Незвичайнi пригоди Марко Поло

Правда, четверта глава «Правил для братів-послушників» категорично забороняла ченцям приймати власноручно або через посередників будь-які гроші. Як це не раз траплялося з братом Лоренцо, його почали мучити докори сумління. Однак він і на цей раз сказав собі, що під час далеких паломницьких мандрів, йому, монахові-францісканцю, довелося звідати досить і голоду, і злиднів, тож невеликим гріхом буде, якщо покладе собі в кишеню двадцять п'ять цехінів, щоб прикрасити кінець того життя склянкою вина і смаженим курчам. Та, зрештою, месер П'єтро Бокко і не вимагав від нього нічого поганого. Навпаки, йшлося про цілком богоугодну справу. Брат Лоренцо повинен був увести в лоно церкви розумного, тямущого хлопця.

Звичайно, чернець здогадувався, що сміливий у своїх розрахунках купець прагнув заволодіти майном родини Поло. Досі Лоренцо ще не вирішив, на чий бік він стане. Адже до хлопця він відчував справді батьківську прихильність.

Нічого не підозрюючи, Марко очікувально дивився у досвідчені очі свого вчителя, оточені густою сіткою зморщок.

— Ти приніс з собою рукопис? Гаразд. Сподобався він тобі, сину мій?

— Брате Лоренцо, розкажіть мені про Енріко Дондоло. Адже ви бачили його на власні очі.

На обличчі Марко відбивалось радісне чекання.

Брат Лоренцо замислено звів білі брови. За спинкою його крісла стояли вази, прикрашені різнокольоровими малюнками, і маленькі бронзові фігурки. Під іконою горіла лампадка.

— Мені холодно, принеси жаровню! — наказав старий.

Марко приніс жаровню, зроблену у вигляді чаші з поставлених вертикально металевих дубових листків, і подув у неї. Лоренцо, тримаючи руки над жаровнею, дивився в розжарене вугілля. Тепло оживляло його спогади.

— Сину мій, ти прийшов до мене в добрий час. В житті старих людей трапляються хвилини, коли їм здається, що сучасне померло для них і живим залишилося лише минуле.

В очах старого з'явився юнацький блиск.

— Ти хочеш почути про великі військові подвиги, про завоювання Візантії або про битви з генуезцями… Але я розповім тобі не це. В моєму серці живуть інші спогади, ще цікавіші. Ти переконаєшся в цьому, коли почуєш їх. — Старий одним поглядом стер вираз невдоволення, що проступив на обличчі Марко.

— Поглянь назад, — продовжував він. — Онде портрет брата Франца. Гарненько придивися до нього. 1229 року, рівно сорок сім років тому, я вперше побачив святого Франца. Це було на верховному капітулі в храмі святої Марії Портіункульської. На схилах невисокої гори нас сиділо біля трьох тисяч; вітер стих, і сонце сяяло, неначе жаркого літнього дня. Святий Франц був уже старий, немічний, і замість нього говорив брат Еліас… Під кінець капітулу брат Франц сіпнув Еліаса за туніку. Той нахилився до старого і, вислухавши його, промовив: «Браття, існує земля, яка називається Німеччиною. Жителі її — теж набожні християни. Ви знаєте, що вони часто приходять у нашу країну з довгими посохами, у високих чоботях; вони славлять бога і його святих, мандрують, обливаючись потом, під пекучим сонцем і відвідують святі місця. Якщо хто-небудь з вас забажає в ім'я бога і спасіння душі піти проповідувати в ті краї, брат Франц дасть йому охоронну грамоту такої ж сили, ба, навіть більшої, аніж для тих, хто вирушає в морські подорожі. Ну так от, хто з вас зважився на цю мандрівку, нехай встане і відійде вбік…» Ось що сказав Еліас за дорученням брата Франца.

Старий урвав свою розповідь. Марко слухав його з непослабною увагою.

— І після цього ви вирушили в Німеччину? — спитав він.

