Зимова казка

(поклавши руку на руків’я меча)

Присягаюсь.

Леонт

То начувайся ж. Бо коли ти схибиш

В якійсь дрібниці — не лише тебе

На горло покараю, а й твою

Зухвалу жінку, прощену тим часом.

Як сюзерен васалу, я тобі

Наказую байстря мерзенне взяти

І завезти в якесь пустельне місце,

Віддалене від нашої держави.

Безжально там покинеш ти його,

Без огляду на холод чи на спеку.

Воно прийшло до нас так випадково,

Що хай тепер випадок порятує

Або уб’є маля в краю далекім.

Ти все це зробиш, а коли не зробиш,

Занапастиш свою навіки душу,

А плоть твою тортурам піддамо!

Візьми ж байстря!

Антіґон

Клянусь зробити це,

Хоч нагла смерть була б напевно краща

Для нього. Йди сюди, моє біднятко,

До мене. Хай небесна благодать

Навчить і коршаків, і вороння

Тебе глядіти. Чув я від людей,

Що бачили ведмедів і вовків,

Які забули звичаї свої,

Аби дітей голодних годувати.

Хай вам, володарю, ніхто й ніколи

Не нагада про це. Дитя нещасне,

На милосердя неба сподівайся!

(Виходить з дитиною)

Леонт

Чуже дитя — то не моя турбота.

Входить слуга.

Слуга

Величність вашу маю сповістить,

Що звістка надійшла годину тому

Від посланих Оракула спитати.

Діон і Клеомен, прибувши з Дельф,

Сюди спішать.

1-й вельможа

Володарю, їх швидкість

Предивовижна.

Леонт

Понад двадцять днів

Вони були відсутні. Справді, швидкість

Чудова! І вона звістує нам,

Що Аполлон великий не вагався

Відкрити правду всю. Зрадливу жінку

Ми допитаємо. Скликайте суд —

Прилюдно звинувачена, вона

Прилюдно буде й суджена. Та доки

Вона жива ще, я ношу тягар

В моєму серці. Залишіть мене,

Але моїх наказів не забудьте.

Виходять.

ДІЯ ТРЕТЯ

Сцена 1

Морський порт на Сіцілії.

Входять Клеомен і Діон.

Клеомен

М’яке підсоння, запашне повітря,

Земля родюча, ну, а що вже храм,

То й над усі хвали.

Діон

Я ж розповім

Про те, що вразило мене найдужче:

Про убрання небесне, — я гадаю,

Що можу саме так його назвати, —

Й поважність урочисту всіх, хто носить

Його. А та офіра! Неземна

Була вся урочистість.

Клеомен

Над усе

Чуття мені вразив той грізний спалах

Та ще оракулів гримучий голос —

Мов сам Юпітер блискавкою вдарив,

І я відчув себе таким мізерним.

Діон

Якби ж то стала ця мандрівка наша

В пригоді королеві, ох, якби ж!

Вона до нас була привітна й добра,

То й ми свого часу не шкодували

Для неї.

Клеомен

О великий Аполлоне,

Зміни на краще все! Оці об’яви,

Що проголошують її гріхи,

Мені не до смаку.

Діон

Шалена швидкість

Мандрівки нашої повинна врешті

Цю справу прояснити чи й скінчити.

Коли жерця верховного печать

Зламають і оракул нам відкриє

Своє послання, — я не знаю, що

Розкритись має. Швидше! Свіжих коней!

Нехай же все це кінчиться щасливо.

Виходять.

Сцена 2

Суд.*

Входять Леонт, вельможі й судді.

Леонт

Цей суд нам завдає тяжких страждань

І ранить наше серце. Ми судити

Повинні доньку короля і нашу

Улюблену дружину. Хай же нас

Ніхто не винуватить у тиранстві.

Не криючись, ми чинимо свій суд,

І нами тільки істина керує,

Яка ухвалить вирок свій: чи кару,

Чи виправдання. Хай її введуть.

Суддя

Велить його величність, щоб на суд

З’явилась особисто королева.

Увага!

Входять Герміона під вартою, Поліна та кілька дам.

Леонт

Читайте звинувачення.

Суддя

(читає)

Королево Герміоно, дружино шановного Леонта, короля Сіцілії! Тебе звинувачено в державній зраді за твій позашлюбний зв’язок з Поліксеном, королем Богемії, і за змову з Камілло проти життя нашого самодержця, твого царственого чоловіка. Коли ж твій умисел завдяки випадку був частково розкритий, ти, щоб їх урятувати, всупереч обов’язку вірної та покірної підданої, порадила й допомогла їм утекти вночі, в чому й звинувачуємо тебе.

Герміона

Оскільки я лише сказати можу,

Що всі ці звинувачення — неправда,

Оскільки мій єдиний свідок — це

Моє сумління, — чи мені поможе,

Коли скажу: не винна? Знаю: вірність

Моя, якої тут не визнають,

Відкинута судом так само буде.

Якщо ж небесне провидіння справді

Всі людські наші вчинки добре бачить,

Тоді невинність спопелити змусить

Всі наклепи, а від мого терпіння

Жорстока тиранія затремтить.

Володарю, ви знаєте: було

Життя моє таке достойне, чисте,

Як нині стало зовсім нещасливе.

Моя біда, напевно, перевершить

Всі приклади, з історії узяті

Й розіграні акторами майстерно,

Аби вразити глядачів чутливих.

Адже оце мене, що королівське

Ділила ложе, як державу, з вами,

Мене, кому життя король великий

Так само дав, як я дала життя

Дитині нашій — спадкоємцю трону,

Мене поставлено перед судом,

Щоб захищала і життя, і честь, —

І кожному дозволено те чути.

Життя мені не жаль — адже воно

Мені не дороге, бо повне горя.

Життя віддам я радо, та не честь —

То спадок, що мене переживе

І дітям перейде. Тому її

Я захищатиму. Згадайте, пане,

Як до приїзду Поліксена ви

До мене завжди шану виявляли.

Нехай же доведуть, що я вчинила

Лихе що-небудь по його приїзді.

Коли на ділі чи в думках я справді

Переступила межі честі, — хай

Закам’яніють в вас серця, хай кревні

Зневажити мою могилу прийдуть!

Леонт