Москва Ординська. Книга друга

Щось же не дозволило Гільберу де–Ланноа поїхати прямою дорогою, хоча на ті часи всі землі України до Дніпра (і не тільки) належали Великому Литовсько–Руському князю Вітовту.

Та найголовніший секрет полягає в тому, що в старих історичних документах, виданих у російській імперії до 1784 року, вказано і напрям руху князя Ольгерда. Послухаємо:

«6871 (1363)… Того же лета Литва взяша Орешеву. И князь великий литовский Ольгерд Гедиминович Синюю Воду и Белобережие повоева» [72, с. 114].

Рух литовського війська розпочався із Вітебська на Оршу і далі мав напрям на Могильов, Гомель, Чернігів, Київ.

Про те, що Чернігів та Київ на той час уже входили до Великого Литовсько–Руського князівства, говорилося вище. Не будемо відволікатись на додаткові свідчення. У кого є бажання послухати автора з цього приводу, пропонуємо звернутись до тритомної праці «Країна Моксель, або Московія» та двотомної праці «Москва Ординська». Між іншим, «Країна Моксель, або Московія» у 20 И році отримала державну премію імені Івана Франка.

Не будемо ще раз розповідати, як у Російській державі фальшували літописи та хто те чинив. Нагадаємо тільки: до слова «Орешева (Орша)» в історії В. М. Татіщева 1965 року видання є пояснення на сторінці 282, де повідомляється, що за Московсько–Академічним літописом слово «Орешева» слід читати як «Коршева».

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) у 25 томі на сторінці 57 пояснила, що «Московсько–Академическую летопись» ще називають «Суздальской летописью».

А у 1842 році професор В. Григор’єв у своїй праці «О достоверности ярлыков, данных ханами Золотой Орды русскому духовенству» дослідив, що:

«Во второй раз ярлыки появились на свет в так называемой “Суздальской летописи”, изданной Н. Львовым в С.–Петербурге в 1792 году…» [22, с. IV].

За російськими історичними джерелами, Микола Олександрович Львов (1751–1803) у 1792 році видав єдину так звану «Львовскую летопись». Послухаємо:

«Львовская летопись, летописный свод, охватывающий события с древнейших времен до 1560. Названа… по имени

Н.А. Львова — ее первого издателя — писателя, архитектора и общест(венного) деятеля… Состав Л(ьвовской) л(етописи) изучен слабо» [2, т. 15, с. 88].

Нарешті ми встановили істину: «Московсько–Академічний літопис» одночасно називається «Суздальським літописом», а так званий «Суздальський літопис» є копією «Львовського літопису», з якого пізніше переписали текст до 1418 року.

«Суздальская летопись, Московско–Академическая летопись, условное наименование общерус(ского) летописного свода… доводит изложение до 1418» [9, т. 25, с. 57].

Російським історикам треба було позбутися згадки про Катерининське фальшиве видання 1792 року, хоча й під іменем «Львовский летописный свод». Тому літопис вкоротили та подали як окремо існуючий — «Московсько–Академический». Звучить настільки авторитетно, що й сумніву не може бути. З нього й робили пізніші правки. А Катерина II зі своєю «Комиссией для составления записок о древней истории, преимущественно России», немовби й не мала до того ніякого стосунку.

Що цікаво, Ніконовський літопис 1788 року видання (частина 4) ще говорить про «Орешеву», а всі наступні видання, починаючи з Московсько–Академічного уже подають слово «Коршеву».

Отакі анекдоти московського літописання. Та дивуватися не слід — у московській так званій історичній науці є вигадки цікавіші.

Отже, ніякого «Корчева» у 1362 році Великий князь Ольгерд не завойовував. Він вирушив з Вітебська навесні 1362 року на південь. Вітебське князівство дісталося Ольгерду після одруження з донькою місцевого князя, ще за життя батька, у 1320 році. Тому сусідні уділи Смоленського князівства, Оршанське, Мстиславське та інші, які перебували у володінні родичів його дружини, Ольгерд довгий час не чіпав. Мстиславське князівство він приєднав до своєї держави, за російськими літописами, у 1359 році, а Оршанське — у 1362 році (за тими ж літописами). Хоча Велика Радянська Енциклопедія у томі 18 на сторінці 544 зазначає:

«Орша, город… Расположен на Днепре при впадении в него р. Оршицы… С 1359 под властью Литвы…» [2, т. 18, с. 544].

