Елементарнi закони версифiкацii (вiршування)

Ой що ж бо тай за ворон,

Що по морю кракає.

Ой що ж бо то тай за бурлака,

Що всіх бурлак скликає.

Народна пісня.

Порівняння народних пісень недосяжно чарівні саме через те, що вони одночасно дають ландшафт — оточення думці. В тій же пісні:

Рости, рости клен-древо

В гору високо.

Поховали пана отамана

В сиру землю глибоко.

(Клен є і образом отамана, і росте на його могилі.) Так часто в Шевченка:

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину.

На калині одиноке

Гніздечко гойдає,

А де ж дівся соловейко

Не питай: не знає!

(Соловейко — Котляревський )

Більшість образів Шевченка такі, як в піснях:

Попід горою яром долом,

Мов ті діди високочолі

Дуби з гетьманщини стоять.

Власне, пісні порівнюють людину з дубом, у Шевченка дуб — мов дід.

Серце, як голубка, як пташка. «Дівча як тополя». В одній поезії навіть дівча перевернулось в тополю — Овідієвський сюжет.

«Думка — орлом сизокрилим літає, ширяє». «Хлопці та дівчата як мак процвітає». «Як та галич поле криє — ляхи, уніати». «Козаки, як та хмара, ляхів обступали». «Червоною гадюкою несе Альта вісті».

Але дуже часті в Шевченка і порівняння антропоморфічні, цебто, де природа вподібнюється людині (що де-не-де є і в піснях).

Там могили з буйним вітром

В степу розмовляють.

Не тілько дівча, як тополя, а й тополі, як дівчата — чудесний синтез народу і природи, однаково любих і розлучених з поетом.

Часто тим порівнянням бракує конкретности — бо вони ще не геть одрізнились від ландшафту, складають його частину. Але не завжди.

Зареготався дід наш дужий

Аж піна з вуса потекла.

Чи спиш, чи чуєш, брате Луже,

Хортице сестро.

( «Гамалія».)

Тут порівняння розвинено в цілий малюнок-образ надзвичайної сили і влучности (піна з вуса потекла). Ще тонший психологічний образ маємо в:

І небо невмите, і заспані хвилі

І понад берегом геть-геть

Неначе п'яний очерет

Без вітру гнеться.

(«З Кос-Аралу» )

Образ, що під ним обома руками підписався б кожний імажиніст. Антропоморфізм досягає тут нечуваної доти виразности і конкретности — залежність ландшафту від настрою, їх тотожність навіть, що є одним з великих здобутків поезії (Уайльд) виступає цілком виразно.

Ці здобутки до останнього часу лишаються невикористані в українській поезії. Олесь і його школа найбільше повторюють банальні образи західноєвропейської поезії: квіти, гаї, соловейки, самітня сосна — є їх переважним репертуаром. В одному тілько творі Олесь піднявся над сучасною йому українською літературою — це в епосі «Щороку» саме в першій частині.

«Снігу ой снігу якого»

.......................................

Наче тут паслися гуси у ранці

Скублися тихо...

І пух свій розкидали білий.

Далі сніг порівнюється з свиткою господарки і нарешті

..................Мірошник

Сіяв кріз хмари муку.

Ці образи своєю конкретністю і яскравістю лишаються одним з найцінніших скарбів української поезії.

Одним з найсильніших художників образу був небіжчик Василь Чумак:

Ой там у полі на обніжку

Тліє блакитний жар.

На що ж так рано, метелику сніжку,

На що ж так рано з-за хмар.

Блакитний жар — останні волошки літа. Далі:

Ой та й погасли ті жарини,

Змерзли волошки в межі.

Білий метелик лине і лине,

Білий метелик сніжин.

Ця строфа непомітно для «логічного» розуму вносить ще одне найтонше порівняння — замерзання з угасанням квітки.

Я чи блакить за ґратами,

Я чи блакить?

Знаю, що став твоїм братом,

Де ж до сестри стежки?

Де душа таким ніжним, але конкретно життьовим способом порівнюється з блакиттю (сестра!); але значення цього образу ще глибше і його незрівняна цінність полягає власне в тому, що блакить не тільки душа в'язня, а ще й воля, з якою гармонує поривання до волі душі. Найглибший поетичний образ якраз є той, що має не одне пояснення, а може бути без краю поглиблений все далі і далі в його внутрішній сенс, де б'ють срібні струмки справжньої поезії (порівн. Потебня «Мысль и язык».)

Коли Чумак малює революцію, образи його хоч чудової сили, не так оригінальні, трохи алегоричні:

Молот і плуг. Єднанням

Братніх заліз

Викуєм зорю останню

Соціалізм!

В. Чумак

Це від того, що вся попередня поезія давала дуже мало матеріялу до цього, отже, Чумакові доводилось орати цілину вже готовими плугами, в ділянці ж лірики він підвівся до найвищої височіні поетичної думки, ідучи своїми власними шляхами. В тільки що наведеному віршеві.

Піль злотопіняві гриви.

В. Чумак

Цей образ, недбало кинений Чумаком, був підхоплений в українській поезії. Є він і в Тичини (не беруся, втім, рішать, хто з них ужив його перший — можливо, що виник в обох незалежно одне від одного). Підхопив його і В. Алешко і викликав зворушення рецензента в «Шляхах Мистецтва».

Другим великим митцем образу в українській поезії є Павло Тичина, що міг би вважатися першим серед самого імажиністського кола.

Е н г а р м о н і й н е. Дощ.

А на воді в чиїсь руці

Гадюки пнуться... Сон. До дна.

Війнув, дихнув, сипнув пшона

І заскакали горобці!..

—Тікай! — шепнуло в береги.

—Лягай... — хитнуло смолки.

Спустила хмарка на луги

Мережані подолки.

П. Тичина

Ви ще не почуваєте крапель дощу — лише на воді розходяться кола з центру (рука). Все замовкло — жде (Сон. До дна.)... Втім, не псуватимеш образу прозаїчними поясненнями — він каже сам за себе. Природа перед дощем змальована П. Тичиною з геніальною яскравістю в другому місці.

...............................................................

Вітри лежать, вітри на арфу грають,

А в небі свариться вже хтось.

Завіса чорносиза

Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь...

Мов звір ховається людина. —

Господь іде! — подумав десь, полинь.

Заплакав дощ... і вщух.

П. Тичина

Мені доводиться наводити довші уривки, бо образ непорушно звязаний з усією темою поезії. Отже, часто, аби бути зрозумілим, треба його не відривати від поетичного цілого, що часто роблять критики, глузуючи потім з «незрозумілого» образу.

О с і н н є л и с т я

Твої коси від смутку, від суму

Вкрила розолоть, ой же й кривава.

Певно душу твою взолотила печаль.

Що така ти ласкава.

П. Тичина

В Тичини подибуємо об'єднання образу зорового зі звуковим:

С в і т а є

Та пень обгорілий, мов піп на могилі,

«Безсмертний, помилуй» кричить мовчазливо.