Iсторiя польсько-украiнських конфлiктiв т.2

Єдиною підставою для тих, хто ставить під сумнів приналежність південно-східних земель до Польщі, є так звана українська проблема, яка виявляється на цих землях в особливо гострій і небезпечній для цілісності Польської Держави формі. Вона випливає з того факту, що східні окраїни Речі Посполитої, в тому числі і її південно-східні землі, населяє згуртована кількамільйонна маса населення, яка називає себе українцями і становить абсолютну більшість населення як у цілому тих земель, так і в більшості повітів. Це населення об'єднує етнічна, мовна і культурна спільність, в першу чергу його єднає загальноукраїнське національне почуття, насправді ще не повністю сформоване, але таке, що вже проникає дуже глибоко в усі без винятку суспільні верстви, чому значною мірою сприяє той факт, що українську інтелігенцію і селянство об'єднують дуже сильні зв'язки на основі розвинутих родинних почуттів, спільності думки, економічних інтересів і діяльності. Зрештою, процес пробудження української національної свідомості є природним і зв'язаний з певними процесами, що відбуваються у всьому світі. Політичним виявом української національної свідомості є повсюдне прагнення до об'єднання всіх українців у незалежній державі. На території південно-східних земель незалежницький український рух має чітко антипольський характер внаслідок багаторічного впливу шовіністичних чинників, інспірованих і підтримуваних Віднем, Берліном і Москвою, що використовують як знаряддя пропаганди організації і структури уніатської церкви. Спритно експлуатуючи класовий антагонізм українського селянина до польського землевласника, релігійний антагонізм греко-католиків до римо-католиків, збуджуючи заздрість до польського селянина, який займає «українську землю», шовіністичним діячам вдалося сформувати у широких українських мас почуття сліпої і нині майже органічної ненависті до всього, що є польським.

Таке психологічне ставлення більшості українського суспільства виявилося у масових вбивствах польських військових, державних функціонерів, землевласників, осадників, селян і т. д., грабунках державного і приватного польського майна, дуже легкому підбурюванні і співпраці з окупаційною радянською і німецькою владою щодо переслідування польського елементу і нищення багатовікової на цих землях польської культури.

Нині національний український рух заперечує всіх і все; він одночасно налаштований антипольськи, антинімецьки і антирадянськи, але, не отримуючи сподіваної підтримки на Наддніпрянській Україні, попри ослаблення польськості на південно-східних землях, не має достатніх власних сил для реалізації своєї мети — унезалежнення і об'єднання України.

Ніщо не вказує на те, що до моменту відновлення Польської Держави у цьому ставленні відбудуться значні зміни з ініціативи самого українського суспільства. Таким чином, уже нинішній момент дає підстави для уточнення змісту польської політики щодо української проблеми на південно-східних землях.

Вирішення українського питання у Польщі — це, в першу чергу, створення умов, які б робили неможливою будь-яку чужу інтервенцію.

Звернення до так званої східної програми (прометеїзм) у нинішній час і ще принаймні довгі роки нереальне і небезпечне: нереальне, бо незалежну Наддніпрянську Україну мусила б вибороти польська армія без допомоги і навіть при ворожому ставленні місцевого населення, а відповідної для цього військової сили Польща не має і не скоро матиме; небезпечне, бо прогнозована поразка у війні за Україну поставить під сумнів незалежність самої Польщі, не кажучи про необхідність відвернення уваги від заходу, де зосередження її у поєднанні з напруженням усіх сил і всієї енергії є безумовною вимогою моменту.

Факти, які підтверджують належність південно-східних земель до Польщі, і вимоги політичного й економічного прогресу (творення більших спільнот) негативно впливають на можливість виникнення і розвитку незалежної Української держави на території так званої Галичини.

Територіальна автономія означатиме лише зміцнення нинішніх масових антипольських настроїв, утримання і розширення сприятливої основи для ворожої щодо Польщі агітації зовнішніх чинників і в результаті вимагатиме відречення польського народу від усього краю. Зрештою, концепція територіальної автономії у жодному разі не відповідає постулатам українських політичних діячів і буде розглядатись ними як щабель до завоювання повної незалежності.

Угоди між державою і політичними угрупованнями національних меншин суперечать самому поняттю державного суверенітету і, як свідчить досвід, не виконуються, а тому в них нема жодного сенсу.

Польська політика в українському питанні повинна порвати з методами, що їх застосовували польські уряди перед війною, а це означає, що має бути зрозуміла і послідовна політика, а не мінлива і кон'юнктурна, вона мусить спрямовуватись на принципове розв'язання українського питання, а не на отримання тимчасових переваг.

НАПРЯМНІ ПОЛЬСЬКОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ

Нелегальний період:

Польські компетентні діячі співпрацюють в утворенні української політичної групи, яка провадитиме конспіративну діяльність серед українського населення відповідно до принципів, викладених у «платформі» порозуміння в розділі Е проекту Стефана.

Польські компетентні діячі проводять пропагандистську діяльність серед українського населення щодо названої у розділі Е «платформи» порозуміння серед українського населення.

Наведені акції мають за мету протидію українській збройній боротьбі, а в разі вибуху українського повстання — надання українському суспільству можливості вибору між двома концепціями: анти- і пропольською.

Перехідний період:

І. Перш за все повинна бути дана правова оцінка діяльності під час війни і чужої окупації тих громадян Польської Держави, які діяли їй на шкоду, здійснювали вбивства і пограбування, закликали до погрому польського населення і сприяли або безпосередньо чи опосередковано допомагали окупантам. Усю цю роботу треба провести зі всією суворістю і старанністю, але в стислі строки, наскільки це можливо. Всякий компроміс у цій справі недопустимий як такий, що порушує елементарне почуття справедливості.

II. Слід усунути всі наслідки діяльності окупантів або діяльності, яка здійснювалась з допомогою окупантів і взагалі під час війни була спрямована на українізацію східних окраїн або послаблення їх польськості. Зокрема, належить усунути за кордони Польщі населення з чужим громадянством, яке прибуло під час війни.

III. З метою радикальної ліквідації українського питання, а тим самим і усунення головної перешкоди у встановленні дружніх польсько-російських відносин треба намагатися укласти з Росією (або з радянською Україною) угоду про примусовий обмін усього українського населення південно-східних земель на поляків, які мешкають на території Росії. З обміну треба виключити тих осіб української національності, які: 1) доведуть свою активну співпрацю у справі поєднання цих земель з польською державністю; 2) отримають дозвіл на виїзд з Польщі на постійне проживання в інші країни. Поки цей обмін не відбудеться, належить провести повне виселення українців: а) з польсько-радянської прикордонної смуги; б) з призалізничних смуг, від трас, каналів, узбережжя судноплавних річок, автострад та інших важливих транспортних шляхів; в) із стратегічно, політично й економічно важливих округів і місцевостей.

Обмін населенням між Польщею і СРСР може бути зроблений лише за умови повної добровільності. Гасла примусового переселення українців до СРСР стають вагомим аргументом для радянської політики, спрямованої на захоплення польських земель східних окраїн, і при цьому схиляють українців до збройного опору. Законне переселення могло б застосовуватись лише тоді, коли новий польсько-радянський кордон був би компромісним між ризьким кордоном і кордоном від 21.VI. 1941 р.

IV. Організувати постійний ретельний і суворий нагляд за політичною і громадською діяльністю українців і їхніх організацій як антипольською і антидержавною стихією, переслідувати адміністративно і в судовому порядку за всі прояви нелояльності до Польської Держави або антипольської ненависті.