Революцiйна доба в Украiнi (1917–1920 роки): логiка пiзнання, iсторичнi постатi, ключовi епiзоди
Революцiйна доба в Украiнi (1917–1920 роки): логiка пiзнання, iсторичнi постатi, ключовi епiзоди читать книгу онлайн
Книга репрезентує новітні напрацювання автора у дослідженні революційної доби 1917–1920 рр. в Україні. Науковий інтерес зосереджується на ключових проблемах: співвідношенні соціальних та національних детермінант як органічних складових суспільних процесів, напрямів боротьби, домінантних ідейно-політичних і партійних тенденціях, дискусійних аспектах непростого осягнення і реалістичного відтворення комплексної картини досвіду однієї із найскладніших сторінок вітчизняного минулого.
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Книга представляет новейшие наработки автора в исследовании революционного периода 1917–1920 гг. в Украине. Научный интерес сосредоточивается на ключевых проблемах: соотношении социальных и национальных детерминант как органических составляющих общественных процессов, направлений борьбы, доминантных идейно-политических и партийных тенденциях, дискуссионных аспектах непростого постижения и реалистичного воссоздания комплексной картины опыта одной из самых сложных страниц отечественного прошлого.
Для научных работников, преподавателей, студентов, всех, кто изучает историю Украины.
The book presents new author’s researches of the revolutionary period in Ukraine, 1917–1920. The scientific interest concentrates on key problems: correlation of social and national determinants as organic components of public processes, struggle directions, dominant ideological, political and party tendencies and debatable aspects of uneasy understanding and realistic reconstruction of a complex picture of the one of the most difficult shades of our past experience.
It is recommended for scientific workers, teachers, students, for those who are interested and study history of Ukraine.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Нічого дивного, що це переповнення большевицьких установ та організацій жидівським елементом відразу загострило відносини між українським і жидівським населенням на Україні. Бо совітський режім, з його реквізиціями, «націоналізаціями» та «соціалізаціями», цілою своєю вагою ліг насамперед на селянство, яке мусіло було постачати совітській державі продукти своєї праці майже даром. Ось чому в масі українського селянства склалося переконання, що «комуну видумали жиди» і що «совітська власть — жидівська». Тому коли на Україні розгорілася жорстока міжнаціональна і міжгромадянська війна, в якій большевики не брали полонених, масами розстрілювали людей української національносте й руйнували артилерійним огнем українські села, то у відповідь на цей погром над українцями почалися погроми жидівського населення» 837.
Наведений сюжет — цілком очевидна спроба не тільки пояснити причину виникнення напруги між українцями і євреями під час серйозних соціальних катаклізмів, а й певним чином виправдати антиєврейські акції, а головне — відволікти громадську думку від пошуків винних серед державного проводу УНР. Можливо, це була й своєрідна реакція на позицію В. Винниченка, який не обмежувався тим, що покладав відповідальність за антисемітські ексцеси на дрібних отаманів.
«…Головна вина падала, розуміється, на весь режим і на тих людей, які той режим утворили, які його боронили й представляли» 838, — безкомпромісно заявляє колишній Голова Директорії.
Він погоджується з тими, хто вважав погромником С. Петлюру — лідера, провідника тодішньої Української Народної Республіки. «Цим я не хочу сказати, що С. Петлюра мав якусь особливу ненависть до єврейства» 839, — відразу застерігає В. Винниченко.
Без цієї фрази не обходиться жодна публікація про С. Петлюру, особливо ж коли мова заходить про причетність чи непричетність Головного Отамана до єврейських погромів. Однак рідко хто цитує наступні за наведеним реченням міркування В. Винниченка. А якщо згадують про них, то вважають здебільшого необ’єктивними, такими, що спричинені особистими образами, бажанням звести на літературному ґрунті рахунки з учорашнім політичним суперником.
Звісно, не враховувати останнього чинника не можна — якісь елементи, мабуть, справді породжені суб’єктивністю, нездатністю приглушити природні емоції. Однак варто, гадається, до низки оцінок, до загальної логіки доказів і міркувань В. Винниченка поставитися якщо не з довірою, то в усякому разі з розумінням, спробувати осягнути їхню суть, а не з полегкістю відкидати, апріорно вважаючи меншовартісними, кон’юнктурними.
В. Винниченко намагався створити в цілому об’єктивну картину Української революції, в чому переконують передусім численні самокритичні зауваження і сюжети, його інтимні щоденникові зізнання. Такий самий критичний підхід він поширював і на інших діячів, водночас не ставлячи собі за мету спеціально облити їх багном, звинуватити у вигаданих ним самим «гріхах» тощо.