— Слухай мене, сину мій, — озвався по хвилі брат Лоренцо. — Я хочу правдиво розповісти тобі про все, що тоді було. В ті часи моє серце не знало спокою, ніякі небезпеки не лякали мене, і тому я один з перших зголосився на мандрівку. Було відібрано дев'яносто ченців. В дорогу ми вирушили групами по троє й по четверо. В день святого Михайла ми були вже в Трієнті, де нас привітно зустріли. В Боцені й Бріксені ми теж не знали нужди. Але далі мандрівка стала для нас справжнім лихом. Ми не мали чого їсти, а просити не могли, бо не знали німецької мови. Я вже пробував жебрати по-латині, але й це мало нам зарадило. Німці відповідали: «Ми не розуміємо латині, говоріть по-німецьки». Я пояснював, що не розумію німецької мови. Тоді вони казали: «Дивно, ти говориш по-німецьки, що не знаєш німецької мови», і додавали: «Бог дасть»… Ось, сину мій, як нам ішлося. То були веселі, але й суворі люди. Гори в них сягають аж до самого неба, а потоки в гірських ущелинах прозорі, мов зелене скло. Одного разу я зупинився перед якимось чоловіком і жінкою і попросив у них хліба. Вони незлобиво посміхнулися і відповіли отим завченим: «Бог дасть». Це привело мене у відчай. Не знаючи, що робити, я сам гірко засміявся і сів на лавку. Чоловік і жінка перезирнулись і теж засміялись, а потім за мою безсоромність дали мені хліба, яєць і молока. Я збагнув, що такий спосіб просити стане нам у пригоді, і обійшов ще дванадцять домів. Мені вдалося нажебрати стільки, що вистачило б і на сім ченців…

Останніх слів Лоренцо Марко майже не чув. Розповідь ченця нездатна була привернути його увагу. Він думав про старого цигана, йому навіть здавалося, що він бачить перед собою його обличчя і чує дивні хвилюючі слова в такт бубна: «Танцюй, Геркулес, скоро ти будеш танцювати у дворах королів і панів!» Потім він уявив собі море; воно горіло різними барвами і кидало на берег величезні хвилі. Чиясь велетенська рука розгладжувала його. І воно ставало гладеньким, як дзеркало. І в ньому виблискувало обличчя Джіаніни. Сонячний промінь падав на воду і якимось дивовижним чином немов надавав обличчю дівчини рис старого цигана, хоч і не робив його ні відворотним, ні бридким. Марко думав про Зусінку. З цим ім'ям пов'язувалась у його душі туга за морем, за життям на суднах, за мандрівками у незнайомі країни.

Брат Лоренцо кинув на Марко допитливий погляд.

— Здається, моя розповідь не зацікавила тебе? — сказав він з легким роздратуванням у голосі.

Це пробудило Марко від мрій.

— Ні, брате Лоренцо, — ввічливо мовив він. — Ви розповідали дуже добре. Тільки мої думки раптом розбіглися хтозна-куди.

— Ти, мабуть, хотів би стати завойовником, як сліпий Енріко Дондоло?

— Брате Лоренцо, я люблю море й кораблі.

— Так, так, — кивнув старий.

«Я зробив усе, що міг, месер П'єтро Бокко», подумав він і в глибині душі відчув задоволення, що Марко Поло не відгукнувся на бажання свого дядька. В старому серці Лоренцо ще жила часточка відчайдушної молодості, яка ганяла його, сповнюючи неспокоєм, від міста до міста, з країни в країну. Як мандрівний чернець, він зміряв своїми ногами дороги Німеччини, Франції і Угорщини.

На мить в ньому навіть виникло бажання застерегти хлопця від підступності дядька. Але потім він переконав себе, що для нього краще не втручатися в цю світську суперечку. Жваві, хитруваті очі Лоренцо поблискували від передчуття насолоди. Він збирався після відвідин Марко Поло випити вина на великодушно подаровані йому месером П'єтро Бокко двадцять п'ять цехінів.

— На сьогодні досить, можеш іти, сину мій! Я хочу трохи відпочити. — Старий підвівся і закрив книгу, яка лежала перед ним на підставці. Хмарка куряви знялася в повітря. Тіберіус схопився з місця і, помахуючи хвостом, побіг слідом за Марко до дверей.

— Мир дому цьому! — попрощався хлопець.

— Амінь! — відповів брат Лоренцо.

Тіберіус голосно гавкав.

ДЕРЕВ'ЯНІ ПЕРЛИНИ

Минуло багато часу. Одного вечора, коли лагуна палахкотіла на заході, немов вогнисте море, Джованні стояв на кам'яних слідцях старовинної вілли і прислухався до живого подиху води. На хвилях спокійно погойдувався рибальський човен, яскраві небесні барви поволі згасали, аж доки не згубили свої відтінки, злившись з одноманітною імлою присмерку. Серп місяця цідив тьмяне світло. Мерехтіли поодинокі зорі.