З iсторii релiгiйноi думки на Украiнi

176

повна зміна вже не далека, а хочби вона й не прийшла до жнив, то Отець-однаково якось те все уладнає. Коли їм вказують на неможливість обійтись без праці, вони відповідають: «Захочеться працювати, буду працювати, не хочеться — по що буду себе примушувати?» «Коли в моє серце Отець або Дух вложить бажаннє, я сповню се бажаннє», і под.

Подібно як сам Мальований його одновірці теж відчувають аромат св. Духа, його голос, почувають незвичайну легкість тіла або його вознесения, вбачають отверте небо, чують божі глаголи і в тім черпають певність свого вибран- ництва і скорого раювання ¹.

Але як свідчать пізнійші звідомлення місіонарів, сей безжурно радісний, святочний настрій не витримав тяжких

¹ Пані Бородаєвська згадує кілька фактів «вознесения» иныиих місцевих містиків з більш сумними закінченнями. Селянин Кривенко, задумуючись над словами Христа: Коли я вознесусь, всіх притягну до себе, прийняв їх буквально і прийшов до переконання, що се повинно початися від нього. Підчас праці йому уявились ангели, і оден з них став намовляти його, щоб він скочив долі з підвисшен- ня, на котрім працював, а буде взятий на небо. Кривенко боявсь розбитись, тоді — як він се потім толкував, ангели взяли його під руки і він полетів з ними: впав на камінну підлогу і розбивсь. Инь- ший сектант, бувший латинник, Янко Манцапура, роздумуючи над тим же текстом, постановив вознестись перед усею громадою, і не вважаючи на всі остороги, запевняючи, що у нього вже виросли крила, він перед усіма кинувся з клуні і забивсь на смерть.

Годиться завважити, що Ковалінський оповідає про переживання Сковороди подібні до мальованських почувань. Перейнятий одного разу особливою вдячністю Богови за його опіку, Сковорода — як він то описував Ковалінському, відчув він перед усім якусь свобідність, легкість і надійність і скупивши коло сього настрою всю волю і бажання, почув в собі якийсь незвичайний рух і силу. Раптом якась солодка течія наповнила його душу, і вся внутрішність від неї запалала огнем, що почав свій оборот в жилах. Від того він почав не ходити, а бігати, захоплений якимсь захватом, не почуваючи у себе ні рук ні ніг, немов зложений з огненного єства, що носилось в просторі «кругобуття». Світ щез, саме тільки почуттє любови, певности, спокою і віч н ост и проникало його.— Се в сумі досить живо віддає такий екстатичний стан.

177

проб, які впали на секту, а перед усім на її провідника. На основі справоздання Сікорського і його товаришів по експертизі, Мальованого з кількома иншими одновірцями знову взято до київської лікарні і протримано у вязничнім режімі довший час, а потім вивезено далі, до Казани, до подібного ж лікарсько-вязничного закладу, і він просидів там 12 літ, аж до революційного 1905 р. Хоч і звідти він підтримував звязки з своїми одновірцями, диктуючи посла- нія разом з ним замкненому подібному ж «первенцеви» великоруського походження, що увірував в Мальованого і став ширити мальованство, як його «предтеча» на півночи, і сі посланія піддержували дух наших мальованців, про те в настрої й поглядах їх і самого Мальованого переходили зміни, які сильно змінили характер секти на ліпше, можна б сказати, судячи по тим досить побіжним відомостям, якими роспоряджаємо про се пізнійше мальованство.

На самого Мальованого, як се пояснюють, мала сильний вплив його знайомість з Іваном Трегубовим, одним з небо- гатьох українських інтелігентів, які заінтересувались не тільки теоретично, але й практично народним релігійним рухом того часу. Як «свобідний христіянин» і прихильник поглядів Л. Толстого, він причинився теж до перенесення центру ваги в доктрині Мальованого з містики на моральну сторону, і опубліковане ним «Привитаннє Кіндрата Мальованого Руському народови» має вже сильний нахил в сю сторону. Мальований останних літ менше говорить про прихід Христа на землю, кінець світа і под., а всю вагу переносить на проповідь згоди, любови й свободи та організацію життя в любови і брацтві.

