Офiцерський корпус Армii УНР (1917—1921) кн. 2
Офiцерський корпус Армii УНР (1917—1921) кн. 2 читать книгу онлайн
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Редько Микола (29.11.1896 р. н., уродженець с. Дібрівка Таращанського повіту Київської губернії), з 1926 р був дяком Бабинської парафії на Волині, у 1942 р. прийняв сан священика, був призначений на парафію біля Кам’янця-Подільського, де залишався й після приходу радянських військ; репресований {485}.
Редько Сергій, 30 травня 1926 р. емігрував у Францію {486}.
Сіхневич Юстин, у 1923–1938 рр. працював референтом плантаційного відділу у с. Бабин Рівненської області, потому працював на цукроварні Лубна-Шренява біля Кракова. 30 березня 1942 р. арештований німцями, помер у квітні 1945 року у концтаборі Освенцім {487}.
Скаженюк Леонід, емігрував до Бельгії {488}.
Старченко Іван, випускник Полтавського кадетського корпусу, протягом 1918–1920 рр. служив у полку Чорних Запорожців, учасник Першого Зимового походу, в 1920 роки працював на цукроварні у с. Бабин Рівненської області, помер у санаторії Шкло поблизу Львова 20 березня 1934 р. {489}
Церклевич Гнат, у 1920 роки працював на цукроварні у с. Бабин Рівненської області, потому переїхав до с. Расники, у 1939-му заарештований та розстріляний у м. Рівному радянськими каральними органами {490}.
Чернявський Захар (18.12.1896 р. н., уродженець с. Фурпалівка, Поділля), у 1928 р. закінчив лісовий відділ Української господарської академії {491}.
Янківський Лев, у 1920 роки працював на цукроварні у с. Бабин, потому мешкав у Здолбунові, 1944 р. перебував у Варшаві {492}.
Ярмак Захарій, помер у Калішу від сухот у 1923 р.
Яценко Володимир (11.11.1903 р. н., уродженець с. Храпачі, Київщина), у 1930 р. закінчив лісовий відділ Української господарської академії. Помер до 1942 р. {493}
Сімянців Валентин (24.04.1899 — після 1980), уродженець с. Великий Бурлук, Харківщина), 1929 р. — випускник гідротехнічного відділу Української господарської академії, мешкав у м. Пардубіці. 1949 р. емігрував у США, спочатку жив у Нью-Арку (штат Нью-Джерсі), 1952 р. став членом Об’єднання мистців-українців в Америці (займався різьбярством), 1957 р. переїхав до Вашингтона. Автор численних спогадів {494}. Окремо слід згадати про поручника Григорія Костянтиновича Полтавченка — «вічного юнака» Спільної юнацької школи. Він походив з сільської родини с. Вербки Хорольського повіту Полтавської губернії. У 1909 р., коли Полтавченкові минув 21 рік, його було покликано на військову службу до російської армії. У її лавах він брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений відзнаками Святого Георгія 4-го та 3-го ступеня, а у червні 1917 р. за бойові заслуги дістав звання прапорщика. З кінця 1918 р. Полтавченко обіймав командні посади у військах Південної групи Дієвої армії УНР. Потому зголосився до Житомирської юнацької школи, щоб отримати військову освіту. Брав участь у Першому Зимовому поході, служив у 3-му кінному полку. В останній для Армії УНР осінній кампанії 1920 р. Полтавченко здійснив подвиг, за що дістав наступне звання поручика. Про його вчинок було оголошено в наказі по Армії УНР Ч. 66 від 5 жовтня 1920 р.:
«Хорунжого 3-го кінного полку Окремої Кінної Дивізії Полтавченко за те, що, ескортуючи в бою під Требо влей 17 вересня б. р. в супроводі 6 кіннотчиків 150 підвід, відбитих у большовиків, та біля 200 плонених, будучи заатакованим ворожою розстрільнею в кількості від 50 до 100 чоловік, проявив велику присутність духа і хоробрість та, примусивши полонених кричати “Слава”, вніс в ряди ворога паніку і заставив його тікати, підвищую в рангу Поручника. Підписав: Головний Отаман Петлюра» {495}.
У таборах інтернованих Полтавченко повернувся до Спільної військової школи та закінчив її в 3-му та в 4-у випусках. Потому мешкав на еміграції в Польщі. Під час Другої світової війни виїхав до Німеччини. Помер у Німеччині в 1960 роки {496}.
Зустріч вихованців юнацької школи та ветеранів 1-ї Запорізької дивізії у Парижі у ресторані «Белянкур», 1931 рік. Стоять у першому ряді зліва направо: Недайкаша Порфир, Охмак Іван, Редько Сергій, Капустянський Микола (гість), Морозовський Петро, Буткевич Леонід.
Стоять у другому ряді: сьомий — Бахтин Леонід, восьмий — Набока Іван, дев'ятий — Вереха Іван, десятий — Вишиваний Василь (Габсбург-Лотрінген, гість), одинадцятий — Бордючівський Семен (фото з фондів ЦДКФДУ ім. Г.С. Пшеничного)
Військові священики Армії Української Народної Республіки
Історія українського військового духовенства — окрема тема, яка потребує детального та глибокого дослідження. Однак поряд з офіцерами слід хоча б коротко згадати про польових православних священиків, які боролися та героїчно вмирали у складі частин Армії УНР.
Першим українським військовим ієреєм був 31-літній отець Микола Маринич, який 17 квітня 1917 р. став членом Військового клубу ім. П. Полуботка. Як представник клубу, отець М. Маринич брав участь у формуванні 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького та одразу став його полковим священиком.
У липні 1917 р. до військ Центральної Ради вступив 43-річний отець Павло Пащевський, що до того служив у с. Жолоби Ямпільського повіту Подільської губернії. Його було призначено полковим священиком другої військової частини Центральної Ради — 1-го Українського запасного полку (згодом — полк ім. П. Дорошенка).
Після проголошення III Універсалу та початку формування Армії УНР виникла потреба у створенні головної управи військового духовенства. Очолив її піонер українського військового душпастирства отець Микола Маринич.
Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. лави духовенства Армії УНР поповнилися ще кількома особами, серед яких найбільш відомі священики Антоній Матеюк, Анатолій Волкович (панотець Окремої Запорізької дивізії), Микола Кукулевський (2-го Запорізького полку), Михалевич (3-го Гайдамацького полку).
Коли до влади прийшов гетьман П. П. Скоропадський, справу українського військового душпастирства було занедбано. Зважаючи на те, що Армія Української Держави мала невеликі старшинські кадри, потреба у військових священиках, на думку Військового міністерства, майже відпала. Фактично панотці залишалися тільки в українських національних частинах: Окремій Запорізькій дивізії, Інструкторській школі старшин та новосформованому Чорноморському коші. Серед військових священиків цих частин особливо слід відзначити отців Миколу Маринича, Анатолія Волковича (обидва — в Окремій Запорізькій дивізії), Павла Пащевського (у Чорноморському коші) та Юрія Жевченка (Інструкторська школа старшин). Останній, щоправда, недовго служив в українському війську: в 1920 роки він став полтавським архієпископом УАПЦ і незабаром був страчений радянськими каральними органами.
Зауважмо, що далеко не всі старшини кадрових частин поділяли думку Військового міністерства Української Держави. В архіві зберігся рапорт одного зі старшин 4-го Сердюцького пішого полку (ймовірно, сотника Архипа Кмети) на ім’я його високопреосвященства митрополита Київського і Галицького Антонія такого змісту:
