Князь Iгор. Слово о полку Iгоревiм

— Хто ви такі, що  я маю  перед вами одвіт  держати? Таті з широкого шляху! Розбійники! Та я накажу вас у яму  кинути! В колодки забити! В залізні пута  закувати! Я потягну вас до  князя на  суд  або  сам... ось  цими руками... Хто  ви  такі?

Самуїл підступив ближче, витягнув з-за  пазухи тугий пергаментний сувій  з восковою князівською печаткою, що скріплювала тонкий зелений шнурок, і тицьнув Карпилові під  ніс.

— Дивися, тіуне!  Пізнаєш печатку князя Володимира? Той  ошелешено закліпав очима.

А Самуїл вів далі:

— Упізнав... От і добре!.. А тепер слухай: ти не  зачепиш цих  людей — ні діда  Живосила, ні Любави — і пальцем! Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли!

Карпило ще  не  знав, хто  перед ним, але  розумів, що сперечатися небезпечно, — у незнайомців листи з  князівською печаткою! Таких краще не чіпати. Він винувато здвигнув  плечима, пробелькотів:

— Зрозумів... Звичайно, зрозумів... Я хіба  що?  Хотів  зла цьому старому та дівчині? Я ж — якнайкраще!.. По  справедливості... По  руській правді...

— По   руській правді! — передражнив його Самуїл. — Де ж тут правда? І не пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам   руську правду, то  думав, що  ми  житимемо по  правді серця, по  совісті, а ти...  А тепер іди і запам’ятай, що  ми  тут тобі  сказали: ти Живосила і Любаву й пальцем не  зачепиш! А  борг   свій   я  тобі, як  тільки наступного разу  завітаю до Глібова, сплачу. Мене звати Самуїлом...

Тіун  глипнув спідлоба, глибше натягнув шапку і мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним.

Дід Живосил просльозився.

— Спаси вас  Бог, добрі  люди!  Порятували нас  із Любавою!  Карпило — не  людина, а звір, згноїв би  мене в ямі,  а Любаву... Страшно подумати, що  було  б з нею, коли б потрапила до рук  того  татя!  Хай  бережуть вас  боги!

А Любава стояла збоку, злякана, зблідла, і своїми великими, темними як ніч,  заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, і її пухкі  тремтячі губенята тихо  промовляли одне тільки слово:

— Жданку... Жданку...

3

Того  ж дня, перед вечором, Самуїл і Ждан через  Лядські ворота в’їхали  в Київ. Місто лежало в білих снігах, а над ним пливли голосні звуки дзвонів — дзвонили до вечерні.

По  одній з вулиць, що  вели  на  Гору, вони піднялися до собору Святої Софії, поминули храми Ірини  та  Георгія  і завернули у бічну  вуличку, що  закінчилася тупиком. Зупинилися перед міцними ворітьми з  дашком. Не  злазячи з коня, Самуїл загрюкав у них  списом. Ворота відчинились.

— Ти тут живеш, дядьку Самуїле? — спитав Ждан не без подиву, бо в глибині двору  побачив високий двоповерховий будинок, складений із потемнілих від часу  колод і вкритий ґонтом [16].

— Ні,  тут живе  мій  вуй [17], боярин Славута, а я,  дякуючи йому, по сусідству, поряд... Бачиш, хлопче, нам  якнайскоріше треба  зустрітися з князем Святославом, а боярин Славута  буває  у нього майже кожного дня.  Нам же  з  тобою так просто не  потрапити в князівські хороми... Зрозумів?

— Зрозумів... То  ти,  виходить, он  з яких  багачів, дядьку Самуїле! Сам  купець, вуй  — боярин... Кожного дня  буває у князя!.. А  ти  ж  такий простий — ну,  як  я, приміром...

— Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина — розповім, з якого я роду,  а зараз ніколи...

Грюкнули засуви — ворота розчинилися.

Їм  назустріч підвівся молоденький служник.

— Дядько Самуїл? Ох, невчасно — боярин саме збирається  до князя. Там  сьогодні, кажуть, пир...

— З чого  б то?

— Княгині Марії Васильківни іменини... Служник провів їх до хоромів.

