За золотом Нестора Махна

Махно проти терору

Через місяць Лепетченко одержав з Торуня листа від Махна. Нестор Іванович писав, що збирається приїхати у певних справах до Варшави, хоче з ним побачитися і обговорити деякі питання. Іван дуже зрадів, бо й сам уже давно хотів з’їздити до свого колишнього командира, та не мав грошей. Останнім часом вони з Буримою, Зайцевим і Волжаном підрядилися у Волковиську на лісозаготівлі. Робота була важка, але й платили непогано. Гроші вже були, але все ніяк не міг вирватися.

Зустріч була теплою і приємною для обох. Махно щиро сміявся, коли Іван розповідав про плани його визволення, та як вони попервах підозріло ставилися до Ніки.

— Ніка — це його псевдонім, — зауважив Махно. — А справжнє прізвище — Савицький. Юзеф Савицький. Він є одним з керівників варшавських анархістів. Спасибі їм за допомогу.

— Але вони й досі здаються мені якимись дивними, — зазначив Лепетченко. — Особливо ті молоді хлопці, з якими я розробляв другу операцію. Шибайголови якісь.

— Завтра поїдеш зі мною, ще не такого наслухаєшся. В селі Порошкове за 17 верст від Варшави Ніка збирає нараду, на яку запрошено делегатів від німецьких, польських, італійських та російських анархістів. Буде обговорюватися питання про терор на сучасному етапі. А конкретніше: треба чи не треба зараз знищувати радянських дипломатів. Ось як.

Анархісти збиралися конспіративно за містом під виглядом мисливців. Махна зустріли захоплено. Всі його вітали зі звільненням і з цікавістю дивилися як на живу легенду. Розповіді про його революційну армію, Гуляйпільську республіку, рейди по Україні і втечу за кордон ще й досі передавалися в середовищі анархістів із вуст у вуста. Звичайно, з яскравими домислами. В очах і репліках присутніх, які юрмилися навколо Махна, Лепетченко бачив здивування: вони сподівалися побачити грізного велетня-отамана. А тут перед ними стояв невисокий на зріст, непоказний, з першого погляду, чоловік з великим шрамом на правій щоці. Котрий до того ж ще не відійшов від тривалого перебування у в’язниці. Він припадав на одну ногу — давалося взнаки поранення. Але це ще більше їх інтригувало. Коли всі зібралися, на правах господаря першим слово взяв Ніка:

— Шановні колеги по боротьбі! Браття анархісти! Дозвольте від вашого імені ще раз привітати славного лицаря і грозу більшовиків Нестора Івановича Махна. Всі ми з хвилюванням чекали рішення суду і радісно сприйняли звістку про оправдальний вирок. Тепер товариш Махно з новими силами включиться в боротьбу за торжество ідей анархізму.

Всі дружно аплодували. Махно при цьому виглядав дещо зніяковілим. Але Лепетченко відзначив про себе, що йому подобається бути в центрі уваги і відчувати інтерес до своєї особи. А Ніка продовжував свій виступ:

— На міжнародному з’їзді анархістів, — нагадав він, — який відбувся у Берліні в грудні 1921 року, було вирішено братися до здійснення терору проти урядів, що переслідують анархістів, в тому числі проти радянського уряду. Сьогодні ми повинні висловитися з цього питання, а остаточне рішення буде прийняте на всесвітній нараді анархістів у Парижі. Від імені польських анархістів хочу сказати, що ми наполягаємо на терорі. Лише так ми зможемо примусити радянську владу легалізувати анархістські організації в Росії, добитися свободи слова, агітації і пропаганди. З іншого боку, терор повинен стати засобом залякування західноєвропейських держав, які мають наочно переконатися в тому, як анархісти вміють відповідати на урядові репресії.

Ніку підтримали італійські анархісти. З тими ж ідеями, але ще більш емоційно, як собі відзначив Лепетченко, виступив представник Московського центрального бюро міжпартійної групи терористів. На вигляд йому було років 25. Зовні схожий на студента, а в очах світилися фанатизм і рішучість. «Такі очі були в деяких більшовиків, коли ми їх ставили до стінки,» — подумав Іван.

