Люди зi страху.В облозi

— Чвари сточили.

— Стратегії, тактики?…

— Нібито.

— Ну ось. Тепер увійдіть у становище історика. Напишу правду — нікому не сподобається. Та я і без цього віддаю собі справу в тому, що не можна цим вироком доконувати народ. Досі мені вірили і повірять ще раз. Ох!..

Та що це?

Кривов'яз схопився за груди і повернувся обличчям до стіни. Так він постояв трохи, потім зробив крок убік, все ще тримаючись руками за зібрану судорожним рухом блузу, в очах появилась розгубленість. Зиркнувши на мене, він спробував усміхнутися:

— Засидишся в погребах, тоді й свіже повітря шкодить. Щоки його посіріли, чоло закам'яніло в зморшках, як у мерця. Я допоміг йому добратися до льоху. Він одразу ж сів у куточку, впершись ліктями в коліна, обняв долонями голову. Хлопці вкладалися і не звернули уваги на скорченого Кривов'яза.

На новому місці ми не почували себе так безпечно, як у льоху Корнякта. До того ж знов почали голодувати. Часто спалахували суперечки. Ми були виснажені. Думка шкутильгала, воля ослабла, і все ми бачили в спотвореному освітленні.

На третій день зчепились Грушевич з Павлюком. Грушевич, ухопившись за Миколині слова, що національний рух є складовою частиною соціалістичної революції, став ганьбити комуністів, мовляв, усі зусилля треба зосередити на боротьбі за національне визначення, а лиш при відповідній ситуації можна поставити питання про пролетарську диктатуру. Микола назвав Грушевича націоналістом, лікар кинувся на нього з кулаками.

— Стійте! — крикнув Кривов'яз. — Він писав, лежачи на дошках. — Схаменіться!

Кривов'яз тремтячими руками склав папери і обвів нас презирливим поглядом.

— Підійдіть до мене, — покликав він.

Ніхто не ворухнувся.

Кривов'яз сумовито похитав головою.

- І все ж, крім вас, нема на кого звіритися, — мовив він, неврастенічне збираючи пригоршнею губи. — Оце списки моїх робіт, виданих у Галичині, в Росії, в Польщі, Німеччині, Франції і в Америці. Не дайте цьому довго літньому доробку загинути. Прийде час — зберіть докупи, видайте. Тут висновки із столітніх суперечок і орієнтацій, передбачення… Тут… — Він опустив голову, вдарившись об стіл. — Я вмираю…

Я оглянувся на хлопців. На їхніх обличчях мигнула тінь збентеження. Все це виглядало театрально. Проте Кривов'яз не зводився. Першим отямився Грушевич. Він підбіг у куток і підняв професорові голову. Кривов'яз дивився на нас скляними нерухомими очима, з рота витекла краплина слини, набухла булькою, і булька тріснула. Мені заломило в очах, ніби вони вилазили з орбіт. Грушевич опустив Кривов'язову голову на папери, припав вухом до грудей, потім звиклим рухом п'ятірні закрив очі.

«Лихо нас не навчить, то, може, навчить смерть», — подумав я машинально.

Олекса заплакав.

До мене наблизився Павло і сказав, що всьому виною — нове місце. Поки ми мешкали в Корнякта, старий глипів, а тут пустився світу. Кривов'яза треба поховати з почестями. Ми скличемо народ.

Я мовчки кивнув.

— Ми пронесемо його тіло через усе місто. Його знають, ти не думай… Я напишу хлопцям до Варшави, щоб надрукували великі некрологи. Павло вирвав із зошита аркуш і сів писати.

— Невчасно старий пішов од нас, — сказав Микола, стаючи біля мене.

Всі ніби вибачалися.

— Розумний був чоловік, марксист, Франків товариш. З ним, правда, не в усьому можна було погоджуватися, але… — Микола не закінчив думки і перейшов на інше. А цих хуліганів від політики й дідько не бере! — показав він на Грушевича.

— Всюди командують хулігани, — пробурмотів я.

— Колись я пообіцяв дістати тобі книжок. Візьмеш із мого клунка при бажанні.

— Знову перейдемо на яблука — сяду до науки.

Микола зітхнув.

— Останні зі смердів ідуть на відпочинок, — сказав я. — Наші діти від нас відцураються за політиканство і боягузтво.

— Ти, як завжди, хочеш з поодинокого створити клімат.

