Паризьке кохання

— Шарман.

Дарина вдячно посміхнулася. Це слово вона, як і усі, знала.

Парфуми називалися надзвичайно романтично «Поема» від «Ланком».

Якби Даруся вміла створювати аромати, то зробила б собі саме такий. За сто п’ятдесят євро вона отримала парфуми, і подарунок — дезодорант і гель для душу з таким самим запахом та пробничок нового крему. Усе це було гарно запаковане і вкладене до фірмового пакета з трояндою, знайомою не одному поколінню жінок.

Місто поволі огорнули сутінки, але Даруся ще не нагулялася. Наступним пунктом у її програмі денній, себто, уже вечірній, був Монмартр.

За якусь годину вона вже була там. Людський гамір заполонив усю площу. Панувала, звісно, французька мова, із туристами розмовляли, зазвичай, англійською, але подекуди чулася російська, і ще деякі слов’янські мови. Схоже, на Монмартрі працювали художники з усього світу.

Французи кричали «О-ля-ля!» і захоплено підсвистували Дарці услід. Так, наче були матросами, котрі щойно зійшли з корабля після довгої подорожі навколо світу.

Стримані японці просто проводжали її зацікавленими поглядами. А один поляк — польську мову, як майже кожен галичанин, Даруся знала дуже добре — закричав ледь не на всю площу:

— Панове, подивіться, яка краса! Це ж богиня! І волосся як пожежа.

У відповідь на цей вигук почувся дружній і щирий сміх тих, хто зрозумів.

А Дарка поправила своє вогняне волосся й усміхаючись подумала: чув би це Ігор, може, пошкодував би, що втратив її…

Але взагалі Дарина згадувала Ігоря значно рідше, ніж вона того боялася. Це, напевно, магія Парижа. Звичайні люди, що мешкають тут, відчувають те саме, що й усі інші мешканці Землі: плачуть, радіють, закохуються, розлучаються… Усе, як скрізь. Тільки не для неї. Для неї це місто — мереживо див, найелегантніша столиця старої Європи. Для неї це — Париж.

Даруся досхочу наторгувалася з художником-сербом за картину з видом Парижа, яку пригледіла й купила для Надійки.

З оглядового майданчика помилувалася запаморочливою панорамою міста. Вона навіть діждалася вогнів, що їх до першого вечірнього шоу запалило всесвітньо відоме кабаре «Мулен Руж», і потому вирішила, що їй вже час до готелю.

Була дев’ята вечора. Нарешті дався взнаки переліт. І коли вже дівчина зійшла з Монмартрових небес до його підніжжя, і вирішила зазирнути в карту, щоби знати куди йти, з’ясувалося, що зазирати немає куди. Карту Дарка десь посіяла.

«Не панікуй» — в десяте сказала собі Дарина. Але ця мантра не спрацювала, як і попередні дев’ять разів. Спершу Дарка вирішила, що просто запхала карту до пакунка з парфумами, чи поклала в сумочку, але виявилося, що це не так. Грошей залишилося небагато. І, на довершення всіх бід, з її циганським щастям, вона опинилася біля площі Пігаль — осередка нічного паризького життя. Ще біля літака їхню групу суворо попередили: пізнім вечором там ходити не варто.

Такий хід подій Дарці зовсім не подобався. І вихід залишався тільки один: спробувати розпитати перехожих. Може, хтось зрозуміє, куди їй треба.

Про всяк випадок щільно загорнувшись у кофту, дівчина підійшла до молодої пари в чорних шкіряних куртках. Те, як Дарина вимовила «Rue De L’Arc De Triomphe» викликало у молодят напад шаленого реготу. Потім дівиця, брюнетка з маленькими оченятами і великим бюстом процідила зверхньо:

— Вибачте, не розумію.

Дарка так і не зрозуміла, чи то її ігнорують, чи панянка просто не знає, де це?

А хлопець, блондин, рябий, мов крило зозулі, припустив:

— Можливо, вона шукає Тріумфальну арку?

І вони пішли собі у своїх справах.

Дарина спробувала ще раз. Видивившись старшу жінку, котра невідомо що робила у такому місці. Старенька слухала дуже уважно, однак не зважаючи на те, що цього разу Даруся назвала не лише вулицю, але й свій готель, бабуня ніяково посміхнувшись, пролопотіла «Pardone» і розчинилась у паризькій ночі.

