З мапи книг i людей (Збiрка есеiстики)

— Ходім, хлопче!

І зникла в хаті, зачинивши за собою двері, — теж «проголосувала ногами».

Відмова говорити в обох випадках (українська преса, що характерно, фільм «У суботу» також ввічливо «замовчала») — акт суто етичний. І режисер, який прикривається «чорнобильською темою» для розв'язання власних художніх завдань, і журналісти, які приїхали зробити ефектний репортаж на чужій біді, насамперед, звісно, порушують певні моральні норми, — але водночас вони ще й створюють і тиражують свій, геть безвідносний до реальности людського переживання, «чорнобильський дискурс»: симулякр, який наглухо закриває собою оту зону невимовного досвіду, немов бетонним саркофагом, і який із кожним роком, самою своєю кількісно побільшуваною масою (книг, фільмів, віршів, вистав…), зменшує шанси культури коли-небудь до того досвіду достукатися. Пробивати стіну мовчання куди-бо легше, ніж гору брехні. Відтак, що вище росте така гора, то морально привабливішим вибором робиться мовчання. Гадаю, ще й із цієї причини в самій Україні, поза репортажною документалістикою, на «чорнобильську тему» сказано відносно небагато, не до порівння менше, ніж на Заході, — тих, хто міг і мав би це зробити (мене в тому числі), спиняв чисто гігієнічний «страх кон'юнктури»: страх мимоволі злитися з гучним і фальшивим хором мародерів, які завжди з'являються на місці катастрофи. Мовчати було чесніше — якось цнотливіше б то, чи що.

Розумію, що все це звучить як спроба самовиправдання. Але я справді не могла про це писати. Десятки разів бралася — і кидала: все було «не те» і «не так».

І от тепер, через двадцять п'ять років, я, здається, починаю розуміти, чому «не так», чому в мене не виходило, — тепер, коли до тієї самої «зони мовчання», дарма що з іншого кінця, наблизився Ларс фон Трієр. Його «Меланхолія» — фільм поки що найбільш «чорнобильський» із-поміж усіх, які я бачила: психологічно найтонше співвібруючий із тим, що відчували ми в Києві у травні 1986-го.

У нього теж не все вийшло, але принаймні означився шлях. А це ой як немало. Тож фон Трієру я винна окрему дяку: з усіх моїх багатолітніх затинань, заникувань і безвихідних тупцянь довкола гирилиці розрізнених кадрів пам'яті виринає тепер щире «Я можу говорити!» — зовсім як у пролозі до фільму вже іншого режисера, Андрея Тарковського («Дзеркало»), котрому судилося відіграти в усіх тих «муках дискурсу» роль далеко не останню — і теж варту якнайпильнішого перепрочитання й переосмислення.

Але про все по порядку.

Той білий піджак я ще довго потім носила: він був новий і гарний, а купити будь-що нове й гарне в СРСР було проблемою аж до останку — аж доки, цебто, він розвалився. А дозиметрів у нас не було: свій перший (він же й останній!) дозиметр я побачила тільки через місяць, у кінці травня — у військовій частині, куди їздила читати вірші. Як киянку (в очах решти тодішнього СРСР — людину з чумного міста), після виступу мене, на віддяку за вірші, офіцер звелів «поміряти», і це був, без перебільшення, мій найкоштовніший у житті гонорар: тим наказом офіцер на очах у підлеглих порушував «військову таємницю СРСР» і, в принципі, ризикував кар'єрою — у випадку, якби серед присутніх знайшовся стукач (але відрахункове табло на комп'ютері історії вже цокало: стукачів уже боялися менше, ніж радіації, і перед лицем цього більшого страху люди випростувались і ставали відважні). Солдатики «міряли» мене зі зворушливою, майже лікарською турботливістю. Пам'ятаю, що «запищали» черевики — і, здається, обшлаги рукавів, одначе в кінці травня всі вже й так знали, що найбільше «набирають» взуття, руки й волосся, і саме їх, зайшовши до помешкання, належить негайно «дезактивувати», сиріч мити (звичка мити голову з тією ж частотою, що й чистити зуби, збереглася в мене донині). Просто — мити й мити, доки стане сили, в ідеалі — все й без упину. У травні 1986-го Київ був найчистішим містом на Землі: вдень і вночі вулицями знай курсували поливальні машини, і чорні лаковані асфальти в білястих розводах піни мінилися проти сонця, як рентґенівські плівки. Часом пахло рентґенкабінетом. Свіжістю, натомість, чомусь не пахло — чи то тому, що на вулиці ми старалися не дуже-то дихати на повні груди й узагалі поменше витикати носа із закритих приміщень, а чи просто нам усім на якийсь час був притупився нюх. Друге, гадаю, ймовірніше: всі змисли тоді були трохи оглушені, ніби збиті з плигу, і раз у раз слали мозку неправильні сигнали, в горлі хрипіло, як при застуді, а болю не було (реакція на ізотоп йоду, яка тривала рівно чотири тижні — повний період розпаду), і коли тобі раптом ні з того ні з сього серед білого дня темніло в очу, ніхто не міг би сказати, чи це наслідок опромінення, чи реакція на алкоголь (ліком «проти радіації» вважалося червоне вино, і цілий травень ним сумлінно наливалися геть усі, зі стариками й інвалідами включно), — інакше кажучи, фізіологічно ми всі були немовби трохи «схибнуті»: наші тіла, ці старі добрі картезіанські машини, запрограмовані під добу класичної фізики, буксували, враз без попередження опинившись у «неевклідовому просторі», все одно як коли б PowerMac силкувався відкрити файл, сформатований у MacOS X Lion. Два з половиною мільйони душ, гігантський склад водномить застарілих PowerMac-ів, наділених здатністю почувати, — ось чим був Київ у травні 1986-го. І чим, спитати б, міг мені допомогти той дозиметр?..

