"З вершин i низин" (1887)

В які бездоріжжя, в які манівці

Ви втисли незрілий ще погляд суспільний!

Хто шлях нам покаже широкий і вільний?

Приходить до мене один чоловік:

"Порадьте, що маю робити?

Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік,

Хоч, правду сказавши, нема чим і жити.

Три прути! Та ну, якось, певно, тоді

Не так було тісно, як нині, -

Досить, що отак ні в добрі, ні в біді

Пройшов цілий вік старовині.

Мав дід два сини, поженив їх, і враз

Жили в одній хаті з дітками.

Все дід, було, каже: "Ділив би я вас

Тим полем, та й б'юся з гадками.

Тепер воно ледве живить нас, а що ж

Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти?

Ні, я вас не буду ділити! Як мож,

Так жийте прикупі, а схочете тож

Ділитись - діліться по моїй аж смерти".

Та сталося, бачте, що дід і сини

Померли на тифус одної весни,

Лишивши по двоє дітей малолітніх.

Я найстарший був, мав три роки з весни,

Стриків хлопець - півтора; в мами й стрийни

При грудях дівчатка були. По бездітних

Багатших сусідах мами роздали

Нас, хлопчиків, - бач, не було з чого жити.

Дістодьто, годуйте, допоки малий,

А виросте, мусить за все відслужити.

І ми наслужились, назнались біди!

Мами повмирали. Мені вже тогди

Було двадцять літ, я покинув служити,

До хати пішов, оженивсь і, як слід,

Обняв усе поле, що нам лишив дід,

І став на нім в бідності жити.

Гадав я: сплачу малолітнім тамтим,

І поле по дідовій волі

Останесь ціле, то хоч я на тім полі

Вдержусь, а то впадесь у руки чужим.

Дівчат повіную, а старший братій

Присране де-будь до вдової…

То так, як би двом у сорочці тісній:

Волить хоч один, та ходити в цілій,

Ніж дерти сорочку надвоє,

Бо жаден тоді не буде мав що вбрать.

Отак я, бувало, частенько

Говорю тамтому. Та ба, любий брат

Лиш вислухав все те чистенько

Та й зараз до суду. Списать зажадав,

Що там на всі діти лишилось,

І щоб все напів поміж них поділилось

Так, як би їх тато окремо вмирав.

Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю

До нього людей, щоб згодились на сплату;

Сам ходжу за ним і благаю-цвілю:

"Вважай, переділимо поле і хату,

То що ж на тих кусниках будем робить?

Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить,

А ти хочеш дідову волю ламати?"

Дарма, він про слату не хоче і знати!

Минуло два токи, і з суду ми нині

Декрети дістали: усе, що дід мав,

Між нас поділити по рівній частині,

А кождий щоб з того сестру звінував,

І що тут робити, порадьте, сли ласка!

Зруйнують дочиста, як вкроять отак

Півгрунту! Моя вже задовжена частка.

Сестри не звіную, і сам я жебрак.

Я думаю свідків до суду вести,

Що дід не хотів ділить поля, -

То, чень, йому скажуть на сплату піти,

А ні, га! - то дійсь божа воля!"

Я думав про людське братерство нове,

І думав, чи в світ воно швидко прийде?

І бачив я в думці безмежні поля:

Управлена спільним трудом, та рілля

Народ годувала щасливий, свобідний.

Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,

Обдертий чужими і світом забутий?

Так, се Україна, свобідна, нова!

І в мойому серці біль втишувавсь лютий.

Щез привид. Я глянув довкола. Он там

За зорану межу б'єсь з Грицем Степан;

Там дід оре поле, старенький, як гриб,

І плаче за сином, що в Боснії згиб;

Там батько за сином з дрюком уганяєсь;

Там мачухи лютий проклін розлягаєсь…

О краю мій рідний, недолею гнутий,

Пропасти би радше тобі, ніж коли б

Така твоя доля повік мала бути!