Дівчину кинуло в холодний піт. Йти пішки, не знаючи куди, теж не виглядало найкращим вирішенням проблеми. Усі кіоски, де можна було купити хоч якусь карту, вже були зачинені. Треба вибиратися звідси. І Дарина рішуче закрокувала вперед, обираючи напрямок за принципом «ліпше погано йти, аніж добре стояти». Аж тут її погляд впав на ставного, добре одягненого чоловіка, котрий, схоже, саме збирався піднятися на Монмартр. Без особливої надії Дарина підійшла до нього. Ламаною англійською вона спробувала хоча б щось пояснити:

— Добрий вечір. Привіт. Вибачте, але я заблукала. Мені потрібен мій готель. «Аботель Кроун Етоль», знаєте?

Чоловік озирнувся і здивовано глянув на неї. Він мав гарні очі. Сіро-сині й дуже сумні. Дарина помітила це навіть у мінливому сяйві штучного світла. Утім що їй до цього за діло.

— Готель «Аботель Кроун Етоль», — повторила Даруся. — Рю Дель Арк Де Тріумф. Знаєте?

Незнайомець мовчав, не зводячи з неї погляд. Дарині примарилось щось схоже на іронію в глибині його зіниць. Ця іронія і ще щось… якесь розуміння, чи що… зовсім збило її з пантелику. — Чому він так на неї дивиться? — Подумки запитала себе Дарина.

І тут Дарину осінило. — Звісна річ, він дивиться на неї з розумінням. Мабуть, думає, що вона повія, яка кличе його у якийсь готель. Зараз ще спитає «Скільки?» і тоді вона, Даруся Коваль, крізь землю провалиться. Треба ж так вляпатися!

Знітившись, дівчина проте рішуче зашкутильгала геть (один з її черевичків намуляв їй ногу), повторюючи «I’m sorry, sorry».

Чоловік зупинив її лагідним жестом.

— Усе гаразд. Не вибачайтеся. Я американець, турист. Приїхав до Парижа на вік-енд. Дозвольте провести вас.

Із усього цього монологу Дарина втямила дві речі: він американець, і, здається, хоче щось для неї зробити. Вона сумно зітхнула і промовила:

— Погана англійська.

Чоловік поклав руку собі на груди й виразно промовив:

— Марк Вінтерз.

— Дарина Коваль, — назвалася дівчина.

— Даріна?

— Що ж, ваша українська аж ніяк не краща за мою англійську. Кличте мене Дорі, — і Дарина також торкнулася свого бюсту. — Дорі, о’кей?

— Радий познайомитися, Дорі.

— Я не знаю, де мій готель, — далі намагалася пояснити щось Дарина ламаючи язика на англійській мові.

Марк ще раз запитально подивився на Дарину:

— Як називається готель?

На щастя, це Дарина зрозуміла, тому максимально чітко повторила:

— «Аботель Кроун Етуаль».

Чоловік якийсь час подумав, а потім, наче прийнявши якесь рішення промовив:

— О’кей! — і галантно підставив дівчині зігнуту в лікті руку.

Дарина буквально якусь мить вагалася, а потім трохи з острахом сперлася на неї з елегантністю, яка подивувала її саму. Вони рушили нічним Парижем.

— Ви з Росії, — запитав її Марк.

— Ні, з України, — чемно відповіла Даруся, а потім, думаючи, що Марк можливо знає російську, додала: російську я також знаю.

Марк ввічливо посміхнувся й розвів руками. Він спробував продовжити їхню розмову англійською:

— Україна, Київ?

— Yes, yes, — радісно захитала головою Дарина, радіючи, що її розуміють.

Марк бачачи радість чарівної іноземки, посміхнувся й собі. Дарина помітила, яка у нього гарна посмішка.

— Сполучені Штати, Денвер, — показав рукою на себе чоловік.

Вони йшли якимись крихітними, вузенькими вуличками нічного Парижа. Було зовсім не страшно. Щось справжнє ховалося у цьому чоловікові з ім’ям, таким схожим на українське Марко. Щось надійне. Якась певність і щирість, від якої не може йти жодної небезпеки.

Несподівано Марк зупинився. Вони стояли біля затишної паризької кав’ярні:

— Кави? — запитально поглянув він на Марк на Дарину.

— О’кей, — погодилася вона, а про себе подумала: а чому б і ні?

Пили каву з білих горняток і спілкувалися практично одними жестами.

Дарка показала три пальці й промовила:

— Я маю три дні в Парижі.

Марк натомість показав чотири пальці й весело сказав:

— Я маю чотири дні в Парижі. — Потім показав: сьогодні другий день.