Люди зi страху.В облозi

Я стрибнув зі столика і кинувся їм назустріч. Марійка була без хустини, волосся розпатлалось на перекривленому від жаху лиці. Мені залишилося кілька кроків — і вона впала. Викрутом її кинуло на сніг. За три-чотири метри лежав старий. Я обвів поглядом дахи. На них, вишикувавшись лінією, як червономорські носороги, з націленими на площу карабінами стояли солдати. Дивлячись на них, я на недовгу мить осліп, втратив зір, як восени від голоду. Коли очі прозріли, мене з усіх боків оточували солдати. Вони йшли з піднятими, мов для попередження, карабінами, з пополотнілими обличчями і безтямними поглядами. Мені скрутили за спину руки і одвели під ратушу. З провулка показалися полковник Родзісад, Опольчик, Сідлецький, Ренет. Тепер мені стало ясно, якої ми припустились помилки: не виставили дружини на суміжних вулицях. Не прорвавшись через натовп на площу, поляки оточили її з дахів.

— Виявляється, вас кулі минають, — посміхнувся Родзісад. — Це поправить шибениця. Замах на життя Пілсудського вам дорого коштуватиме. [51]

Я до болю стиснув зуби і заплющив очі. «Замах? Який замах?»

— Ми вас попросимо назвати прізвища забитих бандитів, — проскрипів полковник видовженими (досі я не помічав цього), губами.

Вони волокли мене від тіла до тіла, я називав вигадані прізвища, і Родзісад, щоразу зупиняючи презирливу посмішку, знизував плечима.

— А цього впізнаєш? — запитав він, штовхаючи чоботом старого, що біг з Марійкою до мене.

— Ні,- відказав я.

Родзісад зневажливо оглянув труп і процідив:

— Письменник-бандит Загряда. Не чули про такого?

— Ні. — Я спробував нагнутися над головою Загряди, але мене шарпнули вбік.

— А цю панночку знаєте?

Марійка впала на тротуар, відкинувши на брук вулиці ліву руку. На її лиці змертвів слід жаху. Я відвів погляд і побачив посеред вулиці розтоптаний труп у солом'янках, котрі я сплів для Сильвестра Окільнюка. Мені не дали подумати, як міг Окільнюк сюди потрапити.

— Хто вона? — закричав Родзісад.

Мій погляд, мов магнітом, повернуло до Марійчиної руки. В пригоршні червоніло ще паруюче озерце крові. Тільки в пригоршні. А так крові навколо тіла не було видно. До пригоршні кров збиралась, стікаючи по руці, що лежала нижче, на бруку вулиці. Очі мені застелили сльози. Я хотів стати навколішки, та мене за комір поставили на ноги.

— Ну?

Я не мав сили говорити.

— Хто?

Я нічого не бачив, лиш паруюче озерце крові в пригоршні. В моєму мозку щось одвалилось, і я раптом згадав окремі Марійчині фрази. Від розпуки розривалося серце.

— Ну? — гаркнув над головою Родзісад.

— Це моя дитина, полковнику.- 3 очей хлинули сльози, хоч я намагався стриматись. — Це моя дитина, — сказав я, показуючи на кров. — Вона народилася від кулі. Бережіться… — Мене повалили на сніг. — Бережіться, полковнику, — шепотів я, — бо вона народилась від кулі. Я не знаю, ким вона стане, коли виросте…

Чернівці, 1965