Москва Ординська. Книга друга

Автор перепрошує за надмірну цитату. Але вона надає настільки вагому та достовірну інформацію, що її треба було навести, аби зрозуміти тодішній стан Великого Литовсько–Руського князівства і Московії — складової частини Золотої Орди.

Щоби зрозуміти деякі з наведених фактів у листі князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, звернемося до офіційних московських джерел, які видані в Московії, пройшли державну цензуру і не заперечуються Москвою. Тобто — до Патріаршого (Никоновського) літопису та до «Истории Российской» В. М. Татіщева, які видавалися в один час і контролювалися одними цензорами під пильним оком Катерини II.

Книга В. М. Татіщева, яка подавала період князювання Ольгерда, друкувалася вперше у 1784 році. При цьому Катерина II, забираючи в академіка Г. Ф. Міллера третю частину рукопису В. Н. Татіщева, попередила того:

«…Ни один лист не может без ведома Коллегии сообщен быть кому–нибудь стороннему…» [187, с. 801].

Як бачимо, матеріали цих праць, до яких ми звертатимемося, нічого поганого для московитів нести не можуть.

Отже послухаємо щодо розуміння князя Ольгерда слова «заезжать»:

«6864 (1356)… Того же лета князя ситского сын Иван седе с Литвою во Ржеве… Toe же осени воевал Ольгерд Гедеминович Брянеск и Смоленеск…» [72, с. 108].

«6866 (1358)… Того же лета князь Василий Михайлович Тверский со своими и Можайскими полки взял Ржеву, а Литву изгнал» [72, с. 109].

«6867 (1359)… Того же лета смольяне воеваша Белую. А князь великий литовский Ольгерд приходил ратью к Смоленску и град Мстиславль взял, и намесники своя в нем посадил: и посла сына своего Андрея со многою силою ко Ржеве, и град взял, и намесники своя в нем посадил» [72, с. 111].

От що означає Ольгердове слово: «заезжать» — завойовувати.

Як бачимо, у 1356 році Ржев (Ржева) приєднався до Великого Литовсько–Руського князівства без війни, а Ржевський князь Іван дав Ольгерду Клятвенну грамоту і цілував хреста на вірність. Потім зрадив Ольгердові під впливом московського митрополита Алексія і повернувся 1358 року до Золотої Орди. А в 1359 році Ольгерд уже за допомогою військової сили повернув собі Ржев (Ржеву).

Словами князя Ольгерда це подано так:

«И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду…» [136, с. 150].

Що ж ми бачимо далі?

«6866 (1358)… Toe же зимы пред Крещением преосвященный Алексей Митрополит поехал в Киев…» [72, с. 110].

Патріарший літопис повідомляє про цю подію майже дослівно.

«В лето 6866… Toe же зимы по Крещении пресвященный Алексий Митрополит поеха в Киев…» [188, с. 230].

Що Митрополит робив у Києві більше року ні Патріарший літопис, ні «История Российская» В. М. Татіщева не повідомляють.

Вони говорять таке:

В лето 6868… Пресвященный и блаженный Алексей Митрополит приде из Киева в Володимер и на Москву; а Роман Митрополит приде во Тверь…» [188, с. 231].

А от, що говорить з цього приводу «История Российская» В. Н. Татіщева:

«6868 (1360). Преосвященный Алексей митрополит прииде из Киева во Владимер и на Москву. А Роман митрополит приде во Тверь…» [72, с. 111].

Ми ще раз переконуємося, що обидві праці проходили через одні й ті ж руки редакторів та цензорів Катерини II.

В офіційній російській історичній науці шукати істини про те, як зустрів князь Ольгерд митрополита Алексія в Києві, марна справа. Тому звернемося до російського професора Г. В. Вернадського (1887–1973), який мав можливість працювати у кращих бібліотеках та університетах світу.

От, що він повідомляє:

«Митрополит Алексий пытался осуществить свои права и в 1358 году отправился… (в Київ. — В. Б.), но был арестован по приказу Ольгерда…»[115, с. 121].

Митрополит Алексій увесь 1359 та початок 1360 року, за наказом князя Ольгерда, сидів у Києві під арештом. А повернувся у 1360 році до Москви без Тверського Єпіскопату. Певно, і без інших, які в листі до Патріарха називав князь Ольгерд. Але те російська історія замовчує.

