Одiссея капiтана Блада (вид. 1959)
Одiссея капiтана Блада (вид. 1959) читать книгу онлайн
«Одіссея капітана Блада» — захоплюючий історико-пригодницький роман відомого англійського письменника Рафаеля Сабатіні (1875–1950 рр.), якого справедливо називають «англійським Дюма» і «сучасним Вальтером Скоттом».
Роман переносить читача у XVII століття. Під час повстання проти англійського короля-католика Якова II у вир політичних подій випадково потрапляє і молодий лікар, бакалавр медицини Пітер Блад. Після розправи над повстанцями його разом з партією каторжан продають у рабство в далеку англійську колонію — на острів Барбадос.
Спритному і сміливому юнакові з кількома рабами пощастило втекти з рабства. Позбавлений змоги жити на батьківщині, бездомний вигнанець Пітер Блад стає піратом. Але це не звичайний пірат. Він — глибоко благородна, чесна, мужня і талановита людина, сповнена співчуття до знедолених і справжньої гуманності, і він лишається таким навіть у найтяжчі хвилини свого життя.
Надзвичайні пригоди капітана Блада захоплюють і хвилюють читача. З першої і до останньої сторінки книга читається з неослабним інтересом.
Українською мовою цей твір видається вперше.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Побачивши одягненого лікаря, з сумкою для інструментів під пахвою, посланець пробився крізь настирливу юрбу, струсив утому і вирвався з рук своїх заплаканих тіток, які в розпачі чіплялися за нього. Схопивши коня за вуздечку, він скочив у сідло.
— Їдьмо, сер! — вигукнув він. — Сідайте позад мене!
Блад без зайвих слів сів, і Піт пришпорив коня. Натовп розступився. Пітер Блад, сидячи на крупі коня і тримаючись за пояс свого супутника, почав свою одіссею. Як виявилось потім, Піт, у якому Блад вбачав лише посланця пораненого заколотника, був насправді посланцем самої долі.
Розділ II
Драгуни Кірка
Садиба Оглторп розкинулась на правому березі річки десь за милю на південь від Бріджуотера. Серед барвистої зелені стояв сірий присадкуватий будинок у стилі епохи Тюдорів, нижню частину його густо обвивав плющ. Під'їжджаючи через запашні сади до маєтку, який, здавалося, безтурботно дрімав на березі Паррета, що іскрився в промінні ранкового сонця, Блад ніяк не вірив, що він у країні, охопленій кровопролитною боротьбою.
Та на околицях Бріджуотера вони зустріли на мосту авангард стомлених, змучених утікачів з поля бою. Серед них було багато поранених. Напружуючи останні сили, охоплені смертельним жахом, ці люди поспішали до міста, марно сподіваючись, що там знайдуть і захисток і притулок, їх очі, сповнені втоми і страху, жалібно дивились на Блада і його супутника; кілька хриплих голосів застерегли Піта, що погоня вже близько. Але той, не звертаючи уваги на застереження, безстрашно мчав курним шляхом, на якому кількість бідолашних втікачів з-під Седжмура дедалі збільшувалась. Незабаром вершники звернули з битого шляху на стежку, що перетинала росяні луки. Навіть тут вони зустрічали окремі групи цих кинутих напризволяще бідолах, що розбіглися в усі боки. Пробираючись крізь високі трави, втікачі перелякано озиралися, чекаючи кожну мить, що ось-ось з'являться червоні камзоли королівських драгунів.
Але Піт і його супутник, просуваючись на південь, уже наближалися до штабу квартири Февершема, і незабаром зникли з очей усі сліди недавнього бою. Вершники проїжджали повз мирні фруктові сади, дерева яких обважніли під вагою дозріваючих плодів — надходив час виготовлення сидру.
Нарешті вони зійшли з коня на вимощене плитами подвір'я, де їх зустрів засмучений і схвильований власник садиби Бейнс.
У просторій кімнаті з кам'яною підлогою лікар побачив лорда Гілдоя — високого, чорнявого молодого чоловіка з масивним підборіддям і крупним носом. Лорд лежав на плетеній кушетці біля великого, завішеного серпанком вікна. Щоки його були землисто-сірого відтінку, очі заплющені, а з посинілих губів з кожним подихом злітав ледве чутний стогін. Пораненого доглядала дружина Бейнс а та її гарненька дочка.
Блад постояв якусь мить, мовчки розглядаючи свого пацієнта. Йому було щиро жаль, що цей аристократ з таким майбутнім рискував усім, можливо навіть життям, заради честолюбства нікчемного авантюриста. Потім лікар опустився на коліна перед пораненим, розірвав камзол та білизну, щоб оглянути рану лорда, і наказав принести воду, полотно та все інше для перев'язки.
