"МIЙ IЗМАРАГД"

Він взяв її, щоб зараз

Головку їй скрутить.

Залебеділа пташка:

"Ой, стрільче, стій, пожди!

Я пташечка маленька,

Що з мене тут їди?

Пусти мене на волю,

Я дам тобі за те

Три добрії науки

На все твоє життє".

Стрілець мій здивувався:

"Чи бач, ся дробина

Мене навчати хоче!

Ну, що там зна вона?"

І мовить: "Добре, пташко!

Коли з твоїх наук

Я хоч що-то змудрію,

Тебе пущу я з рук".

І мовить птах: "Не жалуй

За тим, чи зле, чи гоже,

Що сталось раз і більше

Відстатися не може".

Стрілець подумав: "Правда!

За тим жаліть не гоже,

Що сталось раз і більше

Відстатися не може".

І мовить птах: "Не рвися,

Завдавши серцю скрути,

Що зробиш - розробити,

Минуле знов вернути".

Стрілець подумав: "Правда!

Шкода бажань і скрути:

Що зробиш - не розробиш,

Що сталось - не вернути".

І мовить птах: "Ніколи

Не вір ні в які дива:

Не вір ні в яку вістку,

Що просто неможлива!"

Стрілець подумав: "Правда!

Чимало плещуть дива,

А розміркуєш - скажеш:

"Ся сплітка неможлива!"

"Гаразд, - сказав він, - пташко!

Не злі твої науки,

Лети ж собі й стрільцеві

Не попадайся в руки".

І пурхнула пташина,

На близькій гілці сіла

І, до стрільця звернувшись,

Таке йому повіла:

"Ей, та й дурний ти, стрільче,

Що дав мені здуриться!

А мною ти, небоже,

Міг добре поживиться!

Бо знай, в моїй утробі -

Якби ти знав отсе! -

Є перла так велика,

Як струсове яйце!"

Стрілець аж зойкнув з жалю:

"А, що ж я наробив,

Що так без застанови

Великий скарб згубив!"

І він підбіг під гілку

І скочив, що є сил,

Щоби спіймати пташку, -

Та ба, не має крил!

А потім мовив: "Пташко,

Пташиночко моя!

Вернись до мене! Буду

Тобі за батька я.

У клітку золотую

Всаджу тебе я сам

І все, чого захочеш,

Тобі я радо дам!"

Пташина відповіла:

"Дурний ти є, як був!

Всі три мої науки

Відразу ти забув!

Зробив ти добре діло,

Мені летіть велів, -

І зараз по хвилині

Сам того пожалів.

А потім забажав ти

Мене дістать ще раз

І просьбою вернути

Назад минулий час.

А чом? Бо несуразним

Повірив ти словам,

Що в мні є перла, більша

Удвоє, ніж я сам".

Легенди

ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ

Олександер Великий весь світ звоював

І отсе в Вавілоні мов бог раював.

А побожний аскет вік в пустині прожив

І молитвою й постом богині служив.

Наче сонце, що разом прогонює тьму,

Так богиня в опівніч явилась йому.

Прихилилась і мовить: "Мій вірний слуго,

Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?"

А с к е т м о в и т ь:

"Хоч яке се життя і трудне, і сумне,

Дай, щоб старість і смерть оминули мене".

Б о г и н я м о в и т ь:

"Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,

На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи

І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,

Дасть тобі молодим вічно жити воно".

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,

І готовивсь аскет на великую річ.

Ось огонь розпалив із пахучих полін,

І кадило в огонь щедро кидає він,

І закони господні проходить умом,

Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні:

"Вічно жить - молодим - ну, пощо се мені?

Чи вертати у світ, де панує борба?

Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!

Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

У нас цар молодий, богорівний наш цар!

Богорівним зовсім його зробить твій дар.

Міліонам він сонце, життя є нове,

Для добра міліонів хай вічно живе".

Олександер Великий весь світ звоював,

Та дівчини рабом себе він почував.

Персіянки Роксани предивна краса

В його серці горить, мов пожар, не згаса.

У обіймах його та красуня горда

Наче тає, на груди його припада;

Та хвилина мине, і він чує, що ось

В її серці вороже ворушиться щось,

І в очах, ще вогких від любві і жаги,

Дикі іскри горять, наче злі вороги.

З її уст вилітають бажання страшні -

Се бажання пожарів, убійства, різні.

Їй опертись король не здоліє й на мить:

Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..

День у день із небес його кидає в ад.

Олександер Великий богині моливсь:

"Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

Або дай, щоб скінчилася мука моя,

Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

Чом міняється так, кілько є в дні годин?

І чи в серці її я паную один?"

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь

І покірно царю до землі поклонивсь.

"Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги

Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх -

Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх".

І він все розповів, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

"Міліонам ти сонце, добродій єси, -

Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси".

"Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!"

І великим, безсмертним почув себе цар.

"Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?

Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?

З нею жить! Або радше ти сам умирай!"

Вже й не думає цар, до Роксани біжить:

"Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!"

І сказав їй усе, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

"Коли любиш мене, моє сонце ясне,

Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш… - урвав. - Кого хочеш люби!

Ось тобі сей горіх! Що захочеш - роби!"

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, -

Олександер не ждав її слова - пішов.

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?

Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить!

Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета її мрій, осолода очей,

Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід,

Вона рада свій вік дать за сам його вид.

"Вічно жить молодій, а без нього? О ні!

Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!

А як ні, то мені краще в світі не буть".

Птолемея знайшла, і дала йому плід,

І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,

Олександру в вино трути-зілля влила.

Занедужав король, важко стогне, кричить,

А Роксана при нім не ридає, мовчить.