Паризьке кохання

— Ну, тоді доведеться. То що ти мені хотіла сказати?

— А ти?

— Пані, як завжди, уперед.

— Добре, — за відсутності шампанського дівчина ковтнула кави для хоробрості. — Пам’ятаєш ту обіцянку, що ти дав мені місяць тому?

— Це яку?

— Ти казав, що виконаєш будь-яке моє бажання на мій ювілей. Що не довіриш цю відповідальну справу жодному джину. Чи не так?

— Так, було. Підтверджую, — почувши це, Даруся шумно зітхнула, лише після цього втямивши, що чекала відповіді, затамувавши подих.

— Ти готовий дотримати слова?

— Ну для чого тягти кота за хвіст, Дарино? — поцікавився Ігор з ледь помітним роздратуванням. Виделка, якою він розгортав листя салату на своїй тарілці, лунко дзвякнула об фаянс. — Ясно, що готовий!

— А чому ти так на це реагуєш? — очі дівчини наповнились слізьми. Щось пішло не так. Ні, щось було не так від самого початку цієї вечері. — Я завжди починаю здалека, каюся. Та раніше тобі це подобалося.

— Даруй, — Ігор відклав виделку і, простягнувши руку, торкнувся Дарининого рукава. — Пані Пелех довела мене, якщо чесно. Дві години правдивої галицької лайки та прокльонів — то занадто навіть для мене. Ніс їй був недостатньо прямий, а її старий писок недостатньо омолодився. І все одно я не мав права зриватися на тобі. Пробач.

— Та нічого, то пусте. Усе гаразд. Я вже не серджуся, — від гніву та сліз Даруся відходила майже миттєво, усі про це знали і цілком успішно цим користувалися. Ігор примружився, обдарувавши дівчину поглядом ситого кота. Він був явно задоволений.

— Що ж, тоді скажи, будь ласка, чого ти бажаєш?

«Заміж за тебе вийти», — закортіло сказати Дарині, так сильно, що вона ледь встигла прикусити язика, а натомість урочисто, неначе фея, що володіє чарівною паличкою, оголосила:

— Хочу з тобою до Парижа на найближчий вік-енд. Там ми зможемо випити справжнього шампанського! Неодмінно на Ейфелевій вежі! Коли під нами буде цілий світ!

— Але так скоро… Дарусю, а путівки? Твоє бажання надто дороге! — Ігор виглядав заскоченим цією пропозицією, як той коханець у ліжку чужої дружини. — Ми могли б поїхати в Яремче. Або змотатися на Синевир…

— При всій моїй любові до Карпат, путівки до Парижа вже у мене. Вуаля! — жестом досвідченого фокусника Дарина видобула їх з кишені свого пальта і поклала на стіл.

Ігор витріщився на них, як на живих тарганів у своєму супі.

Ентузіазм дівчини став поволі згасати. При всій своїй наївності сліпою вона не була.

— У чому річ? Ти не радий? — запитала вона.

— Я… та ні, чому ж… та навіщо ти…

— О, ні, — до Дарусі дійшло, у чому справа, і вона засміялась від полегшення. — Я здогадуюсь, що не так. Ти вважаєш, що я не мала б так витрачатися?

— Точно! У яблучко! Може їх ще не пізно здати? — невпевненим голосом проблеяв Ігор.

— Пізно. Було пізно за хвилину по їх придбанні. Тому я й купила їх задешево, — тут Дарина трішки злукавила, але на добру справу. — Зрозумій, Париж — це моя мрія. Вихідні в Парижі з тобою — це все, чого я нині хочу. Ну… майже все. Я триматиму тебе за руку, коли ми гулятимемо Монмартром. Будемо снідати у готелі, а вечеряти у якомусь маленькому кафе. Ми побуваємо у Луврі, уяви собі! Побачимо Джоконду, полотна Рембранта, Рубенса! У турфірмі мені сказали, що готель, де нас поселять, дуже затишний. Ти нарешті розбудиш мене поцілунком — я так цього хочу! Ми цілу вічність не були разом!