Коли через півгодини до садиби вдерлися драгуни, він ще возився з пораненим і зовсім не звертав уваги на стук підків та грубі вигуки солдатів. Його взагалі нелегко було вивести з рівноваги, а зараз він до того ж цілком поринув у свою роботу. Але лорд, який щойно опритомнів, занепокоївся, а Джеремі Піт, зовнішній вигляд якого свідчив про участь в бою, спритно сховався в шафі для одягу. Бейнс теж помітно хвилювався. Його дружина і дочка тремтіли від страху, і Бладу довелося їх усіх заспокоювати.
— Ну чого вам боятися? — казав він. — Хіба ми живемо не в християнській країні? А християни ж не воюють з пораненими і з тими, хто дав їм притулок.
Блад, як бачите, ще не втратив віри в християн. Потім він підніс до губ пораненого склянку з ліками, виготовленими за його вказівками.
— Заспокойтеся, мілорде. Найгірше вже позаду.
Але саме в цю мить з грюкотом і брязкотом у кімнату вдерлося чоловік дванадцять солдатів Танжерського полку у ботфортах і червоних мундирах. Командував ними кремезний похмурий офіцер, мундир якого був пишно розшитий золотими позументами.
Бейнс закам'янів на місці в якійсь дивній позі, що свідчила одночасно і про його переляк і про виклик карателям, в той час як його дружина і дочка злякано відступили. Блад, що стояв у головах лорда, поглянув через плече на непроханих гостей.
Офіцер різким голосом наказав солдатам зупинитись. Після цього він, побрязкуючи острогами і тримаючи руку в рукавичці на ефесі своєї шпаги, бундючно пройшов уперед і звернувся до господаря:
— Я капітан Гобарт з драгунів полковника Кірка. Ви тут переховуєте бунтівників?
Наляканий різким і зухвалим тоном військового, господар промимрив тремтячим голосом:
— Я… я не переховую бунтівників, сер. Цей джентльмен поранений…
— Сам бачу! — гримнув капітан і важкою ходою рушив до кушетки. Насупившись, він похмуро глянув на сіре обличчя змученого лорда. — Нема потреби допитуватись, де він був поранений. З мене досить того, що це проклятий бунтівник! Візьміть його, хлопці! — кинув він драгунам.
Але тут Блад заступив собою пораненого.
— В ім'я гуманності, сер! — сказав він з ноткою гніву в голосі. — Ми живемо в Англії, а не в Танжері. Цей чоловік тяжко поранений. Його не можна чіпати, бо це небезпечно для його життя.
Слова Блада розсмішили капітана:
— О, я маю ще й піклуватися про здоров'я бунтівників! Хай йому чорт! Ви думаєте, що ми беремо його для лікування? Вздовж усього шляху від Уестона до Бріджуотера споруджуються шибениці, і він годиться для будь-якої з них. Полковник Кірк навчить, цих дурнів-протестантів дечого такого, про що пам'ятатимуть усі нащадки!
— Ви вішаєте людей без суду? Клянусь честю, я помилився. Схоже на те, що ми зараз у Танжері, де колись стояв ваш полк.
В очах капітана блиснув недобрий вогник. Змірявши поглядом Блада з ніг до голови, він звернув увагу на його сухорляву, мускулисту будову тіла, згорда підняту голову, на весь його владний вигляд — і солдат упізнав солдата.
Очі капітана звузились. Він почав дещо пригадувати і зненацька вибухнув гнівом.
— Хто ж ви в біса такий?
— Мене звуть Блад, сер. Пітер Блад. До ваших послуг.
— А-а… так, так, пригадую ваше прізвище. Ви служили у французів, га?
Якщо Блад і був здивований, то не показав цього.
— Так, служив.
— Тоді пам'ятаю… Років п'ять тому чи, може, трохи більше ви були в Танжері?
— Був і знав вашого полковника.
— Клянусь честю, вам, напевно, доведеться відновити це знайомство. — Капітан неприємно засміявся. — Як ви тут опинились, сер?
— Мене покликали подати допомогу пораненому. Я лікар.
— Ви — лікар?
У хвалькуватому тоні Гобарта прозвучала зневага до брехні, якою йому здалися слова Блада.
— Medicinae baccalaureus, [7] — відповів Блад.
— Не тикайте мені під ніс вашу французьку мову, чоловіче! — грубо обрізав його Гобарт. — Говоріть по-англійськи.
Посмішка Блада дратувала його.
— Я лікар і маю практику в містечку Бріджуотері.
Капітан глузливо посміхнувся:
— А сюди ви приїхали з Лаймської затоки, [8] супроводжуючи вашого приблудного герцога?
Блад відповів йому тим самим тоном:
— Якби ваш розум був такий же гострий, як голос, мій любий, ви давно вже були б великою людиною.
На мить у драгуна відібрало мову. Кров ударила йому в обличчя.
— Ви матимете нагоду переконатися, що я й так досить великий, щоб повісити вас.
— Не сумніваюся, що це так. У вас і вигляд і манери вішателя. Але якщо ви застосуєте своє ремесло до мого пацієнта, то зашморгнете петлю на власній шиї. Він не з тих, кого ви можете безкарно повісити. Він має право на суд перів.