Яром–Долиною

Біля вікна сидів за накритим зеленим сукном столом сам пан коронний стражник. На тих, хто зайшов, він навіть не поглянув, бо сидів до них спиною. Довгий, як вуж, пан Казімеж Влязло тут же оцінив позицію, в якій сидів пан Єжи, не вельми правильною. Досвідченому вбивці досить майстерно кинути ножа в його спину — і справу буде зроблено (якщо тільки пан коронний стражник не сидить у кольчузі—кошульці). Та доки вужоподібний пан Влязло думав про можливості ножокидання, жабоподібний пан Походзіло устиг постерегти з двох боків двох псів — не менших, ніж у дворі, тільки ті галасували, а ці лежать мовчки, мов статуї, — але кожен рух двох панотців відбивається в їхніх чотирьох очах, мов у зменшувальних дзеркальцях венеційського скла.

— Хто там? — не обертаючись, запитав пан коронний стражник.

Казімеж Влязло відповів своїм м’яким, аж писклявим голосом:

— Лаудетур Єзус Христус.

Те ж саме, але на октаву нижче, сказав і Казімеж Походзіло:

— Лаудетур Єзус Христус.

— Хто ж усе—таки? — знову не обертаючись запитав пан Єжи.

— Слуги вашмосці добродзєя святі отці—єзуїти Казімеж Влязло та Казімеж Походзіло!

Аж тоді пан коронний стражник обернувся з—за столу й підвівся, щоб стріти ним же викликаних людей. Підвів їх до тапчана, посадив. Сам сів на столик напроти, але потім зірвався з нього і почав ходити по кімнаті, щоразу дужче й дужче хвилюючись.

Він коротко, по—військовому скупо, змалював свою зустріч у Переяславі з чарівним дівчам «неземної вроди й не нашої породи». Змалював її зовнішність, на що отець—езуїт Влязло реагував схвальним похитуванням зміїною головою й вигинанням спини, а отець—єзуїт Походзіло — аж ніяк: дівча то й дівча, цього зілля на світі — як бур’яну.

Одне слово, пан коронний стражник без зайвих церемоній дав отцям—єзуїтам таке конкретне завдання:

— Треба знайти цю дівчину, якої ім’я Ганя і яка є православною, хоч і явно не тутешнього походження. Вона схожа на якусь перську царівну. Треба знайти її батьків чи тих, хто нею опікується. Треба прибрати — у будь—який спосіб — її нареченого. А він у неї мусить бути. І найголовніше — привезти її до мене в оцей замок. Щоб ніхто не знав!

— Нелегке завдання, ваша милосте!

— Буде ще важче!.. Треба її переконати в тім, що її доля — вийти заміж за мене. Треба переконати її, що я, пан Єжи Сондецький, роблю їй величезну честь. Треба, аби вона знала, що перед паном коронним стражником лежить велика і славна дорога і якби пан коронний стражник був шведом чи французом, то міг би й бути обраний королем Польщі…

— Дозвольте запитати, — втрутився пан Казімеж Походзіло. — А навіщо вам, пане коронний стражнику, дружина з простого роду? Як я розумію, вона не має в своєму роді ніяких гербів. Чи не ліпше було би панові коронному стражникові поєднати свою долю з панянкою знатного походження — ну, і, звісно ж, католичкою?!

Пан коронний стражник зупинився. Надресировані ним пси попіднімали вуха.

— Католичкою вона стане обов’язково, якщо покохає мене. Це — раз. По—друге, мій герб прикрасить її безгерб’я. Мій герб — яструб. Яструби не люблять віддавати будь—кому свою здобич. І беруть вони цю здобич на землі чи над землею, але разом з нею підносяться аж за хмари.

Отець—єзуїт Казімеж Влязло ніжно—ніжно поводив голівкою — і з його язика стекли солодкі слова:

— Дуже переконливу алегорію почули ми з вуст пана коронного стражника, якого знаємо як воїна небувалої хоробрості й вірності ідей. Ми просимо пана коронного стражника пробачити одному з нас не вельми доладне запитання про герби. Але пан коронний стражник зрозуміє й нас, що таке одруження значного пана—лицаря з гербом Яструба на звичайній селючці та ще й православній, — єсть то річ праве неслихана на наші часи. Але ми бендзєми моглі мєць тен надзєєн, же при вашмосці, яко при найвижчей в тень м’єйсьцю повадзє…

— Що—що? — перепитав пан Єжи.

