажає все, що на землі туарегів шанують із покоління в покоління. Яке нещастя, що старі чвари між племенами нас роз'єднують, — навіть тих, хто бачить правильний шлях! Однак пута цієї ворожнечі сковують нас міцніше, ніж військових полонених!