Вежа блазнiв

— Де?

— Чверть милі за Стшеліном. Барт якраз повертався з гостини в сусіда.

— Сам? Без людей?

— Він так їздив. У нього не було ворогів.

— Упокій, Господи, — промурмотав Ґранцішек, — його душу. І освяти…

— У нього не було ворогів, — повторив, перериваючи молитву, Горн. — Але підозрювані є?

Кунад Нойдек під'їхав ближче до воза, з явною цікавістю подивився на бюст Дороти Фабер. Куртизанка обдарувала його приємною посмішкою. Євстахій фон Рохов теж під'їхав. І теж вишкірив зуби. Рейневан був дуже радий. Бо на нього не дивився ніхто.

— Підозрюваних, — Нойдек відвів погляд, — є кілька. Тут поблизу вешталася досить підозріла компанія. Чи то якась погоня, чи то кровна помста, щось таке. Тут навіть бачили таких суб'єктів, як Кунц Аулок, Вальтер де Барби і Сторк із Горговиць. Подейкують, що якийсь молодик збаламутив лицареві дружину, а той не на жарт заповзявся на вертихвоста. І ганяється за ним.

— Не можна виключати, — додав Рохов, — що саме цей переслідуваний вертихвіст, випадково на пана Барта наткнувшись, запанікував і пана Барта вбив.

— Якщо так, — Урбан Горн подлубався у вусі, — то ви легко дістанете цього, як ви кажете, вертихвоста. Він мусить мати не менше семи футів зросту і чотири фути в плечах. Такому важкувато сховатися серед звичайних людей.

— Це правда, — сумно визнав Кунад Нойдек. — Слабаком пан Барт не був, першому-ліпшому хирлякові не піддався б… Але може бути, що там були застосовані чари або закляття. Кажуть, той звабник чужих жінок водночас є чаклуном.

— Матінко Пресвята Богородице! — вигукнула Дорота Фабер, а ксьондз Філіп перехрестився.

— А втім, — докінчив Нойдек, — там видно буде, що й до чого. Бо як тільки ми того перелюбника схопимо, то вже випитаємо у нього подробиці, ох і випитаємо… А розпізнати його так чи сяк не буде важко. Ми знаємо, що він молодечої статі та що на сивому коні їде. Якби вам такий трапився…

— То ми негайно про це донесемо, — спокійно пообіцяв Урбан Горн. — Удатний молодик, сивий кінь. Не проґавиш. І ні з ким не переплутаєш. Бувайте.

— А чи ви, панове, не знаєте, — зацікавився ксьондз Ґранцішек, — чи в Стшеліні іще перебуває вроцлавський канонік?

— Атож. Суд вершить у домініканців.

— А чи це його милість нотар Ліхтенберг?

— Ні, — заперечив фон Рохов. — Його звати Беесс. Отто Беесс.

— Отто Беесс, препозит [126] при Святому Йоанні Хрестителі, — забурмотів ксьондз, як тільки лицарі пана старости рушили своєю дорогою, а Дорота Фабер вйокнула на мерина. — Суворий муж. Вельми суворий. Ой, ребе, даремні твої сподівання, що він тебе вислухає.

— А от і ні, — озвався Рейневан, який уже кілька хвилин радісно усміхався. — Вас приймуть, ребе Хіраме. Я вам це обіцяю.

Усі подивилися на нього, а Рейневан тільки таємничо посміхнувся. Після чого, дуже повеселілий, зіскочив з воза і пішов поруч. Трохи відстав, а тоді до нього під'їхав Горн.

— Тепер ти бачиш, — стиха сказав він, — як воно все обертається, Рейнмаре Беляу. Як швидко слава прилипає. Околицями роз'їжджають наймані вбивці, мерзотники на кшталт Киріелейсона і Вальтера де Барби, а як кого уб'ють, то тебе ж першого підозрюють. Зауважуєш, яка у долі іронія?

— Зауважую, — відбуркнув Рейневан, — дві речі. По-перше, те, що ти все-таки знаєш, хто я такий. Мабуть, від самого початку.

— Мабуть. А по-друге?

— Що ти знав убитого Альбрехта Барта із Карчина. І голову даю навідсіч, що саме до Карчина їдеш. Чи їхав.