Відмовитися від Єпархій та дати клятву не посягати в подальшому на них, аби бути звільненим, митрополит Алексій міг тільки особисто перед Ольгердом. Що і сталося в першій половині 1360 року в Києві.

Між іншим, як би московити не поливали брудом тодішнього Київського митрополита Романа, вони змушені були визнати: «Князь же Всеволод Александрович… многу сотвори честь и дары даде Роману митрополиту, и паки повеле его проводите… с честию» [188, с. 231].

Того жтаки 1360 року, і Патріарший літопис, і «История Российская» В. Н. Татіщева повідомляють:

«6868 (1360)… Того же лета князь великий литовский Ольгерд Гедиминович приездил Ржевы смотреть» [72, с.111].

Відчуваєте, як московити тенденційно та зневажливо подають історичний матеріал стосовно князя Ольгерда, якого згідно з російським літописом більше цікавила маленька провінційна Ржева, а не нові Єпархії, що відійшли до його князівства і які він так палко захищав у листі до Патріарха.

Ми б ніколи не дізналися саме про такий московський метод фальшування літописів, якби не знали змісту листа Ольгерда до Патріарха. Маймо це завжди на увазі.

Отож 1360 рік Ольгерд присвятив відвідинам та інспекції своїх земель від Дніпра до Волги на сході.

Про те свідчить і запис у літописі за 1361 рік. Послухаємо:

«6869 (1361)… Того же лета приходиша литва ратью на Тверские власти и многу пакость сотвориша» [72, с. 112].

У 1360 році князь Ольгерд відвідав свої східні землі зі звичайною князівською дружиною супроводу. Щось таки йому дуже не сподобалося в Тверському князівстві, якщо він, чи визвав сам, чи відправив до Твері, а в ті часи вона називалася «город Святого Спаса», — військову «рать».

Як бачимо, 1360 і 1361 роки напередодні походу на Білобережжя та Синю Воду князь Ольгерд повністю присвятив своїм східним, так званим «Мещерським землям», як їх називали у своїх листах до московських князів кримські хани. Головне, саме на тих землях у 1361 році перебували військові сили князя Ольгерда. Тому аж ніяк військо не могло розпочинати свій похід 1362 року із Вільни, як сьогодні стверджують деякі українські історики і дослідники. Це твердження немає під собою ніяких історичних доказів, як би комусь того не бажалося.

До сьогоднішнього часу між Калинковичами (Гомельська область Білорусі) та Кобрином (Брестська область) не існує доріг, які б дозволили хоча би тридцятитисячній армії військовим походом пройти з півночі на південь, маючи на озброєнні технічні засоби XIV століття, форсуючи річку Прип’ять та її притоки і десяток малих річок, долаючи суцільні багатокілометрові болота та безмежні лісові хащі.

Похід війська князя Ольгерда 1362 року не міг відбутися і не відбувався за маршрутом: Вільна — Новогрудок — Пінськ — Корчев (Корець).

Хотілось би повідомити зацікавленим Синьоводською битвою незвичайне свідчення посла королів Англії і Франції Гільбера де–Ланноадо Великого князя Вітовта, якийу 1421 році відвідав Велике Литовсько–Руське князівство. Так от: із Львова Гільбер де–Ланноа дістався до Кам’янця по річці Лісна, де літом 1421 року перебував Вітовт, здолавши 371 кілометр (50 німецьких миль). Далі маршрут де–Ланноа пролягав до Кам’янця–Подільського, на ті часи — Кам’янця (на Смотричі). Але прямої дороги від Кам’янця (на Лісній) у напрямку на Рівне (Корець) у ті роки не було, тому довелося послові, разом із князівським супроводом добиратися до нового Кам’янця знову через Львів, долаючи великий гак. Послухаємо Гільбера де–Ланноа:

«Из Каменца (на Лісній. — В. Б.) я возвратился во Львов, до которого 50 лье, и вот сколько кругу дал я, вне моей дороги… А из Львова, проехавши верхнюю Русь, я прибыл в Подолию и приехал в другой Каменец, удивительно расположенный город, принадлежавший упомянутому князю…» [147, с. 39].

Якщо глянемо на сучасну карту, то побачимо, що «пряма дорога» від Кам’янця на р. Лісна до Кам’янця на р. Смотрич аж ніяк не лежить через місто Львів, а має напрям: Кам’янець (на Лісній) — Луцьк — Волочиськ — Кам’янець (на Смотричі).