Люди зi страху.В облозi

— Розпечатаєте вдома, пане Повсюдо.

У мене молотом забилося серце: порядок!

Гривастюк побачив, яка неприхована радість охопила мене, і подав руку. Я її міцно потиснув.

Його місія щодо нас закінчилася. Він передав папку Гафійці і перейшов до столу, за яким сиділи «свиняче рило», «молодик з периферії» і ще двоє осіб. На цей раз Іванчук провів Омеляна заздрісними очима.

Пиятика була в розпалі. Катеринин язичок безбожно заплутався в словах. Сміючись, вона тонко повискувала, все важче спиралась на Іванчукове плече. Коли скрипки зацигикали вальс і в протилежному кінці залу звільнили місце для танцюючих, вони на кілька хвилин вийшли на вулицю, і я пересів до Гафійки.

— Ви танцюєте, Прокопе? — поцікавилась вона, уся в полум'ї від випитого вина.

— На жаль, ні. Але ти, Гафійко, не скучатимеш. Зараз закланяються з усіх боків.

— Я зі сторонськими не піду, — заперечила Гафійка, машинально притискуючи до грудей батькову папку. На її обличчі було трішки легкої дівочої печалі. Зі схлипливим сміхом вона запропонувала: — А ви відшийте, коли хтось буде кликати. Добре?

— Якщо ти цього хочеш.

— Так, — поклавши на стіл папку, вона на секунду закинула руки за голову, поправляючи хустку. Якось випадково зачепила мою ногу своєю і не забрала назад. — А в місті танцюють погано. Мало не обнімаються. У селі таку пару вивели б геть. Та от скрипки втихли, і знову над столом заходили пляшки.

— Хили, Повсюдо, — майже викрикнув Іванчук, припровадивши веселу, мов сонце, війтиху.

Не минуло й чверті години, як четверо нас впорали плящину. Я придивився до Гафійчиного носа і відкрив, що вона роздуває ніздрі точнісінько так само, як Іванчук. Я хотів підігнути ногу, щоб не торкалась Гафійчиної, але вона наче свинцем була налита. Оглянувшись на завісу над сценою, на кобзаря з бандурою на розмитій сторіччями могилі серед степу, я побачив, що кобзар мені сумно підморгує, а хлопчик-поводир глузливо виставив рожевого язика.

Раптом щось розплилося, пересунулось, і перед очима захитався Гривастюк.

— Слово даю, — владно махав він руками. — Гарантую. Чин не нижче капітана.- І тихіше:- Ви ж знаєте, що наприкінці війни перестали зважати, дворянин чи простолюдин. Аби освіта і військова виучка.

— Подайте мені води, — попросила Гафійка.

— А звідкіля?… — звернулась до Омеляна пані в клаповухій шапчині, але я не дослухав через Гафійку, тільки зрозумів по устах, що вимовила вона чи «диво», чи щось схоже на це слово.

— Пий вино, Гафійко, — сказав я, не спускаючи з пані очей. — Будь чемною. — І ви пийте. Я вам наллю.

— …нещастя на будівництві ґуральні в пана Свистуна, — казав. Гривастюк, зиркаючи на мене. Я випив вино, але відчув, що тверезію.

— За все добре, пане Повсюдо! — влізла Катерина. — За вашу хату.

— …У Галичині мало таких ґуралень, які він не зводив. На старість осів у Колобродах.

«Поганську твою пику треба побити!» — подумав я, спопеляючи Гривастюка поглядом.

— Повсюдо, не будемо сватами, — Іванчук впихав мені наповнену чарку.

— …Йому було під п'ятдесят.

— Син теж будівничий? — спитала пані.

— Без тижня Інженер, — повертаючись до молодика, відказав Омелян. — Треба…

— Чого ви спохмурніли, Прокопе? — штовхала мене коліном Гафійка.

— Тобі здалося.

— …То пильнуйте. — Пані в клаповухій шапочці зміряла мене погрозливим поглядом. Стіл з Гривастюком і його співбесідниками заступили.

— Вам щось не сподобалося? — допитувалась Гафійка.

— А тобі все до смаку?

— Я не зважаю.

— Я роблю це саме.

— Ні, ви чимось стурбовані.

— Горілкою з ґуралень, які батько набудував. Горілка — двигун прогресу, Гафійко.

— Мені подобається, коли ви жартуєте. Якось і сумно, і їдко, і смішно.

— Так ось…

У протилежному кінці стелю черкнула пляшка, вдарившись об софіт над сценою, рикошетом зафуркотіла у вікно, Брязнуло. Зчинився гармидер, затріщали двері, пролунав постріл.

«Почалось…»

Розбиваючи вікна, надвір хлинули лисі голови, розпанахані спідниці.

