Офiцерський корпус Армii УНР (1917—1921) кн. 2
Офiцерський корпус Армii УНР (1917—1921) кн. 2 читать книгу онлайн
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Цими кількома фразами Петро Панч влучно та вичерпно охарактеризував першу категорію українського старшинства — ідейної військової молоді. Головний герой повісті, Лец-Отаманів, був ад’ютантом і духовним наставником свого важкого гарматного довізіону. Проте командор дивізіону — кадровий полковник російської армії Забачта «розмовляв російською і тільки іноді з усмішкою домішував як примусовий асортимент одно-двоєукраїнських слів…» {87}.
Пояснюючи таке презирливе ставлення полковника з яскравим українським прізвищем до рідної мови, автор наводить розмову старшин про свого командира:
«— Хіба він не українець?
— Такий, як я китаєць. Його гасло: “Нет, не было и не будет украинского языка”. Хіба не чуете вимови? У нас і такі є. А Кований, ад’ютант, бачили — на тоненьких ніжках, — навіть циган. Ви дивуєтесь, певне, — які з них самостійники? Вони вміють добре воювати з більшовиками. А, як кажуть, привикне собака за возом, то й за саньми побіжить. Ану їх до біса!» {88}.
Отже, Забачта — кадровий російський старшина, хоч і українець, але повна протилежність Лец-Отаманову. Це типовий персонаж, адже переважна більшість кадрових старшин, які протягом 1917–1919 рр. обіймали відповідальні посади в українських частинах, були саме такими.
Лец-Отаманів і Забачта — два політичні полюси українського старшинства початку 1919 р., між якими опинилася мобілізована до Дієвої армії УНР молодь — у більшості аполітична та денаціоналізована. Щоб охарактеризувати її, Петро Панч увів до тексту повісті діалог Лец-Отаманова та його товариша сотника Рекала:
«Ти знаєш, хто такі наші старшини. Як не приблуда, так Світлиця. Пардон, як не приблуда, так падлюка.
Світлиця перестав розгладжувати вуса й засопів, але Рекало не звертав уваги:
— Візьмемо українців, Пищимуха — ні тіла, ні духа, не ти та я, а старому Карюкові сняться відгодовані кабанці. Такий же і його синок — незакінчений піп Андрюшка. Отак і в інших частинах. От і скажи, тільки по щирості, може така армія вивісити жовто-блакитний прапор на дзвіниці Івана Великого? В Кремлі?» {89}.
Цілком природно, що старшинський склад, зображений у повісті, не зміг опанувати ситуацією у першому ж бою, коли на ешелон гарматного дивізіону напали більшовики. Пищимуха одразу перебіг до більшовицьких повстанців, Світлиця та Рекало втекли, а з більшовиками воювали лише Лец-Отаманів та доброволець-гімназист Калембет.
Події, які описав Петро Панч у «Голубих ешелонах», відбуваються у лютому 1919 р., коли Дієвій армії УНР довелося залишити всю Лівобережну та Південну Україну, а також Київську губернію. Одна з причин цієї жорстокої поразки криється у якостях українського старшинства.
Тільки після травня 1919 р., коли Дієву армію УНР покинула переважна більшість «Світлиць», її старшинський корпус зміцнів і нарешті почав отримувати перемоги у боях із ворогом.
Щодо героя Петра Панча слід зазначити, що в Дієвій армії УНР справді служив старшина на прізвище Лец-Отаманів, причому так само в Запорізькому корпусі. Але на відміну від літературного персонажа, який помирає в бою з більшовиками за ешелон гарматного дивізіону, справжнього Лец-Отаманова у лютневих боях 1919 р. лише поранили. Іван Дубовий, командир 2-го Запорізького полку ім. І. Мазепи Республіканської дивізії, помічником якого був Лец-Отаманів, у своїх спогадах писав, що останній дістав багнетне поранення під час нічного бою за станцію Шполу 21–22 лютого 1919 р., а по одужанні повернувся на фронт і пізніше загинув у боях з більшовиками {90}.
