Поезii

ПОЕЗІЇ

ЕЛЬДОРАДО (1)

Молодий та стрункий

Вершник мчав навпрошки,

В дощ і в спеку прямуючи радо;

Їхав поночі й вдень,

Ще й співав він пісень, —

Прагнув землю знайти — Ельдорадо.

Стільки років блукав,

Що вже й сивий він став,

Вже утратив і силу, й принаду,

Скрізь об'їздити встиг,

Та в блуканнях отих

Не знайшов він землі Ельдорадо.

На котрімсь із шляхів

Раз він привида стрів, —

Може, в нього він знайде пораду:

«Чи не знаєш хоч ти,

Де я зможу знайти

Землю ту, на ім'я Ельдорадо?»

Каже привид: «Поглянь, —

Там, де обрію грань, Видко гір нерухому громаду;

Отуди твоя путь,

Щоб аж їх перетнуть,

Якщо хочеш знайти Ельдорадо!»

ЕЛЬДОРАДО (2)

В ясній броні

Він день при дні,

Наспівуючи радо,

У спеку й сніг

Шукав, де міг,

Країну Ельдорадо.

Минувся час

І запал згас,

Лунає спів нерадо.

За кроком крок,

Минає строк —

Ні сліду Ельдорадо.

Вже сил нема

І все — дарма...

«О Тіне, дай пораду:

Іду здаля,

Та де ж земля,

Що зветься Ельдорадо?»

«За непокірні

Пасма гір,

Де нізвідкіль ждать ради,

Ще довго йти —

Як справді ти

Шукаєш Ельдорадо!»

КРУК

Опівнічною порою я над книгою старою

Силкувавсь наук прадавніх осягти таємну суть.

Аж куняв я, — так знемігся. Раптом стиха звук розлігся,

Мов легенький стук розбігся — тихий стук у двері чуть.

— Певно, гість, — пробурмотів я, — отже, й стук у двері чуть,

Не інакше, гість, мабуть.

Ясно так запам'яталось: те в похмурім грудні сталось.

По підлозі тіней слалась миготлива каламуть.

Марно я тоді в суворій книзі прагнув збутись горя,

Щоб по втраченій Ленорі сум розвіяти, забуть.

Нині так ясну Ленору янголи на небі звуть —

Тут її ім'я не чуть.

Нетерпляче ждав я ранку. Вітер коливав фіранку,

Серце ранив жах казковий, жах, якого не збагнуть.

Ніби скам'янінням скутий, шепотів я ледве чути:

— Певно, гість якийсь побути хоче в мене й відітхнуть,

Пізній гість, який побути хоче в мене й відітхнуть,

Не інакше, він, мабуть.

Нерішучість поборовши, я вже не вагався довше:

— Пане, — я сказав, — чи пані, ви ображені, мабуть,

Але ж я почав дрімати й не спромігся розібрати,

Чи хто стукав до кімнати, чи могло що інше буть. —

Навстіж відчинив я двері, — що могло за ними буть?

Вкруг — лиш пітьми каламуть.

В пітьмі тій зблукавши оком, довго в роздумі глибокім

Я стояв, думки пустивши на незнану смертним путь.

І не зрушилось мовчання, не торкнулось мли світання,

Тільки слово, мов зітхання, промайнуло ледве чуть.

То зітхнув я сам: «Ленора», — тихий відгук ледве чуть.

Тільки це й було, мабуть.

Знов зайшов я до кімнати, наче пломенем пойнятий.

Раптом стукання, на цей раз голосніше, знову чуть.

— Це ж віконниця, здається, це ж про неї, певно, йдеться.

Дай погляну, що це, де ця тайна, спробую збагнуть,

Дай послухаю хвилину, що це, спробую збагнуть.

Що ж, крім вітру, може буть!

Ледве прочинив вікно я, враз із темряви нічної,

Гучно крилами стріпнувши, крук величний встиг стрибнуть.

Днів колишніх птах священний, не зважаючи на мене,

Кроком лорда достеменним рушив повагом у путь,

До Палладиного бюста* скерував свою він путь,

Сів на нім — не зворухнуть.

Аж мене в моїй недолі розсмішив він мимоволі,

Так поважно й гордовито зміг ступнути й позирнуть.

«Хоч тебе й поскубли добре, — видко, зроду ти хоробрий,

Ти, що кинув Ночі обрій, царство, звідки сни всі йдуть.

Як же звався ти в пекельнім царстві, звідки сни всі йдуть?»

Крук відмовив: — Не вернуть.

Так сказав незграба вдало, що мене це здивувало,

Може, в цьому й змісту мало, тільки ж мусив кожен буть

Вражений, коли до нього просто з мороку нічного,

Викликаючи тривогу, зміг понурий птах стрибнуть,

На погруддя над дверима зміг понурий птах стрибнуть,

Птах на ймення «Не вернуть».

Сів на бюсті загадково, крукнувши одне лиш слово.

Він, здавалось, був готовий в нього душу всю вдихнуть.

Крукнув, більше не озвався, ні пером не сколивався.

«Жоден друг тут не зостався, вже й вони тут не живуть,

Ранком зникне й крук — самотні знов надії оживуть».

Птах промовив: — Не вернуть.

Я здригнувся безпорадно —так відмовив він доладно.

«Ні, кумедний крук не здатен змісту слова осягнуть.

Певна річ, якийсь невдаха був колись господар птаха, —

Тільки й міг він, бідолаха, лихо терплячи, зітхнуть,

Під ярмом скорботи міг лиш, примовляючи, зітхнуть:

«Щастя більше не вернуть!»

Звеселившись мимоволі, сів я, снуючи поволі

Здогади, мов павутиння, що думки примхливо тчуть:

Вісник лиховісний, хто він, туги навісної повен,

Із яких підземних сховин міг до мене він прибуть

З криком диким, загадковим, звідкіля він міг прибуть,

Птах із криком «Не вернуть»?

Так замислившись, ні звука я не проронив до крука,

Що глибінь грудей палючим зором важив розітнуть.

Я, на оксамит сидіння прихилившись, де мигтіння

Лампи клало світло й тіні, в давній час бажав пірнуть,

В час, коли й ВОНА схилялась на сидіння те, пірнуть

В час, якого не вернуть.

А повітря обважніло, мов незримо десь кадило

Фіміамом устелило Серафима світлу путь.

«З райського прибув він хору душу врятувати хвору,

Щоб забув я про Ленору, смертним болям дав заснуть».

Скрикнув я: — Верни колишню втіху, мукам дай заснуть! —

Крук промовив: — Не вернуть.

— Ти, пророче зловорожий, птах або диявол, може,

Чи тебе послав спокусник, чи вітри лихі несуть

На цю землю, де без краю жах розлігсь, в цей дім одчаю,