Повзе змiя

Покровителі допомагати не хотіли через дріб’язковість проблеми. Принаймні так це виглядало для сторонніх очей. Глод уявив собі панів, схожих на італійських акторів, які грають верхівку мафії в серіалі «Спрут», і навіть почув, яким тоном і куди вони посилають свого холуя в золотих окулярах. Спочатку — телефоном, потім — особисто, радячи приходити додому або до офісу з іншими, серйознішими проблемами. Або взагалі за викликом. І тоді Гужва сам дістає зброю, приходить пізно ввечері до задрипаної квартири свого несподіваного ворога, останній раз пропонує лишити його в спокої, навіть намагається замазати конфлікт п'ятьма сотнями доларів. А коли старий, випивши перед приходом ворога чарку горілки, замахнувся на нього костуром і послав, швидше за все, тими самими словами, що й господарі, Гужва зопалу вихоплює парабелум і стріляє майже впритул. Потім для годиться вкладає йому в руку ножа. Нехай менти думають — тут відбулася бійка, і той, хто стріляв, просто оборонявся. Далі випадає слушна нагода взагалі списати цю справу. На повернення грошей його винаймачі не надто й сподівалися, діяли за принципом: «А раптом вийде», а потім, зітхнувши, списали їх із балансу остаточно…

Гроші в результаті дуже знадобилися Богданові Баглаю.

Знову Баглай.

Глод що далі, то частіше ловив себе на бажанні взагалі не думати про нього. Звісно, той навряд чи знав про Максимове звільнення з міліції. Хотів банально скинути слід і спрямувати в протилежний бік від себе не кого-небудь, а саме того мента, котрий узяв його особисто. Натура в Баглая така, мерзенна, гадючна та мстива, як говорилося в тій самій телепрограмі вустами покійного тепер слідчого Борі Харламова. Вбитого, за волею випадку, тим-таки падлючним Баглаєм.

Пригадавши сумнозвісну телепрограму, Глод відразу згадав і журналістку Олену, про яку теж намагався не думати… але зовсім з інших причин. Дієвий спосіб викинути непотрібне з голови він знав лише один. До того ж привід був досить-таки реальним: нехай маленька, зате перемога, його, Максима Глода, перемога. Не кожного дня колишні опери так ефектно віддають своєму колишньому начальству вбивцю, якого за бажання можна було вирахувати ще минулої зими.

І біс його батька знає: аби закрили тоді Гужву, чи зміг би тепер Баглай так запросто підписати когось на організацію власної втечі. Ось тільки чергове дурне запитання: чому він не спробував утекти раніше, коли — ніде правди діти, — зробити це було значно простіше?

Ну їх на хер, Баглаїв, Гужвів, дурні запитання! Глод звернув до генделика неподалік від дому, того самого, відкритого йому колись районним п'яничкою Вовою Маньком, рідним братом коханки Ба… Блін, знову Баглай! Викинути його з голови, витерти з пам'яті до поганої мами! Глод проштовхався через натовп вечірніх алкашів, замовив собі сто грамів горілки, перехилив просто тут, не відходячи від стійки, закусив шматочком лимона, тут же замовив ще стільки ж і крабову паличку. Барменка вже давно забула про торішній весняний інцидент, навіть визнала в Глодові постійного клієнта і час від часу по-приятельському посміхалася. Нині вона перебувала, вочевидь, не в доброму гуморі, та Макса її настрій сьогодні зовсім не обходив. Випивши і зажувавши біло-червоною паличкою зі штучних крабів, він кивнув барменці, вибрався із задушного підвальчика і рушив додому, де на нього чекали гаряча ванна і вечір на самоті перед телевізором.

…Телефон дзвонив двічі, поки він лежав у ванній. Глод не збирався зриватися й голяка, стікаючи водою, дізнаватися, хто так уперто домагається його. Раніше трубку радіотелефону до ванної приносила Наталка, розуміючи — опера можуть вирвати з мильної піни будь-якої миті. Тепер Глод міркував уже по-буржуазному: кому треба, той завжди додзвониться. Тому виліз із ванни, коли набридло лежати, витерся махровим рушником, обмотав ним стегна, пройшов на кухню, поставив чайник. Їсти не хотілося, та особливо й не було чого. Іноді Глод визначав себе як холостяка класичного.

