"Годі, друже, розмовляти..."
Годі, друже, розмовляти;
Годі, друже, нам зітхати,-
Будемо мовчать,
Як ті вербоньки похилі,
Загадавшись, на могилі
Купкою стоять.
Вони бачать, вони знають,
Що дні щастя поминають,
Як читаю я
У твоєму темнім зорі,
Що ти плачеш, що ти в горі,
Квітонько моя!
"Я так страшно змучивсь..."
Я так страшно змучивсь, так увесь погнувся
Під ярмом-вагою пережитих літ,
Шо надій відрадних я навіки збувся -
Всіх надій на вільний, на широкий світ.
День не день, а тяжкий прокид серед ночі,
Життя - домовина темна та німа;
І здається часом, ніби круком в очі
Смерть мені сміється, зазира сама.
ЛЮДСЬКЕ ЖИТЯ
Нащо його мати на світ породила?
Хіба щоб наплакавсь та взяла могила?
Як найшлось сердешне без сорочки, кволим,
Так і поховали сиротою голим.
Вдосталь скуштував він і біди, і лиха:
То гуляв веселий, то журився стиха,
То поглядав зором усмішки живої,
То блукав чорніше хмари дощової.
Попоїсть, нап’ється та й заляже спати,
Виспиться - і знову давай починати!
Тільки ж то й роботи - спати, пити, їсти,
Надвечір заснувши, за стіл зранку сісти.
Вчинків його славних люди не зазнали,
І думки, і совість з ним якось ладнали;
Другів мав, що раді б за п’ятак продати,
Ворогів же лютих - не перещитати.
Він кохав звичайно на якусь хвилинку,
Мав собі з кохання смачну лигоминку,
Що обридла згодом, як усе на світі,
І пішов, нетяга, в сиру землю гнити.
"Смієшся ти, але спитатись треба..."
Смієшся ти, але спитатись треба:
Ти з кого так смієшся і за що?
З такого смійсь, що розганявсь до неба,
А низько сів, пошився сам в ніщо.
З такого смійсь, що світ пройти хвалився,
Але спіткнувсь на першому ступні
І сльози ллє, що, бачте, помилився,
Бо сльози ті - дурні!
Я не літав в надзоряні країни,
А все державсь бездольної землі;
Боровся я за щастя для людини,
За світло в чорній млі.
Та що робить з тупим, як камінь, мізком,
Чим розігнать нерушливість глуху?
Хоч вороги сиділи тишком-нишком -
Не стало сил: я впав серед шляху.
Лежав там камінь нелегкий,
Віками в землю вріс,
Але набіг струмець швидкий,-
В далекий яр поніс.
Так прагну я свого кінця,
Жду не діждусь давно,
Щоб хвилі бистрого струмця
Десь кинули на дно.
"Вийшла з хати стара мати..."
Вийшла з хати стара мати,
З матір’ю дитина:
Драний брилик на голівці.
На плечах - куцина.
Поминули село рідне,
Плаче бідна мати:
Син-коханець подавсь в найми -
На хліб заробляти.
Обняла його, цілує
Та пита з журбою:
«Чи побачусь, милий синку,
Ще хоч раз з тобою?»
«Годі, мамо, побиватись,-
Каже син.- Об чому?
Пороблюся - бог поможе,
Та й вернусь додому».
Попросив благословення,
Поплівсь по дорозі...
А матуся все дивилась
Та ковтала сльози.
Живі мої колишні поривання,
До боротьби ж не здужаю давно...
Смієшся ти з важкого горювання,-
Тобі смішне воно?
"Чимало день..."
Чимало день
Думок накличе;
В душі пісень
Ніхто не зліче;
Та все-таки
Шкода й співати:
Не йдуть лихі
Ті злидні з хати!
"Засяло сонце з ласкою..."
Засяло сонце з ласкою
І вже - відпочива;
Ніч темною запаскою
Все на світі вкрива.
Не бачить лютих мук вона,
Ні радощів у сні...
Знов зіронька заблукана
Всміхається мені.
Повіяв легіт чарами,
І чуть у тьмі німій:
«Не згинеш ти під хмарами,
Коханий краю мій!»
"Я сам під липою сиджу..."
Я сам під липою сиджу.
Журбі нема кінця:
З нудьги на хвилі я гляджу,
Дивлюсь на дно струмця.