Змістовне оповідання про старшинський і козацький склад одного з піших полків Дієвої армії УНР літа-осені 1919 р. — 15-го імені Тараса Шевченка з 5-ї Селянської дивізії — можна знайти у спогадах Бориса Антоненка-Давидовича «На шляхах і роздоріжжях».
За словами цього автора, командир полку, «полковник» Панченко та командир 1-го куреня Луцький були простими сільськими парубками з містечка Сквира — офіцерами військового часу російської армії. Перші враження Антоненка-Давидовича про Панченка були такими:
«Мені подобалась його швидка реакція на подію в єврейській крамниці, але, крім владного голосу, що звик командувати, важко було помітити щось “полковницьке” у верткій постаті середнього зросту, невиразного віку, котра на мить промайнула у французькій металевій касці перед моїми очима. У старій російській армії він навряд чи доскочив би до звання штабс-капітана, а що в українській армії і досі були скасовані військові звання й лишались тільки посади, то й полковником, цебто командиром полку, міг стати будь-який здібний молодик. Навряд чи й мій курінний Луцький командував би в старій армії батальйоном» {91}.
Командирами сотень у 15-му полку були майже винятково колишні прапорщики. Серед них: російські фельдфебелі, що дістали перший офіцерський чин за бойові заслуги (Сидорчук), сільські інтелігенти (Комарницький), вчорашні семінаристи (Мегедь). Антоненко-Давидович майстерно змалював портрети деяких своїх однополчан, що дають цілком вичерпне уявлення про молодших старшин Дієвої армії УНР у другій половині 1919 р:
«Я з цікавістю розглядав сухорлявого, жилавого сотника з вояцьким, але без усяких ознак інтелігентності обличчям. Я вже раніш запримітив його в полку й від курінного Луцького дізнався, що Сидорчук — колишній фельдфебель царської армії. До української армії він пристав лише влітку цього року, коли й йому надопекла “комунія”, але сюди він приніс із собою засвоєні здавна дисциплінованість і викональність зразкового військового служаки. Його сотня в другому курені була чи не найкраща, бо він умів тримати в своїх дебелих кулаках підлеглих йому козаків і вимагати від них абсолютного послуху, як без будь-якого роздуму підкорявся сам наказам згори: правильно чи неправильно наказали — не твого ума діло, раз наказали, значить, виконуй! Без цього військо — не військо, а якийсь бардачок» {92}.
«Макар Комарницький, колишній прапорщик, був улюбленцем мало не всього Шевченківського полку за свою веселу вдачу, дарма що ніколи сам не сміявся, зберігаючи ніби серйозний вираз обличчя. Він міг на запитання чужого козака, замість відповіді, заспівати веселої “польки”, підхопленої, мабуть, ще в школі прапорщиків <…>
І, здається, не було такого випадку, щоб Макар не задовольняв прохання. Це не було небажане у війську панібратство чи запобігання перед підлеглими, це була така своєрідна вдача, що диктувала Макарові однаково поводитись і з козаками, й з старшинами. Козаки це цінили і, коли треба було, виконували будь-який наказ Макара — чи то йти в атаку, чи, не поспішаючи, відступати, планомірно відстрілюючись. Ніхто не міг так піднести настрій стомлених походом козаків, як Макар. І піднімав він дух не патріотичними піснями, а якоюсь веселою імпровізацією, яку теж десь підхопив жартома. Пішов він у повстання, мабуть, не з якихось патріотичних міркувань, а щоб не відставати від земляків. Якщо пішов Панченко, Луцький та інші сквирчани, так чого ж буде сидіти вдома Макар? І пішов і собі з своєю прапорщицькою шинелею без погон та веселими піснями й жартами. Вигляд у нього був далеко не військовий: ходив він завжди трохи погордившись, комір гімнастерки розхристаний, шинеля розстебнута. Треба було виняткового випадку — огляду полку високим командуванням або похорону забитих у бою, — щоб Макар застебнувся на всі ґудзики й виструнчився. Навіть перед полковником Панченком Макар не міняв свого звичайного вигляду, і Панченко, дарма що не терпів “непорядку” та всякої “інтелігентщини”, прощав сотникові Комарницькому його немуштровий вигляд: земляк бо ж — із Сквири…» {93}.