Серед мальованців теж не помічувано вже такого святочного настрою, як колись. Після кількох розчаровань в близькім кінці світа (особливо його чекали 1899 р. наслідком пророкувань астрономів про карамболь плянет), мальованці вернулись до давнійшого робочого життя. Але сподівання царства божого жили далі серед них, та у високій мірі витримувалися принціпи любови, помочи і пожер-

178

твовання. Такі були відзиви. На жаль, вістей про стан секти по смерти її провідника, що наступила в 1913 р., у нас нема.

Я спинився ширше на мальованстві, тому що воно однодушно признається найбільш яскравим і оригінальним проявом нашого релігійного руху. Коротко лише спинюсь на деяких инших течіях, користуючись головним чином спостереженнями пані Бородаєвської, зібраними у названій її збірці. В своїх оповіданнях знайомить вона з яскравою по- статею провідника українських «шалапутів» (назва ся значить баламутів, людей безглуздих — так називають в народі сих сектантів, котрі самі себе звуть «духовними христіянами»). Се Дуплій, впливовий проповідник, селянин села Прядівки, на границі Полтавської і Катеринославської губ., котрого пані Бородаєвська відвідувала кілька разів за його життя. В контраст радісному настроєви мальованців та їх сподіванням блаженного життя на землі, тут стрічаємося з суворим аскетизмом, самовідреченнєм і добровільними шуканнями недостатку і страждання на сім світі — поруч із проповідю діяльної любови і співстраждання з людьми — не з самими тільки своїми одновірцями. «Будь смиренном велик, а нищетою богат, бо житиє наше на небесах єсть», говорив старий Дуплій. 1 дійсно доводив своє смиренне до того, що перед людьми, які приїздили побачити його і поучитись у нього, він, затаюючи своє імя, умисно виговорював на Дуплія, себто на себе самого всякі непочестні речи. А в своїм аскетизмі доходив до умисного розятрювання на своїм тілі ран і болячок, вва-

Трохим Зінківський.

179

жаючи всяку хоробу і недомагання тіла за «божу благодать» і засіб духовного піднесення, по слову апостола: «коли я немоществую, тоді я сильний».

Догматичній стороні і взагалі ідеольоґТі, він і його ученики, очивидно, не надавали особливого значіння, і формально не відділялись від офіціяльної церкви. Подібно як первісна «штунда» була тільки піднесеною формою євангелицтва, так і «духовні христіяне» виходили з бажання більш пильного і самовідреченого виконування православної обрядовости, ніж се робиться в офіціяльній церкві. Вся ж вага покладалася в аскетичнім самовідреченню й до можливо найвисшої міри, доведенім альтруїзмі. Описана Бородаєвською громадська трапеза, що по заповіту Дуплія справлялась по його смерти що року на Спаса всім селом для всіх стран них, убогих, а перед усім для дітей, робить дійсно сильне вражін- нє своєю стихійною моральною висотою.

Шалапутами на Катеринославщині і Херсонщині звуть також так зв. «хлистів» — що самих себе звуть «людьми божими»,— але се зовсім відмінна релігійна течія. З «істинними христіянами» типа Дуплія і йому подібних, обєднує наших хлистів своєрідний аскетизм: проповідь боротьби з натуральними потягами тіла стримуваннєм від подружа, від мясива суворим пощеннєм, виреченнєм усяких забав, крім обрядових співів і танців, крайним вичерпуваннєм фізичних сил всякими епітіміями — карами за переступи правил і особливо тою «роботою Богови»: обрядовими танцями («радіннями»), що приводять участників не тілько до екстази, але й до повного фізичного вичерпання. Сей понурий, факірський аскетизм відріжняє з другої сторони «хлистів» від радісно і святочно настроєних Мальованців, з котрими їх споріднює доволі близько містична ідеольоґ'ія. Подібно як і Мальованці, хлисти переконані, що через свою реліг'ійну екстазу (викликану релігійними танцями — «радіннєм») вони стають носіями св. Духа, входять в безпосередний звязок з Богом, нарешті — можуть втіляти в собі Христа (чоловіки), або Богородицю (жінки).

180

Походженнє сеї секти дуже заносне: вона була принесена сюди пересельцями з Великоросів (там її початки ведуть з XVII в.). Але в полудневій Україні вона досить одомашнилась а її псальми мають часом українізований ви