Безперечно, він краще за інших знав С. Петлюру — багато що їх об’єднувало, в певні часи вони були однодумцями, спільниками, товаришами. А це означає, що В. Винниченко не відсторонено аналізував діяльність якогось історичного персонажу, навіть не просто знав, розумів, але й гостро відчував у С. Петлюрі ті світоглядні, духовні орієнтації, прагнення, що елементарно недоступні іншим авторам. Тому так важливо враховувати у пошуку істини свідчення такого авторитетного діяча і тонкого психолога, спостережливого аналітика.
«Це був, — пише він про С. Петлюру, — звичайний собі дрібний міщанин з легкою плівкою «ліберального» обивательського антісемітизму, «демократичний» обиватель, який готов був «прінціпіально» признати євреїв такими ж людьми, як і всі, готов був навіть дати їм «майже всі» права, але в якому з дитинства сиділа антіпатія до сеї раси. Загострення національної боротьби й прихильність єврейського пролетаріата до большевизму в душі цього «героя» також викликали певну свободу тої антіпатії. Його обивательська псіхіка й дрібноміщанський світогляд також, як і в його отаманців, не могли дати йому ні стримуючих стимулів, ні розумного аналізу національних явищ, ні бажання боротись з дикими ексцесами. Навпаки, він сам уважав усе єврейство винним за те, що серед його були большевики» 840.
Аналізуючи поведінку Головного Отамана, намагаючись зрозуміти її мотиви, В. Винниченко доходить висновку: «Цей політично-малоосвічений міщанин гадав, що коли гарненько прижучити єврейство, то в йому зразу зникне клясова діференціація, що єврейська буржуазія й єврейський пролетаріат забудуть свої клясові противенства, й буржуазія зможе вплинути на пролетаріат, щоб він покинув свої змагання до соціального визволення й перестав бути «большевиком», себто ворогом цієї самої буржуазії. І коли 17 липня (1919 р. — В. С.) до цього міщанина, Головного Отамана, явилась делегація від вимученого, катованого єврейства й просила його «вплинути» на погромщиків, то він з свого боку, обіцяючи їм це, запропонував, — як каже офіціоз, «Вістник У. Н. Республіки», — також «вплинути на єврейські кола по той бік фронту, щоб вони допомагали нашій армії, що бореться проти большевиків».
Це ж саме, тільки в отвертій і ціничній формі, він сказав ще в початках погромів, ще в Київі, Голові Директорії:
«А чого ж вони (євреї) не помагали нам битись з гетьманщиною?» 841.
До згаданого епізоду В. Винниченко неодноразово повертається у своїй аргументації — очевидно, настільки міцно це закарбувалося в його пам’яті.
Не ставлячи під сумнів твердження тодішнього Голови Директорії, водночас хочеться звернути увагу на момент, який пояснити, співвіднести із вищезазначеним досить важко. У відозві С. Петлюри до населення України від 16 листопада 1918 р., тобто в перший день антигетьманського повстання, містився і такий заклик: «…не допускати чорносотенців, злодіїв та погромщиків до погромів та вибухів проти євреїв, бо євреї допомагають українцям в Галичині, і у нас на Україні повинні йти разом з нами» 842.
Документ, що перебуває в особистому фонді С. Петлюри, до цього часу чомусь не публікувався у повному обсязі (зокрема, процитований фрагмент) і не дістав тлумачень фахівців. Автор даного дослідження уже зазначав, що без додаткового вивчення питання залишається незрозумілим, чому з’явилося подібне застереження, що його спричинило.
Можливо, С. Петлюра від самого початку повстання не бажав повторення прикрих епізодів (єврейських погромів), які мали місце у лютому— березні 1918 р., під час повернення петлюрівських частин разом із німецькими військами до Києва? А можливо, то була форма «дипломатичного» тиску на єврейське населення — у березні 1918 р. українські газети, зокрема «Нова Рада», виправдовували погроми тим, що євреї у своїй переважній більшості опинилися не на боці українців у боротьбі з радянськими військами 843. Тоді стає зрозумілим і прихований смисл слів: «євреї допомагають українцям в Галичині, і у нас на Україні повинні йти (виділено мною. — В. С.) разом з нами». Нарешті, це прямо кореспондується зі словами С. Петлюри, який, за твердженням В. Винниченка, у січні 1919 р. виправдовував перші (за правління Директорії) антиєврейські акції словами: «А чого ж вони (євреї) не помагали нам битись з гетьманщиною?»
Мабуть, можливі й інші висновки з цього документа — прихильники С. Петлюри залюбки додадуть його до тих відозв, наказів антипогромного спрямування, що переходять з одного документального видання до іншого й активно пропагуються як незаперечний доказ свідомої й послідовної боротьби Головного Отамана з антисемітизмом 844.
