Вежа блазнiв

— Слава Ісусу Христу. Благословенне ім'я святої Димпни.

Пансіонери Вежі блазнів відреагували шурхотом соломи й недоладним маловиразним бурмотінням. Божогробець бавився палицею, ляскаючи нею по розкритій лівій долоні.

— Ви двоє, — сказав він Рейневану і Шарлею, — новенькі в нашій Божій череді. А ми тут даємо новеньким нові імена. А оскільки сьогодні ми вшановуємо святих мучеників Корнелія і Купріяна, то один із вас буде Корнелієм, а другий — Купріяном.

Ні Корнелій, ні Купріян не відповіли.

— Я, — байдуже продовжував чернець, — госпітальний метр і опікун Вежі. Звати мене брат Транквілій. Nomen omen. [467] Принаймні доти, доки хто-небудь мене не роздражнить. А роздражнює мене, мусите знати, коли хто-небудь галасує, гарячкує, зчиняє гармидер і ґвалт, забруднює себе і місце довкола себе, вживає негарних слів, блюзнірствує з Бога і святих, не молиться і заважає молитися іншим. І взагалі грішить. А на грішників у нас тут є різні способи. Дубовий кийок. Цеберце зі студеною водою. Залізна клітка. І ланцюжок при стіні. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — в унісон відповіли Корнелій і Купріян.

— Тоді, — брат Транквілій позіхнув, поглянув на свою палку — добре вислужений і відполірований дубець, — розпочинайте лікування. А якщо вимолите прихильність і заступництво святої Димпни, то вас, дасть Бог, полишать шаленство й божевілля, і ви повернетеся, вилікувані, у здорове лоно суспільства. Димпна славиться серед святих своєю милістю, так що шанси у вас чималі. Але не переставайте молитися. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Ну то з Богом…

Божогробець вийшов рипливими сходами, які звивалися навколо муру і закінчувалися десь угорі дверима — масивними, судячи зі звуку, з яким їх відчиняли й зачиняли. Щойно у кам'яному колодязі відзвучала луна, Шарлей піднявся.

— Ну, брати по нещастю, — сказав він весело, — вітаю вас, ким би ви не були. Виходить, що якийсь час нам доведеться провести разом. Хоч і не з власної волі, та одначе. То, може, все-таки варто познайомитися?

Як і годину тому, йому відповів шурхіт і шелест соломи, фиркання, тиха лайка та декілька інших слів і звуків, переважно непристойних. Однак цього разу Шарлей не відмовився від свого наміру. Він рішуче підійшов до одного із солом'яних лігов, що їх кільканадцять було сформовано попід стінами вежі та довкола напівзруйнованих стовпів і арок, які розділяли дно. Темряву лише незначною мірою розвиднювало світло, що просочувалося згори, з маленьких віконечок біля самого вершечка. Але очі вже призвичаїлися, і дещо вже можна було розгледіти.

— Доброго дня! Я — Шарлей!

— А чи не пішов би ти, — пробурчав чоловік з лігва. — Чіпляйся, безумцю, до собі подібних. Я при здоровому глузді. Нормальний!

Рейневан розкрив було рота, швидко закрив і знову розкрив. Він-бо бачив, чим займається той, хто хотів вважатися нормальним, а займався він енергійними маніпуляціями з власними геніталіями. Шарлей кашлянув, знизав плечима, пішов далі, до наступного лігва. Чоловік, який лежав на ньому, не рухався, якщо не рахувати легкого здригання і дивних спазмів обличчя.

— Доброго дня! Я — Шарлей…

— Б-б-б… б-б-у-у-б… бле-бле-е-е… Бле-е-е…

— Так я і думав. Ходімо далі, Рейнмаре. Доброго дня! Я…

— Стій! Куди прешся, божевільний? На креслення? Очей не маєш?

На твердій як камінь долівці, серед відгорнутої соломи, виднілися нашкрябані крейдою геометричні фігури, креслення і стовпчики цифр, над якими сліпав сивий дідуган із лисою як коліно маківкою. Креслення, фігури і цифри також повністю покривали стіну над його лігвом.

— Ах, — відступив Шарлей. — Перепрошую. Розумію. Як я міг забути: noli turbare circulos meos [468].

Старий підняв голову, показав почорнілі зуби.

— Учені?

— Деякою мірою.

— Тоді займіть собі місця біля стовпа. Біля того, який позначено омегою.

Вони зайняли місця і, нагорнувши соломи, вимостили собі лігва під зазначеним стовпом, позначеним нашкрябаною грецькою літерою. Ледве встигли впоратися із завданням, як з'явився брат Транквілій, цього разу в товаристві кількох інших ченців у рясах із подвійним хрестом. Охоронці єрусалимського Гробу Господнього принесли паруючий казан, але пацієнтам вежі дозволили наблизитися до нього з мисками лише після того, як ті хором змовили «Pater noster», «Ave», «Credo», «Confiteor» і «Miserere» [469]. Рейневан ще не підозрював, що це був початок ритуалу, якому він муситиме підкорятися довго. Дуже довго.

— Вежа блазнів, — озвався він, тупо вглядаючись у дно миски, у прилиплі рештки пшоняної каші. — У Франкенштейні?

— У Франкенштейні, — підтвердив Шарлей, длубаючись у зубах соломинкою. — Вежа — при госпісі Святого Георгія, який утримують божогробці з Ниси. Перед міськими стінами, біля Клодзької брами.

— Знаю. Я проходив поблизу. Учора. Здається, вчора… Як ми сюди потрапили? Чому нас узяли за розумово хворих?

— Найімовірніше, — демерит пирснув сміхом, — хтось проаналізував наші останні вчинки. Ні, дорогий Купріяне, я пожартував, аж настільки нам не пощастило. Це не тільки Вежа блазнів, це також… тимчасово… в'язниця Інквізиції. Оскільки карцер тутешніх домініканців зараз на ремонті. У Франкенштейні є дві міські в'язниці, у ратуші та під Кривою вежею, але обидві завжди переповнені. Тому сюди, у Вежу блазнів, саджають заарештованих за наказом Святої Курії.

— Однак цей Транквілій, — не відступав Рейневан, — ставиться до нас як до таких, що несповна розуму.

— Професійна аберація.

— Що із Самсоном?

— Що, що, — відмахнувся Шарлей. — Подивилися на його мармизу — та й відпустили. Іронія, га? Відпустили, бо взяли за ідіота. А нас запхали межи психів. Щиро кажучи, претензій я не маю, звинувачую тільки себе. Їм ішлося про тебе, Купріяне, ні про кого більше, бо тільки про тебе згадував significavit. Мене посадили, бо я чинив опір, роз'юшив пару носів, гм, не буду хвалитися, одначе пара копняків теж влучила туди, куди мала влучити. Якби я повівся спокійно, як Самсон…

— Між нами кажучи, — додав він після довгого тяжкого мовчання, — тільки на нього, Самсона, я й маю надію. Що він що-небудь придумає й організує. Причому швидко. Інакше… Інакше в нас можуть бути неприємності.

— З Інквізицією? А в чому нас обвинуватять?

— Проблема, — голос Шарлея був дуже засмучений, — не в тому, в чому нас обвинуватять. Проблема в тому, в чому ми зізнаємося.

Пояснень Рейневан не потребував, бо знав, про що йдеться. Те, що вони підслухали в цистерціанській грангії, означало смертний вирок, але спочатку — тортури. Про те, що вони підслухали, ніхто не міг дізнатися. Не вимагав пояснень багатозначний погляд, яким демерит вказав на інших пансіонерів Вежі. Рейневанові також було відомо, що в Інквізиції був звичай поміщати серед ув'язнених шпиків і провокаторів. Шарлей, щоправда, обіцяв, що таких він швидко викриє, але порадив обережність і конспірацію і щодо решти, які здавалися порядними. Навіть з ними, зазначив він, не треба бути відвертим. Не треба, заявив, щоб вони що-небудь знали і мали про що говорити.

— Позаяк, — додав він, — людина, розтягнута на «скрипці», говорить. Говорить багато, говорить усе, що знає, говорить, про що тільки можна. Бо поки говорить, доти не припікають.

Рейневан зажурився. Настільки явно, що Шарлей навіть вирішив за необхідне додати йому бадьорості, подружньому ляснувши по спині.

— Вище голову, Купріяне, — утішив він. — За нас іще не взялися.

Рейневан зажурився ще дужче, і Шарлей здався. Він не знав, що Рейневана непокоїть зовсім не те, що на муках він розповість про підслухані в грангії переговори. Що в сто разів сильніше його жахає думка про те, що він зрадить Катажину Біберштайн.