Революцiйна доба в Украiнi (1917–1920 роки): логiка пiзнання, iсторичнi постатi, ключовi епiзоди

Добре відомо, що М. Грушевського, якого початок Першої світової війни застав на власній дачі в Галичині, після повернення до Києва було відправлено у заслання до Симбірська «як австрійського шпигуна». Водночас М. Міхновський на момент вибуху військових дій перебував у Німеччині та з поверненням до Харкова жодних незручностей не мав, а в грудні 1914 р. був мобілізований до російської армії (С. 201).

Не все ясно і в стосунках М. Міхновського з органами радянської влади, зокрема, із ЧК, співробітники якої поблажливо враховували прохання місцевої інтелігенції, більшовиків-українців, що неначебто зважали на виступи адвоката на користь селян під час дореволюційних судових процесів (С. 268). Певні сумніви залишаються і після ознайомлення із викладеними обставинами смерті героя книги (С. 279–281).

Даючи собі звіт у дискусійності багатьох вищепорушених моментів, знаючи, що ближчим часом позитивних відповідей на низку з поставлених питань навряд чи можна буде дати (а на деякі з них це, мабуть, зробити взагалі буде неможливо), слід звернути увагу на певні недосконалості книги, неточності, при недопущенні яких видання виглядало б виграшніше, солідніше.

Упадає у вічі своєрідна асиметрія історіографічних сюжетів-«вкраплень» (а їх у тексті багато — і це, безперечно, загалом додає цінності монографії). У багатьох випадках Ф. Турченко у суперечках із іншими фахівцями наводить неспростовні аргументи на основі достовірних фактів, доказових документальних свідчень (здебільшого йдеться про 1895–1907 рр.). Однак у другій частині книги (особливо щодо подій 1917–1919 рр.) автор допускає висновки, в основі яких лежить низка припущень (частина із них явно сумнівні).

Так, продовжуючи полеміку, яка ведеться в українській історіографії достатньо тривалий час, Ф. Турченко вкотре солідаризується із Р. Млиновецьким. Останній без будь-яких документальних підтверджень пише про заснування «першої», «самостійницької» Центральної Ради «Братством самостійників». На резонні сумніви істориків щодо того, що взагалі існувала така організація (про її причетність до оформлення Центральної Ради ніхто з тих, хто справді був учасником процесу, не згадує — однак про це вже не раз ішлося ¹³⁵²), Ф. Турченко відповідає знайденим у фонді Особливого відділу департаменту поліції Державного архіву Російської Федерації за 1916 р. документом-копією «Програми і тактики Українського Самостійницького Братства». Із деякою видозміною назви документ виявлено також у Державному архіві Київської області і відомо, що дуже подібний варіант захоплено поліцією 1916 р. у Катеринославській губернії (С. 208–209). Однак наявність згаданих документів зовсім ще не дає підстав про незаперечне свідчення існування відповідної організації. Це цілком міг бути підготовчий документ, ніколи і ніким не прийнятий. Ф. Турченко сам вказує, що «його (тобто документа. — В. С.) авторство поліція приписувала (виділення моє — В. С.) організації, що діяла в краї та (у перекладі російською) називалася «Инициативным комитетом (знову виділення моє. — В. С.) Украинского независимого союза (там само). Наявності цих документів для Ф. Турченка достатньо, щоб зробити висновок, «що організація чи окремі ізольовані групи з чіткою самостійницькою орієнтацією в роки світової війни в Україні справді існували» (С. 209). У даному разі автор назви організації не вживає, хоча сторінкою вище ті ж документи беззастережно вважає доконаним фактом існування «Братства самостійників», а в наступному, слідом за Р. Млиновецьким, описує певні його кроки як безсумнівної політичної реалії (жодних документальних свідчень, природно, не наводиться). Із недоведеного існування «Братства самостійників» виникає версія про його ймовірну причетність до створення «самостійницької Центральної Ради (С. 216) — паралельного зі сформованим із ініціативи Товариства українських поступовців центром — Українською Центральною Радою. При цьому версія про існування на початку березня 1917 р. двох (тут і далі виділено автором) національно-політичних центрів… має не менше підстав для існування, ніж версія про існування одного — створеного ТУП. При нинішній джерельній базі проблеми обидві ці версії мають право на існування як гіпотези, над якими слід працювати, розширюючи коло документів» (С. 216).

