"З вершин i низин" (1887)

Затрули серце гризотою

Ті ангельські слова твої…

І ти лукавила зо мною!

Неначе правдою самою,

Неначе золотом, в огні

Без скази чищеним, - ох, ні,

Неначе правдою самою,

Так в добрі і нещасні дні

Я величався все тобою!

Мов злотом, чищеним в огні,

Неначе правдою самою.

Та під пліною золотою

Ховались скази мідяні,

І цвіт, розцвілий навесні,

Під пишнотою золотою

Крив черв'яка! Ох, чи не в сні

Любились щиро ми з тобою?

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти злукавила зо мною!..

1880

Я не лукавила з тобою,

Клянуся правдою святою!

Я чесно думала й робила,

Та доля нас лиха слідила.

Що щирая любов ділала,

Вона на лихо повертала;

Що чиста щирість говорила,

Вона в брехню перетворила,

Аж поки нас не розлучила.

Ти ж думаєш, я не терпіла,

В новії зв'язки радо бігла?

Ти ж думаєш, я сліз не лила

По ночах темних не тужила?

Не я лукавила з тобою,

А все лукавство в нашім строю -

Дороги наші віддалило

І серця наші розлучило,

Та нашої любві не вбило.

1880

Я буду жити, бо я хочу жити!

Не щадячи ні трудів, ані поту,

При ділі, що наш вік бересь вершити,

Найду й свою я тихую роботу.

З орлами я не думаю дружити,

Та я опрусь гниючому болоту;

Щоб через нього й другим шлях мостити -

На те віддам свій труд, свою охоту.

А як часом моя послабне сила,

І серце в груді біль зціпить пекучий,

І людська злість зморозить кров у жилах,

То човник мя перенесе летючий -

Твоя любов підніме мя на крилах,

Аж поки вал не зломиться ревучий.

1880

Знайомим і незнайомим

КОРЖЕНКОВІ

Душно і хмарно,

Важко бурливий час!

Чи гинуть марно,

Щоб світ не знав о нас?

Йти в небезпечний бій

Чи гнутись плазом?

Друже сердечний мій,

Ходімо разом!

Щастя не ждімо,

Щастя не де, а в нас!

К сонцю спішімо,

Хоч його промінь згас, -

Вдень буде знов ясніть

Чистим алмазом.

В правди і волі світ

Ходімо разом!

З гнітом і тьмою,

З розбратанням братів

Сміло до бою

До кінця наших днів,

За серця й совісті

Ясним показом

В збройній готовності

Ходімо разом!

22 окт[ября] 1882

N.N.

Виступаєш ти чемно, порядно

І говориш розумно і складно,

І лице твоє гарне та ясне -

Заглядиться дівча не одно, -

Та мене щось відтручує власне,

І смутить, і тривожить воно.

Все здається мені, що налитий

Ти сльозами і кров'ю селян,

Що людською ти кривдою ситий,

Що твій батько - дерун і тиран,

За життя носить пекло у груді,

Заливає вином черв'яка,

Та як з світом прощатися буде,

То пекельная кара тяжка

За всі зла, за грабовання враже,

За обдерте, збідніле село

Як клеймо братобійчеє ляже

На твоє мармурове чоло.

І почуєш ти жар невгашений,

Що палитиме серце твоє,

І тривога, мов меч наострений,

Твої думи зсіче і поб'є.

В твоїй груді, мов вихор в погоду,

Дикі страсті зірвуться грізні,

І, як вихор збентежує воду,

Така тебе вони внурять в багні.

І рука твоя кривдов сплюгавиться,

Переміниться в злобу любов -

Ось чого моє серце кривавиться,

Як подумать, що буде з тобов.

І дарма, що такий ти приємний,

Що друзяка ти з діла і з мови,

Що ти людяний, тихий і чемний,

Що бажаєш і стоїш любови!

Людська кривда, котров ти годований,

На добро не виходить нікому!

Так огонь, у солому захований,

Спалить двір весь, не лиш ту солому.

15 марта 1883

N.N

Будь здорова, моя мила,

Я не твій!

Розлучила

Нас могуча сила.

Де поставить кого доля,

Там і стій!

Моя ж доля -

Вітер серед поля.

Стогне, віє, рве і свище

В грі страшній…

Ближче, ближче

Наше боєвище…

Важко, душно, пітьма груба,

Лютий бій…

Ось-ось, люба,

Жде мя, може, згуба.

А як гинуть, то самому!

Голос твій

З бою-грому

Звав би мя додому.

Тож не плач! Очиць, мов зорі,

Пожалій!

Згасне вскорі

Блиск їх у сліз морі.

Розійшлись, мабуть, по волі

Судьбиній

Наші долі,

Мов дороги в полі.

14-18 дек[абря] 1883

ОЛІ

Коли часом на вулиці побачу

Вдову убогу, сиротя мізерне,

Що к мені руку простяга жебрачу,

В німім благанні очі к мені зверне,

Тремтить в лахмітті, босе, на морозі,

Сльотою бите й гордуванням ситих, -

Огнем на серце капають ті сльози,

Той жаль голодних, нищих і невкритих.

І думаєсь мені: "Недовго, може,

Коли мене важка прийме могила,

І ти отак підеш на роздорожжє

О хліб просить, моя дружино мила!

І зжовкне, зв'яне те лице, що нині

Так любим сяйвом, щирістю ясніє,

Погаснуть очі, що сміялись к мині,

Жура зв'ялить тебе, моя надіє!

І діти наші - ох, аж серце в'яне! -

Сльотою биті, босі, у лахміттю,

На сльози й горе непросвітно-тьмяне,

Як сиротята, геть підуть по світу".

І тайком я тремтячою рукою

Остатній гріш їм ткну й гадаю: "Може,

Хтось змилуєсь колись і над тобою

І сиротятам нашим допоможе".

1886

ГРИЦЬ ТУРЧИН1

Муштруйся, рекруте-небоже,

Слізьми оружжя обливай!

Хились, корись, а тільки, брате,

Оружжя з рук не випускай!

Учись владати ним, учися

Стріляти цільно і в лице

Безстрашно смерті заглядати:

Важкого бою час іде.

Прийдесь за правду твердо стати

Хлоп в хлопа і плече в плече,

Прийдесь на ворога стріляти,

І кров рікою потече.

На віковічную неволю,

Пониження і гнет твердий,

На зло, що, наче гадь несита,

Ссе кров із людськості грудий,

Прийдесь стріляти й не одному

Життя покласти в боротьбі.

Учися ж, рекруте, хоч прикро

Не раз приходиться тобі!

Учись, щоб був ти сильним мужем,

Як засвітає день новий!

Учись, щоб в ряд ти став готовим,

Як крик роздасться бойовий!

7 апр[еля] 1880

1 Герой вірші про рекрутське життя, написаної селянином Романом Гудзманом.

Оси

Був у нас мужик колись,

Що їв хліб і сало, -

Днесь такі перевелись,

Хліба всім не стало.

Був і піп у нас колись,

Працював, як люди, -

Днесь такі перевелись,

І їх вже не буде.

Був співак у нас колись,

Що співав "Буй-Тура", -

Нині в цього, подивись,

Банкоагентура.

Твердоруський був колись

З чорним піднебінням -

Нині смирним став, дивись,