— Систематизацією ми довели світ до того, що далі відомого не рушимо. Але нове мусить народжуватися. Забув сказати: нинішнє хуліганство, мабуть, матиме наукову назву.

— Його заповіт ми виконаємо, — сказав Микола. І полетимо в комин за його душею.

— Зберемо трактати.

— Ким ви станете після цього?

— Festina lente, [26] Прокопику.

— Справді, не пора. Вибач. Відчуваючи у вітрові силу, хочеться побачити, як він валить дерева. Кволодухі завжди підглядають.

— Організуємо похорон, який би відповідав його честі. Підеш замовити труну?

— Звичайно.

Микола пройшов до відсіку, де висіла його куртка, і повернувся з грішми.

— Пане Грушевич, — звернувся він до недавнього противника. — Ви маєте знайомого офіційного лікаря, щоб засвідчив природну смерть?

Грушевич мовчки кивнув.

— Вночі перенесемо тіло до когось на квартиру, — додав Микола. — Лікаря завтра приведете. Почекай, я теж іду, — сказав Микола до мене.

Ми пересікли закиданий розваленою причепою дворик.

— Проведи мене, я до редакції,- попросив Микола.

Місто спікало сонце. Тротуари заповнили селяни, які продавали городину, поміж кошиками, як прим'яті мухи, сновигали черниці. Микола з нудьгою в погляді зупинився край тротуару.

— Монастирі переповнені,- мовив він.

— Баланда за приманку?

— Гімназистки. Куди їм дітись?

Я подумав, що й Марійка Вістун одного прекрасного дня може опинитися в келії.

— Поглянь, яка вродлива монашка, — сіпнув я Миколу.

— Біс із нею.

Вродлива черничка відчула на собі погляд і, повернувшись, усміхнулась. Дай їй адресу і скажи, коли прийти, — і вона на часину згубиться з-під нагляду ігумені.

— Очевидно, нині все йде до того, щоб підривати твердині зсередини. Ці дівчата не прощення молять у бога, а гарних хлопців.

— Вона йде за нами, — шепнув Микола. У мене виникла ідея.

— Слава Ісусу! — сказав я, стаючи боком до дівчини. — Дозвольте дещо важливе повідомити.

— Прошу, — тихо і трохи збентежено мовила черниця.

— Сьогодні помер університетський професор Володимир Кривов'яз. Похорон завтра. Богослужебки можуть взяти участь? Як вас звати, будьте ласкаві?

— Повзе, чорногуба гадина! — стурбовано забурмотіла черниця. — Ні, не побачила… Мене звуть Орестою.

Дивлячись, з якою неприязню вона проводжає старшу, я мало не здригнувся. Бровенята її здибилися, як вистояні коні, обличчя стало холодним. Пригнувши голову, вона дивилась услід наглядачці, поки та не зникла.

— Я б рада вас вислухати, — сказала вона, піднявши на мене ще колючі карі очі, але серед вулиці незручно.

- Ідіть за мною, — сказав я.

Я швидко рушив до рогу будинку, натрапивши на Миколу, який мене чекав, узяв його під руку:

— Агітую черничок на похорони. Жандарми не насміляться розганяти процесію, коли йтимуть монахи.

Ореста ввійшла за нами до редакції, я підсунув їй стілець.

— О котрій годині виноситимуть тіло? — запитала вона.

— Надвечір, — відповів Микола.

— Я колись бачила гарну процесію, — загадково усміхнулася черниця. — Молодь несла смолоскипи. Це були політичні похорони. Смолоскипи будуть. Я дам знати в чоловічий монастир, там виготовляють держаки для свічок. їх можна пристосувати. Микола спохмурнів.

— Кривов'язове прізвище просимо не розголошувати.

— Не турбуйтесь. — Черниця подарувала комуністові іскристу усмішку.- І в монастирях є порядні люди.

Після того, як вона пішла, мене охопило каяття. Щось я не мав довір'я до цієї чорної орди.

— Здається, я поправив медвежою лівою? — звернувся я до Миколи.

— Життя гребе то лівою, то правою, — відказав він. — Краще пильнувати курсу, ніж робити прогнози по малих хвилях.

Він якось непевно заглянув мені у вічі, і мені зробилося ще прикріше.

У підземеллі Грушевич подав мені купку списаного паперу.

— Будьте моїм першим читачем і критиком. Це — про професора.

Я перечитав рукопис, подумав: «Грушевич — письменник. Він робить злочин, що марнує час».