З мапи книг i людей (Збiрка есеiстики)

Пам'ятаю, авжеж: нас познайомив Мойсей Фішбейн. Пам'ятаю велику (актову) залу своєї «альма матер» — Червоного корпусу на Володимирській, роїння й гул конґресового тлуму в перерві між засіданнями (то ж був перший збір української інтеліґенції «без кордонів» за все XX століття, атмосфера, яку можна порівняти, в зменшеному масштабі, хіба до Майдану-2004!) — і Мойсея, який, сяючи, мчить по проходу, своїм громохким баритоном професійного радіо-анкормена перекриваючи гамір цілого велелюдного зібрання:

— Оксано! З тобою хоче познайомитися ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ ШЕВЕЛЬОВ!

Це так і прозвучало, набране в повітрі «великими літерами» — як «ґонґ судьби». Мойсей — знаний майстер театральних ефектів, і я так цей його «номер» була тоді й потрактувала, ні на мить не повіривши, ніби ЮШ справді «хоче зі мною познайомитися»: та хто я така?.. Напередодні, на відкритті Конґресу, в іще не перейменованому на той час на «Український Дім» Музеї Леніна публіка влаштувала ЮШ, що піднявся на трибуну, 5-хвилинну стоячу овацію, його доповідь (ту саму, про «совині крила», і як Україні з-під них вибиратися) я вислухала (глитаючи кожне слово, мов пересохлим горлом джерельну воду в спеку) стоячи в проході, стиснена звідусіль такими самими спраглими («любі друзі, шановні вороги»…), — на Конґресі до нього було не доступитися, весь наш академічно-спілчанський бомонд тримав його в кільці облоги, як бодіґарди першого секретаря ЦК КПУ, і чого б то він «хотів знайомитися» зі мною — дівчиськом з одною поетичною збірочкою (друга щойно тими днями вийшла з друку), якої він напевно ж не читав? На той час за мною, правда, числилося ще кілька резонансних виступів у пресі, що їх він, теоретично, таки міг читати: від «Мови і влади» («Дніпро». 1990. № 1, передрук див. у «Хроніках від Фортінбраса») до свіжовидрукуваної, не менш тоді «революційної» «Літератури і тоталітаризму» («Літературна Україна» від 23.08.1990 року), та й вірші в тій-таки «ЛітУкраїні» друкувалися не раз, і моя улюблена поема «Самогубче дерево», — але ЮШ в живі очі нічим не виказав обізнаности з моїми писаннями (ніяких там «Ви сміливо починаєте», як я була вифантазовувала собі зустріч Майстра й Дебютантки в студентському «Шукаючи собору»!) і в «батьки-покровителі» зовсім не набивався. Мабуть, саме через це — через відмінність «культурних кодів» — я й не затримала з тої зустрічі в пам'яті більше анічогісінько (а, судячи з того, що в Бахметєвському архіві знайшлась моя вітальна листівка до ЮШ «з Новим 1991 роком», ми мусили вже тоді обмінятися адресами!) — і, прилетівши в травні 1991 року до Нью-Йорка, була «наново» заскочена й підлещена, почувши від Богдана Бойчука й Марії Ревакович, які люб'язно гостили мене у себе в домі, що ЮШ чекає мого дзвінка і запрошує відвідати його на Клермонт-авеню: Богдан сам тріумфально набрав номер — і передав мені трубку майже з такою самою гордістю, з якою Мойсей викликував у Києві своє «сповіщення герольда».

Весь цей антураж із легким присмаком сенсації (серед українців на еміґрації ЮШ славився своєю неприступністю!) тільки тим дужче мене знесмілював: мені довго не вірилося в серйозність його до мене інтересу — власне, аж доти, доки я не прочитала його передмову до своєї третьої збірки — «Автостоп». Далися взнаки стигми мого «ґендерного виховання»: зростаючи в жорстко патріархальному СРСР, з одного боку, ти отримувала «комплекс принцеси», звиклої до обожнювання й поклоніння, а з другого, неминуче — неможливість виробити об'єктивну самооцінку (те, на чому тепер найчастіше ламаються в Україні кар'єри жінок мого покоління). Треба було трохи пожити на Заході й «потусуватися» серед «видатних мужів» нерадянського крою, щоб упевнитися, що такі можуть пошукувати мого товариства не лише «за карі очі й брови шнурочком», словами ЮШ кажучи, — що для мислячих індивідів протилежної статі моя кучерява особа може й поза тим становити якусь самостійну атракцію. Так що ЮШ довелося не один рік мене «приручати». Але він недарма був фаховим учителем…

