Украiна–Русь. Книга перша

Як бачимо, татари–перевізники використовували човни–довбанки, яких у них ніколи не було. Що зайвий раз свідчить: ті човни–довбанки привозили їм із далеких лісових земель, скоріше — українських. Де подібні човни–довбанки були постійним, звичайним знаряддям вжитку. Слід також мати на увазі, що 1421 року в Криму Гілльбер де–Ланноа зустрів тільки дружні до Великої Литовсько–Руської держави татарські роди. Ось що він з цього приводу розповів:

«89. Тоже… Едучи своей дорогой к одному… (хану) Татарии,… в Каффской пустыне и называвшемуся императором Солкатским (можливо, мова йде про Кримського хана. — В. Б.), другу Витовта, и к которому я ехал за тем, чтобы видеть, в качестве посла, его государство, и вез ему богатые подарки от Витовта, — я встретил в двух днях пути оттуда засаду из 60–80 татар верховых: они выскочили на меня из–за кустов и хотели взять в плен. Хотя император только–чтоумер и между татарами этой (Крымской. — В. Б.) Татарии и Татарией великого хана, императора Орды, возник вопрос важнейший в мире для татар, касательно того, кого сделать императором, потому что каждый хотел своего и вследствие этого все находились в волнении и были вооружены в упомянутой стране… Татары, устроившие засаду, былы люди старого умершаго императора Солкатскаго, бывшаго большим приятелем упомянутого Витовта» [8, с. 42–43].

Від цих дружніх кримських татар лицар Гілльбер де–Ланноа потрапив до генуезької колонії на березі Чорного моря — Кафи (Феодосії), де його прийняли «с почетом». А вже з Кафи посол вирушив морем до Константинополя. Про що ми розповіли раніше.

Бачимо, яких великих зусиль докладала Європа у 1421 році для об’єднання своїх сил. Слід думати, що й керівництво Великого Литовсько–Руського князівства розуміло ту небезпеку, яка наростала з посиленням Османської імперії на півдні та заході Чоррого моря. Ось чому саме за допомогою Великого Князя Вітовта золотоординський царський трон у 1421 році посів хан Улу–Мухаммед. То була людина із роду Тохтамиша, прихильна до Великого Литовсько–Руського князівства.

Не сиділи склавши руки й руські князі у ті відповідальні часи. У 1418 році разом із руським (українським) митрополитом Григорієм Цимблаком князі Василь Красний (Острозький) і Олександр Ніс (Туровський) з князем литвином — католиком Свидригайлом брали участь у Констанцькому Соборі (1414–1418 рр.) як повноправні члени, де відстоювали інтереси України–Руси та православного християнства.

Слід розуміти — щоби бути повноцінним делегатом Констанцького Собору, треба було мати повноваження від Православної церкви та Великого князя Вітовта. І руські князі Василь Красний (Острозький) — князь Подільський і Олександр Ніс (Туровський) такі повноваження мали. А з літа 1421 року, за свідченням Гілльбера де–Ланноа, руський (український) князь Василь Красний (Гедігольд) розпочав розбудову поселень від своєї подільської столиці — Кам’янця (на річці Смотрич) до берегів Чорного моря. Були налаштовані до життя давні українські поселення: Ушиця (на Дністрі), Могилів (на Дністрі), Ямпіль, Кам’янка, Рибниця, Дубосари, Тираспіль. Побудовані нові поселення і фортеці: Маяк, Качебіїв, Чорний город, Караул та Балабки.

Між ними, на відстані видимості (3–7 кілометрів) були побудовані сторожові вежі, спочатку вподовж річки Балабки (сучасна річка Барабой), а далі — по Дністру до самого Кам’янця. Ці сторожові (козацькі) вежі несли охорону давньої української (руської) землі з 1421 року.

VI. Південні міста сучасної України–Русі

Розповівши про відновлені поселення Василем Красним від Кам’янця (на Смотричі) до берегів Чорного моря, автор у Причорномор’ї назвав нові поселення: Чорногрод, Качебіїв, Маяк, Караул. Хотів би усіх українських «одностайників» застерегти від поспішних протестів на користь московських гнилих теорій про «новые Новороссийские земли XVIII века». Московський чобіт у XVIII столітті ступив на давно освоєні українські землі.

Отож, розглянемо, які фортеці–поселення у 1421 році заклав і побудував український князь Василь Острозький?

Той факт, що саме Василь Красний Острозький (Гедігольд) правив Поділлям з 1411 по 1423 рік, зафіксовано тодішніми державними документами, наведеними у праці Віталія Михайловського «Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70 роках XVI ст.»

