Ярослав Мудрий

Поїду я в далекi тi краї,

Де зараз тiльки орди кочовi,

А згодом стане Руськая держава.

Там мiг би я твоїй служити справi,

Лиш перстень дай князiвський iменний,

Щоб при нагодi вiрили менi.

Я р о с л а в

(знiмає з пальця перстень).

Гаразд, бери. Пильнуй пiвденний край.

I як тривога, в Київ поспiшай.

Журейко бере й цiлує перстень, а потiм схиляється над Милушею.

Я р о с л а в

Замкнiть ворота всiх надвiрних брам.

Її ж несiть з пошаною у храм.

Повертається, щоб iти.

М и к и т а

(виступає вперед).

Спинися, княже! Перед тiлом сим

Признай хоч раз, що ти лукав єси,

Що кривдою i смертiю завжди

Платив ти всiм за службу i труди,

I всi тебе покинуть в час бiди,

Як каменщик, якого засудив,

Як цей Гаральд, якого ти прогнав,

Як Ульф Рагнвальдич, воїн чужоземний,

Якого ти ожесточив даремно.

I я пiду од тебе, Ярослав!

I будеш ти самотнiй в час лихий,

Як в лiсi вовк або лукавий змiй!

Я р о с л а в

Ти брешеш, мнiх безумний! Вся земля

За мене встане! Люди, гори, рiки!

М и к и т а

Яка земля? Чи Новгород великий,

Який тебе три рази визволяв

I стол добув князiвський золотий!

То чим йому за це ти заплатив?

Тим, що убив чесного Коснятина,

Що спас тебе вiд смертi i ганьби

Та що ладью твоєї ж бо судьби,

В якiй хотiв ти за море полинуть,

Вiн скерував на княжий цей вiнець!

Я р о с л а в

(в гнiвi).

Як смiєш ти! I не тобi, чернець,

Я вiдповiм за всi мої провини!

М и к и т а

Так, не менi, хоч син я Коснятина, -

Народ тебе судитиме один...

Я р о с л а в

(вiдступає вражений).

Не вiрю, нi! Ти Коснятина син?

М и к и т а

Дивуєшся? Що не вразив iз местi

Тебе ножем? Бо не хотiв ганьбить

Я Новгорода вiрностi i честi...

Тебе господь за мене поразить.

Я р о с л а в

(з великою гiднiстю).

Так, господу i руському народу

Я вiдповiм за всi мої дiла.

I хоч часами плутана була

Моя стезя i помацки проходу

Серед страшних шукав я перешкод,

I помилки робив я неминучi,

I сто разiв зривався я iз кручi, -

Завжди мене мiй рятував народ.

Зате i я служив йому сумлiнно

I рятував, як мiг, в тяжкi часи.

Тому й скарав чесного Коснятина,

Що вiн порушив спокiй на Русi

I мирний лад, що довгими роками

I вiйнами народу я змiцнив,

Хотiв вiн кинуть жадними руками

На терези усобної вiйни.

Цього не мiг простити я нiкому,

Бо вищих я не вiдаю скарбiв,

Нiж мирнiй труд i щастя в мирнiм домi,

Якi весь вiк я чесно боронив.

I, поки жив, стояти я клянусь

За руську правду i єдину Русь!

З а в i с а.

ДIЯ П'ЯТА

ПЕРША ВIДМIНА

"Г У С Л I I М Е Ч"

1036 р.

Зал у теремi Ярослава, оздоблений мармуром i позолотою у вiзантiйсько-романському стилi, з вiкнами-арками, що виходять на Днiпро.

І

Пишно вдягнений, у великому княжому уборi, але похмурий, сидить Ярослав на престолi, закiнчуючи промову до угорського i польського послiв, якi стоять тут же серед пишного почту й дружини князя.

Поряд Ярослава Iнгiгерда в рудуватому чернечому убраннi, а мiж ними старший син, 16-лiтнiй пiдлiток Володимир.

Я р о с л а в

Великий строк господь менi поклав,

Щоб мiг свою державу я устроїть.

Але якби я тiльки будував...

А то ж нiколи не складав я зброї

I, як Iзраїль, цеглу на стiнах

Я клав мiцну, але з мечем в руках.

Та не пройшли на марно цi труди -

Всiх ворогiв я нинi побiдив.

I ось тепер з кончиною Мстислава

В моїх руках вся Руськая держава

Знов зiбрана, єдина i мiцна.

(Пiдводиться з гордiстю).

Вона стоїть, немов свята стiна,

Як захист всiх народiв християнських

I всiх скарбiв ученiй вiкових

Вiд Азiї кочовникiв поганських.

Про це в краях повiдайте своїх,

О ви, посли сусiднього кордону

Угорської i Лядської держав,

Що твердо тут тримає оборону

Європи сторож - руський Ярослав.

(Сiдає).

Але господь послав нове нам горе -

Преставилась улюблена дочка

Єлизавета, що була за морем

Супругою Гаральда-Смiльчака.

Отож простiть, що ця печаль родинна

Нам не дає прийняти вас гостинно

I вшанувати зараз як би слiд.

Ви ж королям, братам моїм ласкавим,

Мiй передайте, прошу вас, привiт.

Ярослав пiдводиться.

Посли уклоняються i виходять, за ними весь почет i Володимир. Ярослав знову сiдає на своє тронне крiсло, схиливши голову на руку в сумному задумi.

Iнгiгерда, яка залишилася в залi, дивиться на князя з сумом i видимим спiвчуттям. Вона дуже змiнилась за цi чотири роки. Горде i владне обличчя її нiби пом'якшало, крiзь риси колишньої твердостi i честолюбства все яснiше проступають прояви жiночої турботи i суму.

I н г i г е р д а

Та годi-бо. Облиш думки журливi

I розуму ясного не мути...

Таке життя: за кожен рiк щасливий

Повиннi ми утратами платить...

Я р о с л а в

Яка брехня! Сам я вiддав цю плату,

Дочку любиму в дальню сторону,

Щоб одiгнати привиди проклятi,

Якi на Русь хотiла ти вернуть.

Мовчи вже краще! Не життя, а ти

Взяла у мене викуп цей безбожний

За те, що стяг Гаральда переможний

Тобi на втiху я не допустив.

I н г i г е р д а

(з сумом).

Зазнали ми тодi гiркої втрати...

Багато слiз сама я пролила...

Зате тепер навчилась шанувати

Любов i мир родинного житла...

Прости мене, мiй княже господине,

Коли тобi я болю завдала.

Я р о с л а в

(зворушений, притягає її за руки).

Моя старенька... Друже мiй, Iрино!

Коли за щастя платим ми судьбi,

То i вона втiшає нас в журбi,

Ось як тепер, вертаючи дружину.

I не вертає навiть, а нову

Тебе дає господь наш милосердний,

Бо замiсть гордої, палкої Iнгiгерди

Я лагiдну Iрину обiйму!

(Обнiмає Iнгiгерду).

Iриночко, моя дружина бiдна,

З тобою вдвох ми все життя пройшли.

Було й тобi, напевно, часом кривдно,

Терпiв i я твої свавiльства злi.

Але не зло в минулому я бачу,

Хоч часто гнiв ти в серцi берегла,

Зате завжди воно було гаряче,

В добрi i злi для мене ти жила.

Так, беремо ми в юностi супругу,

Проте її не знаємо тодi,

I лиш в тривогах, втратах i бiдi

На схилку днiв пiзнаємо в нiй друга.

(Знову схиляє голову на руки в сумному задумi).

I н г i г е р д а

Повiр менi, мiй друже господине,

Хоч не завжди корилась я тобi,

Але в ясну i темную годину

Лише твоїй я вiрила судьбi.

Бере й цiлує його руку, тодi виходить.

II

Я р о с л а в

(пiдводиться).

Мабуть, i їй тепер нелегко стало,

Коли зiйшла в долину з висоти,

Не хоче серце пристрасне печалi,

Не хоче розум гордий простоти...

(Пiдходить до вiкна i дивиться на Днiпро).

О Борисфене 1, батьку наш i друже,

Бiля твоїх родючих берегiв

Ти нас з'єднав в часи прадавнiх зрушень,

Своїм вином мандрiвцiв напоїв.

О, як твiй шлях, то мирний, то суворий,

Моє життя нагадує менi,