— Сьогодні в Росії, — почав він відпрацьованим голосом оратора, — будь-яка вільна думка, не кажучи вже про друковане слово, повністю придушена комуністичними катами. Селянство, яке завжди було «божою худобою», і зараз лишається нею. Із робітників і селян, як і раніше, видавлюють всі соки для утримання нової армії гнобителів. Ті самі заслання в Соловки і Нарим, арешти і розстріли всіх, хто не хоче змиритися з режимом насильства, — все це вимагає відплати. Ми, група терористів, дійшли глибокого переконання, що на терор можна відповідати лише більшим терором. Ми не умовляємо, а наполягаємо: досить бути баранами, досить підкорятися розпорядженням влади. Товариші, треба озброюватися, організовуватися в підпільні гуртки, і нехай нарешті вдарить грім — анархістська революція. Будь-яку владу треба знищувати, доки б’ється хоча б одна гнобительська жилка. Геть більшовицький терор! Хай живе терор визвольний!

З того, як Махно реагував на оратора, Лепетченко зрозумів, що він не поділяє його думок, і, мабуть, сам готовий виступити. А поки що слово взяв представник російських емігрантів, анархо-синдикаліст Максимов. Він щось довго говорив про своє негативне ставлення до «пролетарської» диктатури в СРСР, до Комінтерну і Профінтерну. Та з його слів Лепетченко ніяк не міг второпати, за терор він чи проти. Нарешті, на завершення своєї промови той виголосив:

— У боротьбі з радянською владою ми у своїй більшості відкидаємо методи терору, повстань і експропріацій. Однак заперечення цих способів боротьби носить тимчасовий характер. У разі зміни обстановки можливе повернення анархо-синдикалістів на шлях терору і повстань.

Після цього виступу Ніка із задоволенням надав слово Махну, від якого чекав авторитетної підтримки своєї позиції і запальних переконливих слів. Однак Нестор Іванович почав спокійно і розсудливо:

— Що ми маємо сьогодні в середовищі анархістів? Хитання, різнобій і протиріччя. Буду говорити перш за все про російських анархістів. З одного боку, ми маємо Гордіних, які прямо благословляють радянську владу від імені анархізму, з іншого — Лева Чорного та інших товаришів, цинічно розстріляних тією ж владою. З одного боку — легальні клуби анархістів у Москві, а з іншого — здійснений анархістами вибух у Леонтіївському провулку. Про що все це свідчить? Про те, що анархісти з російської революції вийшли суттєво пощипаними. І нам сьогодні потрібно подолати розрізненість, хитання і ту апатію, що оволоділа багатьма нашими товаришами внаслідок перевтоми за роки революції. Нам потрібно зберегти кадри. Якщо ми зараз будемо сповідувати терор, нас просто знищать. А це означатиме крах анархізму.

— Невже це говорить той, — перебив Махна Ніка, ще сподіваючись схилити його на свій бік, — кого більшовики вважають своїм запеклим ворогом, чию вільну Гуляйпільську республіку знищили, її захисників розстріляли, а сам він змушений поневірятися за кордоном?

— Можливо, я відстав від реального життя, — продовжував Махно, — хоча й намагався завжди бути в курсі всіх подій. Але ви погано знаєте більшовиків, їхнє ЧК-ГПУ. Я ж зустрічався з їх вождями і добре собі уявляю, на що вони здатні. Вони самі прискіпливо вишукують бодай найменший привід, щоб розправитися з ідейними противниками. Навіщо ж ми самі будемо підставляти під удар наші розрізнені організації.

— Що ж ви пропонуєте? — кинув хтось репліку.

— Зараз необхідно виховувати нові кадри активних працівників з-поміж тих, котрі залишилися відданими ідеям анархізму, залучати на свій бік нових людей. Якщо ми організаційно зміцнимося і подолаємо практичну розгубленість, то лише тоді будемо сильними і здатними до наступних рішучих дій. Завдання, яке стоїть перед нами, колосальне, воно вимагатиме від нас і великих жертв. Але потрібно твердо знати не лише про красу і велич нашої мети, а й про те, що шлях до її досягнення важкий. Це змушує нас виховувати в собі особливу стійкість, твердість волі і міцну солідарність.