Послухаємо:

«Як відомо, починаючи від 1411 р., на Поділлі з титулом Кам’янецького (подільського) старости… (відомий. — В. Б.) Гедигольд (1411–1423)…» [45, с. 104].

І ще одне свідчення:

«Принаймні Гедигольд після 14 березня 1423 р. не згадується з титультурою подільського старости. На уряді віл енського воєводи він фіксується від 31 грудня 1425 р. вперше, а востаннє 8 грудня 1432 р.» [45, с. 196].

Тобто саме Василь Красний у 1421–1422 роках побудував поіменовані міста в Причорномор’ї та заселив їх людьми.

Що цікаво, за угодою від 15 квітня 1412 р. між польським королем Владиславом II Ягайлом та угорським королем Сигізмундом міста–фортеці Караул, Кочебіїв, Маяк, Чорногрод і Балабки не згадуються. Їх на той час ще не було.

Проте Великий Литовсько–Руський князь Свидригайло у документах за 1432 рік уже згадує про свої міста–замки на Чорному морі. Послухаємо:

«…Свидригайло “не забув” про своє Подільське князівство і володіння ним у 1400–1401 рр., а вочевидь і не намагався цього приховати, свідчать документи, що показують географію юрисдикції великого князя Свидригайла у 1432 р., є список міст, у якому бачимо окремо виділені подільські замки Черкаси, Звенигород, Сокілець, Чорногрод, Качибіїв, Маяк, Караул і наприкінці переліку — Летичів» [45, с. 81].

На цій же сторінці наведена примітка: «Також привертає увагу низка причорноморських замків, що свідчить про стійке уявлення: південно–східний кордон Великого князівства Литовського у той час проходив по узбережжю Чорного моря» [45, с. 81].

Щоби читачі не думали, що це єдина згадка про Причорноморські міста–фортеці, побудовані Василем Красним у 1421 році, нагадаємо: польські королі та Великі князі Литовські передавали в особисте володіння ті міста–фортеці своїм магнатам. Перший раз такий факт зафіксовано у 1442 році: «7 березня 1440 р., Владислав III (польський король) взявши від Теодорика з Бучача 4 шуби, ткані золотом, і 2 коней, пообіцяв на найближчому сеймі (коронному з’їзді) перевести йому на дідечне право 17 сіл або відповідно розплатитися за подарунок… Ключовим моментом у кар’єрі Теодорика стає надання йому 29 вересня 1442 р. у Буді Кам’янецького генерального староства з надзвичайно широкими повноваженнями за фантастичні як на той час гроші — 3000 гривень польської монети. А коли наступного дня за чергові 3000 гривень він отримав ще й міста Караул, Чорногрод, Качебіїв, це поставило його чи не на перше місце серед королівських кредиторів якщо не в Короні Польській, то на руських землях точно» [45, с. 130–131].

Отак причорноморські міста відійшли у підпорядкування Теодорика з Бучача. Як бачимо, міста–фортеці у 1421 році на Дністрі та на березі Чорного моря були таки зведені Василем Красним. Та згодом стали власністю польського короля (після 1434 року).

Наведемо ще одну згадку про Чорноморські міста–фортеці, побудовані Василем Красним у 1421 році (за польськими документами): «11 травня 1469 р. між синами Теодорика з Бучача Міхалом та Яном у присутності їхнього дядька Міхала та грона місцевих урядників відбувався поділ маєтку… Менший брат Ян отримав у своє володіння Монастириську, Лядське, Пархову, Переволоку, Шопову, Чернелицю разом з містами, форталіціями, селами та маєтками… Окрім низки сіл… ішлося… і про замки і порти на р. Дністер або Дністровському лимані Караул, Кочебіїв, Маяк,Чорногрод,Балабки разом з селами, митницями, портами морськими та рибними» [45, с. 126–127].

Як бачимо, то були не міфічні вигадки істориків. Всі Чорноморські міста–фортеці, закладені Василем Красним, функціонували і через 50 років. Вони обросли селами і портами, а головне — виконували функції, покладені на них українським князем у далекому 1421 році — несли порубіжну службу на кордоні Великого Литовсько–Руського князівства. Тобто гадання професора Ф. Бруна навколо побудови якоїсь вежі чи то на лівому, чи то на правому березі Дністра було звичайним відволіканням від головного — заснування українським (руським) князем низки міст–фортець на Чорноморському побережжі.