— Ну, коротше кажучи, — втрутився отець—єзуїт Походзіло, — хоч як це трудно, але ми спробуємо зробити все як слід. Саме це мав сказати святий отець, мій брат Казимеж…

Але, побачивши, що пан коронний стражник усе ще стоїть насуплений, збився з рівної мови, перепитав:

— Пан коронний стражник іще чимось незадоволе—ний?

— Так… Тим, що один з вас назвав мою майбутню дружину селючкою…

— То він — алегорично!

— Так—так, то я вжив алегоричного образу, пане коронний стражнику, — вигнувся вужем отець—єзуїт Ка—земиж Влязло. — Майбутня пані стражникова походить з магнатства православного, але, зрештою, ота православність не має значення принципового… Мушу оповісти панові коронному стражникові маленьку притчу — про те, що сталося нещодавно з моїм братом Казимежем. Був він у православному селі, де жодного католика не було. І треба було піти Богові нашому Всевишньому помолитися. І пішов Казимеж у православну церкву, і став на коліна з православними, і помолився Всевишньому перед православними іконами, і душею з господом побесідував. А православні — вівці заблудші — побачили, як ревно молиться брат—єзуїт, та й не одному з них до серця підкотилася думка: а чим же різниться наша схизматська церква від церкви істинної?! І незабаром і в тому глухому селі знайшлися люди, що до істинної віри приєдналися. А потім більше й більше стало їх. А як їх стане більшість — хоча б на трохи, — то тоді уже схизмати під моральним тиском стануть уніатами, а далі й чистими католиками…

— Одне слово, — промовив пан Єжи. Його пси знову підняли вуха і вшнипилися своїми очима в єзуїтів. — Одне слово, даю вам тиждень на виконання цього мого доручення. Про гроші не говоримо, говоримо про бо—гоугодність.

— Так—так—так, — загойдав голівкою отець—єзуїт Казимеж Влязло.

— Так, — квакнув отець—єзуїт Казимеж Походзіло. Пси підвелися на ноги. Вони були здорові, мов телята, і спокійні, як різники на бійні.

— Щоб усе було здійснено скрупулятно і в повній таємниці!

— Так—так—так! — озвалися в дві октави отці—єзуїти.

— Так от! — пан коронний стражник узяв срібного хреста і виставив його, мов меч, узятий за лезо, перед отцями—єзуїтами. — Присєнгнітє сен на збавєнє вєчне, панове, же то, цо ми тут ржекли, заховацє в мільченню і нє ужиєцє в жаден спосуб пжеців мнє!

— Нєх пан коронний стражник подасть слова, а ми повторимо, — вигнувся дугою отець Казимеж Влязло.

— Кажу! А ви повторюйте!

Обидва отці—єзуїти в октаву повторили вслід за паном Сондецьким:

— На моє збавєннє в тим жицю і пришлим присєнгам нікому на сьвєцє нє виявіць таємніци, ктура мі повєжона, нігди сє ньон нє послужиць на шкоден панові коронному стражникові і постемповаць под каждим взгльон—дем так, як би ‘м єй нігди не знав.

Пси стояли й натхненно дихали. В їхніх очах, мов у венеційських дзеркалах, відбивалися манюні—манюні людці…

Пан коронний стражник знову наказав сісти отцям—єзуїтам. Посідали і пси.

Троє людей у прикрашеній зброєю залі сіли обговорювати план майбутнього викрадення красуні—пере—яславки і знищення її нареченого.

Собаки солодко позаплющували очі. їм було спокійно: ці люди не чинитимуть їхньому панові ніякої шкоди… Ворон ворону ока не виклює…

Вони ще з годину обговорювали деталі наступної операції. Пси мови людської не розуміють, але розуміють те, що сповожує ту мову. Пси лежали й думали про те, що люди значно підступніші й підліші за них.

Коли під кінець отці—єзуїти засумнівалися в якійсь деталі вже обговореного плану, пан коронний стражник різко відповів:

— Я тутай жондцем. Нє майє права мі одмавяць ані приймоваць моєго наказу, але мусіцє го випельніць…

— Нєх так бендзє, — кивнув святий отець Казімеж Походзіло.

— О, так, — вигнувся по—вужачому і, простягнувши усміхнуту голівку в бік коронного стражника, просичав пан—отець Казімеж Влязло. — І справді, хай так буде. Бо дуже ж вірно мовив пан коронний стражник: він тут порядкує, а ми не маємо права ні відкидати, ні приймати його наказу, ми мусимо його тільки виконувати…