Із подібним підходом, із пропонованою логікою погодитись ніяк не можна. Тут згадана асиметричність виявляє себе особливо наочно. Документально не переконавши читачів у реальному існуванні «Братства самостійників», досягнувши по суті рівня ймовірності, Ф. Турченко вважає цього цілком достатнім, щоб вийти на наступний, новий рівень передбачення — про можливу участь «Братства» в організації «самостійницької Центральної Ради» і вважає свій висновок (мабуть, його можна іменувати недосконалою конструкцією) версією, рівноцінною іншій, оголошує обидві версії гіпотезами.

Як не дивно, за версію, гіпотезу видається реальне, неспростовне знання, що має під собою досить широку документальну основу і майже ніким (за винятком Ф. Турченка, Р. Млиновецького та, можливо, ще 3–4 авторів) не спростовується. Звичайно, у науці траплялося й так, що правота виявлялася на боці й одного дослідника. Однак і шлях до подібного результату повинен бути, вочевидь, іншим, ніж реалізований у рецензованій книзі. Адже Ф. Турченко ставить під сумнів факт створення Центральної Ради, започаткований Товариством українських поступовців на підставі лише двох моментів — відмінностей у датуванні події в різних мемуарних джерелах (що для даного виду джерела явище взагалі досить поширене та й зрозуміле, якщо зважати, що кожне організаційне рішення — це процес, який мав певну тяглість, в якому різні особистості суб’єктивно наголошують на віхах, які їм бачилися значимішими) та певних редакційних недосконалостях інформаційно-репортерських матеріалів (що також трапляються в журналістській практиці нерідко — С. 210–213).

Отже, автор намагається урівноважити версію, яка зовсім не має документальної основи, із версією, побудованою на документах, лише деякі елементи яких справді можна сьогодні витлумачити й неоднозначно. І якщо навіть допустити, що Ф. Турченко до певної міри має рацію, коли вважає, що в тогочасний момент самостійницька течія і настрої мали вплив на суспільні процеси, є досить цікавий документ, який прямо свідчить проти думки про створення двох центрів українського визвольного руху в перші дні березня 1917 р. (до речі, пообіцявши прокоментувати всі (виділено мною. — В. С.) джерела, тому що «їх мало» (С. 212), автор чомусь випускає із поля зору достатньо важливу, й загалом відому публікацію). Ідеться про спогади Є. Чикаленка — однієї із ключових постатей тогочасного національного життя та найдіяльніших керівників ТУП. Знову-таки, як мемуарне джерело, воно викликає певні критичні зауваження (і хронологічні «зміщення» у співвіднесенні деяких подій, і те, що під час переписування записок батька син Петро вніс до них деякі (?) зміни тощо), однак, при всьому тому, гадається, досить точно відбиває процес створення Центральної Ради, оскільки чітко кореспондується зі значною масою інших свідчень і, неначебто, акумулює їх (можливо, достатньо інтегрально «віддзеркалює»).

Є. Чикаленко згадує, передусім, що Товариством українських поступовців керувала Рада, обрана задовго до 1917 р. ¹³⁵³

У тривожні лютневі дні Рада ТУП, яка до того засідала раз на тиждень, вирішила збиратися щовечора в клубі при «Просвіті», уважно слідкувати за подіями і оперативно приймати відповідні рішення. На той час до Ради, крім Є. Чикаленка, входили А. Вязлов, А. Віленський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, В. Прокопович, А. Ніковський, Л. Черняхівський, О. Андрієвська. Постійно запрошували й Марію Грушевську, яка тримала чоловіка, — Михайла Грушевського, який перебував у Москві, в курсі справ. Уже тоді було намічено секретарів у різних галузях діяльності і вирішено скликати з’їзд ТУП, а потім Всеукраїнський конгрес ¹³⁵⁴.