Однак та ж Велика Радянська Енциклопедія (трете видання) і щодо Мстиславського князівства подає інший рік його приєднання. Послухаємо:

«Мстиславськое княжество, одно из удельных княжеств Смоленской земли… В 1358 М(стиславское) к(няжество) было захвачено литовским кн(язем) Ольгердом Гедиминовичем…» [2, т. 17, с. 81].

Тому не слід дивуватись розбіжності дат у російській історичній науці.

Це явище нормальне. Ось чому слід дотримуватися перших друкованих джерел Московської історії. Вони несуть, за висловом М. М. Карамзіна, менше «доважків брехні».

А далі князь Ольгерд зі своїм військом попрямував існучою на ті часи дорогою «із Варяг в Греки»: Орша — Могильов — Гомель — Чернігів — Київ.

Давши війську перепочинок у Києві та розвідавши стан справ у татарів, що кочували далеко на півдні від Києва, Ольгерд зі своїм військом, підсилений русичами, пішов далі на південь вздовж Дніпра.

І тут слід звернути увагу на стан золотоординських улусів у ті часи. Майже всі історики ведуть мову про безвладдя, яке з 1360 до 1380 року супроводжувало Золоту Орду. Таке явище, звичайно, мало місце і досить позитивно вплинуло на завоювання Литви.

Та головним, на думку автора, фактором, що посприяв значним завоюванням Ольгерда, був інший, природний фактор — чума, яка в ті роки котилася з регіона в регіон.

Аби не плутати роки, дотримуватимемося раніше названих першоджерел. Бо відомо, що різні джерела подають одні й ті ж події під різними роками.

Отже, за Патріаршим літописом та «Историей Российской» В. М. Татішева чума найбільше лютувала в таких місцях:

«6854 (1346)… Того же лета бысть мор силен зело под восточною сторонрю на Орначи, и на Азсторокани, и на Сараи, и на Бездежи, и на протчих градех, странех, на христианех, и на армянех, и на фрезях, и яко не бысть кому погребати их» [72, с. 98–99].

«6860 (1352)… Того же лета бысть мор во Пскове силен зело и по всей земли Псковской… Но не бе помощи им, измроша бо мнозии, и погребаху по 20, по 30 и по 50 у церкви во єдину могилу, и не бе погребаюсчих…

Того же лета бысть же мор силен зело в Новеграде и по всей земли Новогородской… Бысть бо мор силен зело в Смоленске, в Киеве, в Чернигове, и в Суздале… и на Белеозере…» [72, с. 104–105].

Літопис не пише, що така ж участь спіткала: Москву, Володимир, Коломну тощо. Померли — московський князь, його сини, митрополит Феогност та десятки тисяч простих людей.

І саме після чуми, у 1355–60 роках, Ольгерд прибрав до своїх рук золотоординські землі від Торопця та Ржева до Сіверських — Стародуба, Глухова, Путивля.

Тут стратегія і тактика князя Ольгерда цілковито збігалися.

Тому що у літописах, якими ми користуємося, немає свідчень про «мор» у межиріччі Дніпра і Дону, звернемось до одного з кращих істориків — тюркологів Радянського Союзу М. Г. Сафаргалієва.

От, що він писав 1960 року в праці «Распад Золотой Орды»:

«Из–за чумы “в землях Узбековых… обезлюдели деревни и города”. Только в одном Крыму тогда погибло от чумы свыше 85000 человек» [14, с. 107].

Зрозуміло — відновлення такої кількості людей навіть у Криму вимагало не одного десятка років. Не кращою була картина і в межиріччі Дніпра та Дону.

На цьому питанні слід зупинитись.

Сьогодні є історики, які заради своїх вигаданих теорій пропагують і поширюють думку про окупацію всієї землі Русі (України) татарами до 1362 року, до часів Синьоводської битви. Це надзвичайно шкідливі вигадки. Такого історична наука не знає. Якщо ми звернемося до «Літопису Руського», який доведений до 1292 року, то в ньому жодним словом не говориться, що татари після проходу хана Батия у 1240–1241 роках військовим походом через землі Русі до Центральної Європи скуповували її Правобережжя. Уже в 1241 році Данило Галицький мечем і вогнем знищив Болохівських князів, які заприсяглися ханові Батию «орати [та сіяти] пшеницю і проса» [3, с. 399].