Динамо Харкiв. Вибранi вiршi

1994

Юрій Андрухович

Станси для Сергія

Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович та Сергій Жадан на презентації «Української Поетичної Антології». Львів, 2013

Як сварливий сімдесятирічний письменник, я ношу в пам’яті цілу купу — перепрошую, Слобожанщино! — цілу хуру непотрібних речей. За сім десятків літ усього цього назбиралося більше ніж достатньо. Найгірше, що нічого з цього неможливо позбутися за допомогою моєї улюбленої команди «delete» — ані з півкулі С, ані з D ніщо нікуди не зникає. Хіба що тільки заплутується і втрачає сенс, або, скажімо по-письменницьки, композиційну стрункість. Таким чином простір моєї голови — пам’яті — душі — свідомості, усі мої Я і всі мої Воно являють собою велетенський запущений смітник. На таких смітниках допитливі юннати знаходять трупики кошенят і людські кінцівки невідомого походження.

Пам’ять — усе, що тобі залишається після того, як мине шістдесят чотири. Тому я пам’ятаю.

Пам’ятаю революційний драйв і замалим не оргіастичне відчуття похуїзму ситуації, коли ми пробивалися на південь: сади щойно зацвітали, пилюка забивала вуха й ніздрі, тачанки неслися вперед з пекельним прискоренням, зусібіч нас обстрілювали контрас, у недавніх панських садибах ми ґвалтували покоївок і священиків, і щойно в океані змили з себе бруд і кров, але не змили пролетарської злої засмаги.

Пам’ятаю духові оркестри, масові народні маніфестації, патріотичні походи й паради, громадянські здвиги і рушення. Місяцеподібні, але вже напівтьмяні були анфаси вождів на трибунах, балконах і п’єдесталах, кіннота залишала після себе гівно на площах столиць, найбільше хвилювала тоталітарна еротика: колони мускулястих гімнасток, що від них переможно і гостро відгонило потом (чи тільки?) у ту переддезодорантну епоху.

Пам’ятаю наглу появу звіринців у провінційних містечках, клітки вагончиків розташовували півколом над річкою, шкільна молодь намагалася будь-якою ціною роздивитися член бегемота або піхву слонихи, тварини були переважно хворі якимись невиліковними болячками, але споглядання жирафа все одно було потрясінням для мешканців найвіддаленіших гірських поселень. Пам’ятаю, що звіринці йменували себе чомусь «зооцирками» — як не ленінградськими, то єреванськими, насправді ж золоті зуби й добірні діалектизми персоналу вказували на близьке закарпатське походження.

Пам’ятаю всі «катастрофи людського тіла», бородатих жінок і сіамських двійників, воскові фігури серійних випотрошувачів, пам’ятаю безліч інших жартів природи — горбів, рогів, наростів і скостенінь — цих людських фізичних вад, любовно зібраних і прокласифікованих якимись також мандрівними ленінградцями.

Ще пам’ятаю відвідання кінотеатрів за часів окупації — показувано не тільки Марлен, а й Маріку (Моніку?) Рьокк, альпійські схили, тунелі, гірськолижні перегони, показувано хроніку дедалі успішніших бойових дій, показувано ешелони і безліч білих хустин, цей знак дисципліни й фригідності, показувано велику вогняну свастику, ми з викликом і зневагою лузали насіння упродовж цілого сеансу, аж поки не приходив якийсь, курва, гестапівець і не змушував нас, курва, злизувати всю лушпайку з підлоги власними язиками.

Ще пам’ятаю величезні, тільки-но здані в експлуатацію готелі часів пізнього Мао Цзедуна з відставними полковниками в ролі швейцарів і підслуховуючими пристроями навіть в унітазах.

Ще пам’ятаю місто Нью-Йорк, де траплялося всяке, але найбільше сподобався божевільний, що в підземці ганяв за перехожими пасажирами, силкуючись кожного вдарити дохлим щуром, якого тримав за хвіст.

Ще пам’ятаю куріння гашишу на дійсній службі (комутатор, вартівня, ленінська кімната, хєзальник), а також розмови з чеченцями про поезію та батьківщину. Пам’ятаю не менш виразно і трьох райцентрівських практиканток, з яких усім нам стояв лише на одну, Дженніз Джоплін, до речі, досить паскудну.

Пам’ятаю (сподіваюся, що пам’ятаю) всіх інших дівчаток, піонерок, пластунок, підпільниць і дисиденток з вічно обдертими колінами й подряпаними литками, з обгризеними нігтями, проколеними носами і пипками, неодноразово тятими венами і невблаганно жовкнучими старими синцями на вутлих стегнах. Пам’ятаю, як несамовито тягло їх на крейду, вапно, штукатурку, як їм хотілося твердих і ще надто зелених яблук, як зеленими ж таки сливками вони суттєво збільшували обсяг своїх перших маминих ліфчиків.

Пам’ятаю, як у Варшаві ми взяли таксівку до Центру космічних досліджень приблизно о шостій ранку і, видихаючи в її салоні всі фізіологічні наслідки випитого упродовж ночі в міжміському автобусі, навели таксиста на висловлене вголос припущення, ніби ми є українськими космонавтами; при цьому дещо збуджений Іздрик повторював раз у раз: «Сергію, Сергію, поглянь, як нам світить зогнила Варшава!..»

Пам’ятаю також, як Жадан, цей сорокарічний блідий Рембо, зусібіч обкладений пивом і митом, хитався проти вітру історії, нетвердо ступаючи в західному напрямі на прикордонному переході Рава-Руська — Гребенне і не зважаючи на категоричні попереджувальні оклики натовських автоматників.

Пам’ятаю все це і ще багато-багато іншого.

Добре, я пам’ятаю. Це зрозуміло, що я пам’ятаю і чому пам’ятаю.

Але як він може це пам’ятати? Сорокарічний шмаркач, який тоді просто ще не жив? Звідки він про це знає? Скажімо, про цю війну з пізнішою відбудовою, чи то пак, цю вічну відбудову напередодні війни? Звідки цей дар — бачити ясно, в деталях, а не тьмяно, як у дзеркалі?

Звідки це забивання духу, ця кислувата сухість у роті, ця тахікардія, ці коронарні спазми — чи не від простого переліку: зліпок жувальної гумки, дебютний радянський презерватив, конопляні зерна для птахів на долоні, порнокартка, комсомольський квиток, залитий портвейном, сірникова коробка?

(«Я теж записував телефонні номери й адреси друзів на вим’ятих сигаретних пачках! — волає будь-хто з нас, намагаючись бути поетом, перепрошую, бути почутим. — Я теж переходив кордони реальності! Я теж пам’ятаю відчуття нової шкіри, весни, ворсинок, прилиплих до язика під час цілування!»)

Так, будь-хто з нас, а проте сьогодні тільки він. Повинен бути хоч хтось, не перестаю повторювати, хтось один.

Але невже Господь так любить своїх автокефалів, що дає їм цю здатність пам’яті, котра тотожна любові? І взагалі — кого він любить більше: тих, яким Він дає пам’ять, чи тих, яким її відбирає? Залишається припускати, що перших і других, раз уже Він Господь. Тільки перші, напевно, Йому цікавіші.

Залишається сподіватися, що ця чергова історія хвороби є насправді історією любові, цей окупований Харків — поезією, а мій барак, в якому завершую ці хаотичні рядки, — нашою великою й нікому не потрібною країною.

У цьому бараці давно не було птахів, це правда. Добре, що іноді трапляються поети.

2001