— Пане Повсюдо! — розгублено заволав Іванчук.

— Скажіть, хто цей молодик — ось, пополотнів, як стіна? — Я притримував Іванчука за лікоть, а він, ногою відкинувши стільця, рвався до вікна.

— Та пустіть же! Це… н-нннн… Володимир Майдан, секретар повітового комісара.

Я відштовхнув стіл. Гафійка в нестямі закам'яніла з відкритим ротом. Стіл перекинувся під ноги осатанілій юрбі, що сунула на нас. У ґанку почалась стрілянина.

— На сцену! — крикнув я Гафійці і вирвав з її рук папку. Дівчина поперед мене шмигнула на сцену. Ми опинилися в репетиторській: Біля скрученої ліхтарні стояв смертельно переляканий стрілець. Я побачив сходи в льох, пропустив Гафійку, тоді злетів у підземелля. Тримаючись стіни, провів дівчину в найдальший куток.

— Змилуйся, боженьку, — лепетала вона. — Ой, горить! У репетиторській розчавили ліхтарню і зайнявся гас. Та полум'я опинилось під ногами втікаючих.

— Комуністи, Прокопе, то їх робота, — лементувала Гафійка.

— Цить.

— Ой, боюсь… — тулилась вона до мене. — Ой, ми згоримо.

— Цить же, — пригортав я її до грудей. — Не згоримо, погасили.

Тріщала сцена, не вщухав вереск, глухо, наче під землею, гупали постріли.

— Ніби стихає,- сказав я. — Пусти — подивлюсь.

— Де ж стихає, Прокопе? Прокопику, не йдіть… не покидайте мене, я…

Війтеня запищало не своїм голосом, але я силою вирвався з цупких од страху рук і пройшов до дверцят. Надворі тривав шарварок. Я присів на сходах. Гафійка ревма ридала десь у темній безвісті і не могла мене ні побачити, ні почути шелесту. Потім я запалив гербовий аркуш і, присвічуючи, добрався до Гафійки. Вона сиділа на цементі, закривши обличчя долонями, і давилась плачем.

— Хіба можна так! — сказав я. — Гафійко, мила ти дівчинко, встань же.

Притоптавши спопелений аркуш, по якому ще бігали іскорки, я підняв Гафійку і, цілуючи в уста, припер одерев'янілу до стіни, її губи були вогкі, холодні й солоні від сліз.

— Втихомирилось, чуєш? — спитав я. — На, тримай свою папку і ходи за мною. У темряві ми наштовхнулись на протилежну стіну.

— Шлячок би це трафив, — вилаявся я. — Вже спалив якийсь папір з папки, бо був би не знайшов тебе, хоч би якась тріска попалась…

— То запаліть, запаліть ще, — заквапилась Гафійка. — Тут усі чисті папери.

Скручений в трубку гербовий аркушик горів, як смолоскип надії.

— Господи! Цілі? — завиванням стрінула нас Катерина. Я згадав оголошення на стовпі: «Продаю святого Миколая 50Х40, килим косівського виробу і жорновий камінь — висота 18 см». Це оголошення ми бачили з Гафійкою, коли йшли на цвинтар.

— Боже, як я потерпала!.. Ой-йой, які ж забруднені. Повернись, Гафійко. Ви десь лежали? — прошепотіла вона стурбовано.

Гривастюк збентежено відвернувся.

— Ми заховалися в льоху, — сказала Гафійка, червоніючи.

Я вийшов витріпати шинелю. У сінях при ліхтарні війтиха обмацувала з усіх боків дочку. «Горенько моє!.. А ми з.Іванчуком прокляли Залісся. Мало не закоценіли під столом… Як же ви там, навпомацки?…»

Я сплюнув, і вона вмовкла. Коли я проходив мимо, Гафійка показала щире намисто зубів, а Катерина сердито зімкнула тонкі губи.

— Сьогодні нам насниться, — сказала в хаті Гафійка, блиснувши на мене очима. Вона вирішила подрочити ревниву матінку. Катерина перехопила погляд і жалібно розтягла:

— Може б, ми вже їхали, чоловіченьку?

— Запрягай, — погладжуючи скроню, кинув Гривастюк до Іванчука. — От натворили халепи…

Через поріг переступив господар — маленький бородатий чоловік з неспокійними очима. Гафійка по дорозі розповідала, що він доводиться їм далеким родичем.

— Як цю катавасію розуміти, Омеляне? — спитав він. — Поясни ж толком.

— Як! — підскочив на стільці Гривастюк. — Підстроїли.

О, вони дорого заплатять за це.

— Хто, значить, підстроїв?

— Звісно — комуністи.

— Сволота, — прогудів Іванчук.

Я засунув руки в кишеню — папери були на місці.