У той перший мій візит на Клермонт-авеню, 39 (один із найреспектабельніших кварталів Манхеттена, район Колумбійського університету, тиха вуличка між Бродвеєм і затіненою старими платанами набережною Хадсон, з легкої руки Маяковського прозваної в СРСР «Ґудзоном», елеґантний під'їзд, хол, більше схожий на фойє чотиризіркового готелю, другий поверх, дзвінок, страх за свої мокрі од хвилювання руки…) я ЮШ ще «боялась» — і, забившись у кут канапи й заклякнувши там із міною чемної дівчинки, найдужче старалась ретельно добирати слова: раз у раз вставляла «пане професоре» і взагалі трималася так, ніби мене не спускала з ока моя покійна волинська бабуся, — аж доки, десь по годині, чи що, ЮШ, зовсім між іншим, вкинув не міняючи тону:

— Ви не мусите обнімати цю подушку…

Щойно тоді я завважила, що сиджу, мертвою хваткою вчепившись у диванну подушечку, — як невмілий плавець у рятівне коло.

Але на той час температура розмови, цікавої для обох, уже розтопила лід: ЮШ цікавила в моїй особі Україна сучасна, якої він не знав, мене в ньому — «Україна втрачена», яку я саме тоді для себе відкривала, пожираючи нагло уприступнені бібліотеки невідомих мені в студентську пору книжок, як вогонь суху солому, плюс так само незнана «Америка», з якої й почалася моя двомісячна поїздка (участю в міжнародній конференції «Поезія і опозиція», зорганізованій Бостонським університетом), — кожен був у себе вдома на тій культурній території, де інший якраз прагнув освоїтися, і цим на перших порах і визначалися координати взаємного інтересу. Перший бар'єр упав, коли ми, вже зовсім жваво бесідуючи, йшли Бродвеєм до ресторану, і ЮШ несподівано жалібно і якось дуже «по-домашньому» попросив:

— Тільки не називайте мене «пане професоре»…

І мов махом змів 52 роки різниці: я побачила сучасника, «свого», з ким можна не лише обмінюватися думками, а й сміятися з тих самих речей (вирішальний чинник для маркування «свій/чужий»!), — і зраділа, як випущена на волю. (Либонь, про такі моменти американці й кажуть цитатою з фільму «Касабланка»: «І think this is the beginning of a beautiful friendship» [115].)

Правда, перед тим був ще один «момент істини»: на виході з будинку ЮШ згадав, як 1979 року його відвідав, бувши в Нью-Йорку в якихось своїх ООНівських справах, Павло Загребельний. Вони проговорили цілий день, не виходячи з помешкання (про що — ЮШ мені тоді не сказав, це я прочитала вже потім у його спогадах: радянський класик приїздив, за дорученням властей, схиляти його «до співпраці» [116]). Коли стемніло, ЮШ запропонував гостеві вийти повечеряти десь на місті, і щойно на виході виявилося, що під під'їздом на класика весь той «робочий день», від 11-ї ранку, чекала напоготові дипслужбівська машина — і «ув'язнений» у ній водій: із наказом не відлучатись…

— Як казав покійний Чижевський, — докинув ЮШ насамкінець, — в СРСР не «диктатура пролетариата», а «диктатура над пролетариатом»…

Тут мене й прорвало — і я гаряче й плутано ринулась виповідати йому все, що думаю про нашу радянську касту «служителів мистецтва», свято переконаних, наче номенклатурні привілеї їм належаться «по праву» — як «духовній еліті нації»: на той час я вже мала з цим прошарком свій досвід спілкування (і ще довго була носилася із заміром якось про те все написати, аж доки з'явились «Митці» Л. Подерв'янського й «перебили», вичерпавши тему в найадекватнішому для неї жанрі ґротеску). Не виключаю, що то й був момент, коли ЮШ перший вгледів у мені «сучасницю»: в мої літа він із таким самим запалом «борюкався проти зневаги до меншого брата й проголошення себе сіллю землі á la Донцов» [117], і до духовного «плебейства» (у моєму лексиконі — хамства) в усіх формах у нього завжди була органічна відраза.

В ту зустріч він подарував мені щойно видану «Третю сторожу» — «Оксані Забужко, бажаючи щасливої другої стометрівки, автор. 29.5.91». Ніби визнавав тим, що першу «стометрівку» пройдено вдало, і скріплював оцінку своїм підписом, як професор на іспиті, — якраз та «санкціонуюча» роль (від імені гостро потребованої мною «культури втрачених стандартів!), у якій він і міг стати для мене незамінним — і таким, на довгі роки, й став. Так що драматургію стосунків він виставив від початку — ЮШ невипадково ввесь вік прожив завзятим театралом: на режисурі він знався досконало.