— Ну бач, — трохи помовчавши, мовив Горн, — який ти здогадливий. І самовпевнений. Я навіть знаю, з чого береться твоя самовпевненість. Добре мати знайомих на високих посадах, га? Вроцлавських каноніків? Людина відразу починає почувати себе краще. І безпечніше. Але оманливе це буває почуття, ой, оманливе.

— Знаю, — кивнув головою Рейневан. — Я весь час пам'ятаю про буреломи. Про гумори і флюїди.

— І дуже добре, що пам'ятаєш.

Дорога вела під пагорб, на якому стояла шибениця, а ній висіли три повішеники, усі висушені як таранька. А внизу перед подорожанами розкинувся Стшелін з його барвистим підгороддям, міською стіною, замком часів Болеслава Суворого, древньою ротондою Святого Готарда і сучасними дзвіницями монастирських костелів.

— Ой! — зауважила Дорота Фабер. — Там щось відбувається. Свято нині якесь, чи що?

Справді, на вільному просторі під міською стіною зібрався чималий натовп. З боку брами було видно, що в той бік іде процесія.

— Здається, хресний хід.

— Радше містерія, — заявив Ґранцішек. — Сьогодні ж чотирнадцяте серпня, переддень Успення Діви Марії. Їдьмо, їдьмо, панно Дорото. Подивимося зблизька.

Дорота цмокнула на мерина. Урбан Горн підкликав пса і взяв його на повідок, видно, усвідомлюючи, що в тисняві юрми навіть такий мудрий пес, як Вельзевул, може втратити самовладання.

Процесія, що рухалася з боку міста, наблизилася вже настільки, що в ній можна було розрізнити кількох священиків у літургійних шатах, кількох чорно-білих домініканців, кількох бурих францисканців, кількох кінних лицарів у прикрашених гербами яках [127], кількох городян у деліях [128] майже до самої землі. А також кільканадцятеро алебардників у жовтих туніках і капалінах [129], які матово поблискували.

— Єпископське воїнство, — тихо пояснив Урбан Горн, уже вкотре доводячи добру поінформованість. — А он той великий лицар, той, що на гнідому коні, зі знаком шахівниці, — це Генріх фон Райдебург, стшелінський староста.

Єпископські солдати вели під руки трьох осіб — двох чоловіків і жінку. На жінці було біле гезло [130], на одному з чоловіків — гостроверхий, яскраво помальований ковпак.

Дорота Фабер ляснула віжками, прикрикнула на мерина і на юрбу міщан, які неохоче розступалися перед возом. Але з'їхавши з пагорба, пасажири воза втратили можливість хоч що-небудь бачити: для цього довелося б встати, а для того, щоби встати, екіпаж треба було зупинити. Зрештою, далі однаково не можна було б їхати, люди стояли вже аж надто тісно.

Звівшись на ноги, Рейневан розгледів голови і плечі тих трьох, двох чоловіків і жінки. А понад їхніми головами — стовпи, до яких вони були прив'язані. Куп хмизу, накиданих під стовпами, він не побачив. Однак знав, що вони там були.

Він чув голос, збуджений і гучний, але невиразний, приглушений і розірваний джмелиним гудінням юрби. Рейневан насилу розрізняв слова.

— Злочини проти суспільного порядку… Errores Hussitarum… Fides haeretica.. [131] Розпуста і святотатство… Crimen. [132] Слідством доведено…

— Здається, — сказав, стоячи на стременах, Урбан Горн, — що зараз тут будуть наочно підсумовувати наш дорожній диспут.

— До того йде, — сковтнув слину Рейневан. — Гей, люди! Кого будуть страчувати?

— Гаратиків, — пояснив, повертаючись, чоловік із зовнішністю жебрака. — Схопили гаратиків. Кажуть, гусів чи якось так…

— Не гусів, а гусонів, — виправив його інший, так само обдертий, і з таким же польським акцентом. — Палити їх будуть за святотатство. Бо гусакам святе причастя давали.

— Ет, темнота! — прокоментував з другого боку возу прочанин із нашитими на плащ мушлями [133]. — Нічого вони не знають!

— А ти знаєш?

— Знаю… Слава Ісусу Христу! — прочанин помітив тонзуру ксьондза Ґранцішека. — Єретики звуться гуситами, а береться це від їхнього пророка Гуса, а зовсім не від гусаків. Вони кажуть, гусити тобто, що чистилища нема зовсім, а причастя приймають обома способами, тобто sub utraque specie [134]. Тому-то й кажуть теж на них — утраквісти [135]…