Найкращим «дозиметром» були бджоли. Щоранку на підвіконні темніла нова партія їхніх крихітних волохатих трупиків, я вела облік: три, шість, вісім… Після цифри «одинадцять» крива бджолиної смертности пішла на спад. Відчуття, з яким я щоранку, прочинивши вікно, змітала їх із підвіконня мокрою ганчіркою, теж було нове: це був опік  в и д о в о ї  в и н и, сильнішого — перед слабшим, у перекладі (дуже приблизному!) на мову того ж картезіанського дискурсу (чи, в цьому випадку, — кантіанського?) — «вони ж нічого не розуміють!». Власне від того, що вони не розуміли, а я розуміла, було перед ними соромно: перед усіма нараз, живими, мертвими й ненародженими (Платон міг би сказати — перед «ідеєю бджоли»). Так, ніби це особисто я збудувала їм атомну електростанцію, напакувала її збагаченим плутонієм і підірвала; я відповідала за їхній бджолиний мор. З погляду бджоли (чи, коли завгодно, її «колективного розуму»), напевно, так воно і є. З погляду бджоли, різниці між мною і колишнім сталінським наркомом, головою комітету з атомної енергетики СРСР академіком Петросянцем, який 6 травня в прямому телеефірі заявив усім, хто вже помер і ще мав померти, що «наука вимагає жертв!», немає жодної — ми належимо до «одного вулика». І особисто я не мала жодної змоги виправдатися перед жодною бджолою, ані якою іншою комахою, — то тільки в дитинстві ще існував із ними зворотній зв'язок (візьмеш крапчасте сонечко на палець, скажеш йому «сонечко, сонечко, полети в віконечко, твої дітки мед п'ють, а тобі не дають», — і сонечко піднімало крильця й летіло!). Як узагалі виглядає світ із перспективи бджоли або сонечка? Або ластівки, або яблуні — що вони відчувають, чому я цього не знаю?.. І за яким хріном ми з академіком Петросянцем будуємо атомні станції і вчимо машинні мови, навіть не поцікавившись виробити спершу бодай якісь засоби зворотнього зв'язку з усіма ними — тими, хто живе поруч нас і, на відміну від нас, ні в чому не винен?..

…Цієї весни, коли весь інтернет обійшло фото з Японії, на якому перелякана землетрусом панда припадає до людини, обхопивши її лапами за ногу, я на мить відчула укол того самого видового сорому: вони все ще нам довіряють! Мають нас за старших, за «дорослих в домі», і, коли дім починає хитатися, кидаються по рятунок до нас; вони думають, ми розумніші… Це пронизливіше, ніж відповідальність перед скривдженими дітьми: діти все-таки «персоніфіковані», за них (принаймні так уважається) відповідають батьки. У травні 1986-го Київ був містом без дітей, — їх, правда, вивезли не воднораз, пріснопам'ятна «першотравнева демонстрація трудящих», на яку, за наказом ЦК Компартії України, всі київські школи мусили постачити, для бадьорої картинки в телевізорі, своє поголів'я маленьких солдатиків, відбулася ще без спротиву (через чотири роки, коли громадськість зажадала притягнути винних до відповідальности, колишній український керівник Володимир Щербицький пустив собі кулю в лоба, започаткувавши тим список «номенклатурних самогубств» кінця СРСР), — але десь упродовж двох тижнів місто таки на очах пустіло, «бездітніло», доки на кожну вражаючу зір маму з візочком стали ззиратися вже не так зі співчуттям, як із осудом: ідіотка, що вона собі думає!.. Щодо неантропоморфних форм життя такого «крайнього», на якого можна було визвіритися, не існувало: «крайнім» був ти сам. І, як у стосунку до всякого закону, незнання не звільняло тебе од відповідальности.