Щойно чайник закипів і одноразовий пакетик «ліптону» занурився в наповнену окропом чашку, знову озвався телефон. Доведеться підходити. Лишивши чашку на кухонному столі, Макс зайшов до спальні, присів на край ліжка, дочекався чергового дзвінка і зняв трубку.

— Слухаю.

— Алло… — жіночий голос.

— Так, я слухаю.

— Алло… Максиме? Це Максим?

— Максим, — погодився Глод, далі не впізнаючи співбесідницю.

— Це Олена… Пригадуєте, з телебачення…

— Телепатія.

— Що?

— Нічого, то я сам до себе, — не говорити ж їй, що годину тому згадував про неї, все одно не повірить, вийде, наче в поганому серіалі про кохання. — Звідки ви?

— З Києва… З дому. Максиме, ви можете чесно відповісти мені на одне запитання?

— Просто так, не поцікавившись моїми справами і не розповівши про свої?

— Просто так. Бо питання серйозне.

— Не інтригуйте мене, Олено, і не набалакуйте собі міжміську, зараз уже не бізнес-час, але ще не нічний тариф.

— Бог із ним. Максиме, де Богдан Баглай? — пауза. — Скажіть мені, що він у камері, за ґратами, під надійною охороною.

Отак.

— Не можу, — слова вирвалися мимоволі, він хотів відповісти їй щось зовсім інше, інакше. — Радий би, та не можу. А взагалі, що там у вас сталося?

— Отже, мені справді страшно.

9

— А чому я повинен вам, Романе Романовичу, отак просто відповідати на запитання такого роду? І чому ви вважаєте, що все це взагалі пов’язане з ним?

— Думаю, вам доведеться відповідати на нього не лише мені. І, вибачте, пане генерале, але я змушений повторитися: де тепер перебуває Богдан Баглай?

Все ж таки Малиновський був у чомусь генієм своєї справи. «Кримінальні портрети» дуже швидко стали резонансною, а як наслідок — рейтинговою програмою. Тому її продюсер міг спокійно скористатися правом прямого доступу до міліцейського керівництва, з яким програма активно співпрацювала. У тому числі — до начальника убозівського главку, генерала з простим, зовсім навіть не міліцейським прізвищем Савченко. День для візиту теж вдалий — четвер. Не початок тижня, наповнений нарадами, не середина із запарками, та й не п’ятниця з підбиттям підсумків.

— Треба зустрітися, дещо обговорити, певні проблеми, — досить обтічна фраза.

— Гаразд, приїздіть, Романе Романовичу, завжди радий бачити, годинку на дванадцяту, всі проблеми вирішимо, — ще більш неконкретна відповідь. Олена навіть не чекала, що Малиновський запитає про Баглая з місця в кар’єр, тому її трохи втішила реакція генерала. Та він швидко опанував себе і тепер розмова набувала більш офіційного характеру.

А це давало Олені підстави для невтішного висновку: їй не повірять.

— Ви можете назвати мені джерела вашої поінформованості? Звідки ви знаєте, що Баглай може перебувати на волі?

— Слухайте, ми поки що обмінюємося запитаннями, наче малі діти, — Роман нервувався і не приховував цього. — Якщо герой нашої програми, особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай справді втік з-під варти, приховувати це як мінімум нелогічно.

Оголосити розшук, причому безпосередньо за допомогою нашої програми — ось що треба зробити, причому навіть зараз не пізно. І потім, якщо він якимось чином утік і справді переховується на волі, то це означає — погрози на адресу журналістки цілком реальні. Ви ж краще від мене знаєте, що повинна робити міліція, коли журналіст ризикує постраждати від руки злочинця через свою професійну діяльність. Злочини, скоєні проти журналістів, беруться під особливий контроль…

— А в чому, Романе Романовичу, ви бачите склад злочину? І де ви бачите погрози на адресу нашої, — генерал наголосив на останньому слові, — дорогої пані Олени?

— Ви ж тримаєте в руках листа, — встряла Олена.

— Тримаєте, — підтвердив Малиновський.

— Я, звичайно, не фахівець у красному письменстві, я насамперед міліціонер, навіть колишній опер, причому не найгірший. Але оце, — Савченко повернув аркуш паперу, котрий тримав у руці під час усієї розмови, текстом до присутніх, — що завгодно, тільки не погрози. Це поезія, наскільки я розумію.