У великій світлиці пахло  воском — на  столі  горіла свічка.  Ліворуч від  столу  — полиці з  книжками та  згортками пергаменту. Вся  права стіна  завішана зброєю. Чого тут тільки  не  було!  Мечі   руські і шаблі половецькі, луки  прості  і клеєні, луки-самостріли й тули  зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці, кольчуги і лати, шоломи і поножі... Жданові очі розбіглися, і він  не  відразу помітив господаря цієї  кімнати, що  стояв у напівтемному кутку  і невеликою кістяною гребінкою розчісував сиву  бороду.

Та ось він поклав гребінку на стіл і, широко розкинувши руки, вийшов наперед.

— Самуїле! От  не  чекав!  Ти  ж сказав, що  вирушаєш до Путивля! І раптом — тут...  — Він  обняв Самуїла, тричі  поцілував. Потім повернувся до  Ждана: — Де  ж  ти  роздобув собі  такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?

Самуїл коротко розповів про   все,   що  йому і  Жданові довелося пережити за  останній час.  Показав листи князя переяславського.

Боярин Славута слухав, не  перепитуючи і не  перебиваючи.   Був  він  вищий за  Самуїла і  трохи   схожий на  нього. Такий же  високий крутий лоб,  над  яким безладно кучерявилося густе,  покроплене сивиною волосся, прямий з невеличкою горбинкою ніс  та різко окреслений рот.  Але  разом з тим  і відрізнявся від нього. Передусім — очима. У боярина вони були якісь незвичайні, в них і дивитися було страшно:  здавалося, бачать тебе  наскрізь. Сині, з голубизною, не великі, але  й не  малі, проникливі, розумні, вони ясніли, як щойно розквітлі блавати [18]  і, хоча  все  в цій  людині було  незвичайне, привертали увагу  передусім вони. А потім уже  — гордо  посаджена на  міцні плечі  голова, закучерявлене сиве волосся і така  ж кучеряво-сива борода, а також міцні руки, від  потиску яких Ждан аж  скривився.  «Нічого собі   старий!» — подумав юнак, намагаючись визначити вік боярина: п’ятдесят йому  чи  шістдесят?

— І чого   ж  ти  хочеш, Самуїле? Щоб  я  провів вас  до князя?

— Так, вуйку. Діло  дуже  спішне.

Ледве  встигли вони вмитися, одягтися, причесатися, як ізнадвору почувся гучний голос боярина:

— Самуїле, Ждане! Час!  Час!

До  города Володимира,  де  знаходився княжий палац, йшли пішки. Київські вулиці кишіли строкатими натовпами людей. Поважно  простували до  церковних  храмів багато вбрані боярині і купчихи в супроводі дочок, дітей, онуків, челяді, мчали озброєні вершники,  човпли бабусі, гралися в сніжки хлопчаки, простягували руки  за милостинею старці,  поспішав трудовий люд...

Варта  без суперечок і зволікань пропустила боярина Славуту  і його  супутників до  князівського хорому, де вже  стояли  князі.

Славута вклонився. Самуїл і Ждан теж схилилися в низькому  поклоні...

— Князь Святослав і князь Рюрик з княгинями, — шепнув  купець. — А то їхні  сини, дочки, внуки...

У Ждана від багатства і блиску зарябіло в очах.  Чи  думалося йому, що  зі  смердючої вежі  кочовика доля   перенесе його  раптом у князівські хороми, що  він,  колишній кощій [19], раб   половецький,  розмовлятиме з  великими київськими князями?

Князі з  родинами вже  були  готові до  виходу. Миготіла при  світлі  свічок золотом і сріблом парча, поблискували золоті  жіночі прикраси, темніли, як  кров, князівські корзна [20].

Святослав і Рюрик стояли посеред хоромини. Видно, про щось говорили. Святослав — високий, поважний, сивоголовий, з великим гачкуватим носом; Рюрик — молодший, чорночубий, середній на  зріст, бистроокий, рухливий і, видно, запальний. Вони разом замовкли і повернулися до Славути.

Славута розповів про  вторгнення Кончака, а Самуїл простягнув листи переяславського князя Володимира. Прочитавши їх, князі перезирнулися.

— Що  будемо робити, княже? — спитав Рюрик.

— Гадаю, треба  покарати Кончака. Занадто зазнався, загордився він... Треба провчити його  та й інших ханів  заодно, бо  вже  знесли все  Посулля, а  незабаром і до  Києва доберуться. Князь Володимир скаржиться, що  зовсім знелюдніла Переяславська Україна і люд  зубожів...

— Справді, йому  найбільше дістається від половців.