Ігор, надутий, як сич на погоду, совався на своєму стільці, наче намагаючись навпомацки знайти лисе місце у кактуса. Вираз обличчя він мав такий, що від нього молоко би скисло. Було видно, що Даринин сюрприз його не порадував. І мова йшла зовсім не про зайві витрати…

Від поганого передчуття дівчину кинуло у жар.

— Ігоре… — ледве виштовхнула вона із луб’яного горла, — ти ж поїдеш зі мною?

Той нарешті зібрався з духом і коротко відповів:

— Дарусю, пробач, але… ні.

На якусь мить їй стало важко дихати. Так, ніби хтось викачав усе повітря з її легенів. Дарина знов приклалася до кави і закашлялась. Гаряча густа рідина потекла з кутика рота, капаючи прямо на комірець пальта.

Ігор спостерігав за дівчиною, трохи скрививши вуста, хоч і виглядав винуватим.

Трясця, він чув за собою вину. Яку? Що він накоїв? І, в жалюгідному очікуванні дива, якого — вона вже знала це достеменно — ніколи не станеться, у прагненні склеїти те, що розлетілося на тисячу дрібнесеньких скалок, Даруся по-дитячому пролепетала:

— Ти не можеш їхати зі мною, так? Невідкладні справи? Хтось із родичів захворів? Щось з твоєю мамою? А може невідкладна операція?

— Спинися, — Ігор попереджувально підняв руку. — Тільки не треба істерик. Вислухай все до кінця. Я все ж мушу тобі це сказати, хоч мені й важко.

— Тобі важко, — безтямною луною повторила Дарина. Ігор кивнув.

— На твій ювілей я хотів попрощатися з тобою.

— По… попрощатися? — Даруся почала затинатися. — Ти ку… кудись… за… кордон зібрався?

— От іще, — пхикнув Ігор зневажливо. — З моїм фахом я і тут можу жити, як король. Нащо мені переучуватися та роками там іспити здавати? Просто я одружуюсь.

Скроні Дарини немов стиснув розпечений обруч.

— Одружуєшся?! На кому? — тоном засудженої до страти королеви спиталася вона. — Я її знаю?

Пальці дівчини наче узялися кригою, і, слово честі, вона не дуже здивувалася б, почувши той тріск, який буває, коли під каблуками хрустить тоненький лід.

Ігор мовчав.

— То я її знаю, любий… тобто… так чи ні?

— Ну, може, бачила кілька разів, — неохоче відповів Ігор. — Це Станіслава, Стася Палій. Донька пана Степана. Ми з нею вже півроку зустрічаємось.

— Так довго! — у серце немов увігнали гострий ніж.

Степан Палій був засновником і абсолютним власником клініки «Авіцена», та його єдину дочку Даруся, хоч убий, не пам’ятала. Вирішила, що варто ще щось сказати.

— Що ж… розумний крок… з твого боку.

— Ну, не на тобі ж мені одружуватися. Ти сама подумай — санітарка і я, що це за пара? Як вода та олія — не змішаються, скільки не колоти. А Стася — хороша партія для мене. Цілком. І вигідна, так. Чому це має бути погано?

— Це чудово. Я вас вітаю. Скажи мені, куди послати квіти? — ледь зібралася з силами на якийсь коментар Дарина.

— Дарусю, це не похорон. Будь розважлива. Я не хочу більше морочити тобі голову. Тобі вже тридцять, мусиш влаштувати якось своє життя. Подумати про шлюб з рівнею. З медбратом там, чи, може, з охоронцем. Ти зависоко літаєш, люба. Думаєш, що популярність — це лише усмішки та доброта. А це ще й праця, дорогенька моя. Тяжка праця. Треба витримувати певний рівень. Ти до нього, вибач, не дотягуєш.

— Так, і ти мене вибач. — Гідно відповіла дівчина.

— За що?! — здивувався Ігор.

— Ну, що не дотягую… Ігоре, — чомусь здалося конче важливим дізнатися про це, і то негайно, — а вона красива? Твоя Стася Палій — вона гарна?

— Я тебе благаю, ну яке, яке це має значення? — виведений з рівноваги, Ігор дозволив собі те, чого раніше ніколи не дозволяв, а саме крик. — При чім тут врода? Хто тобі сказав, що це важливо? Ти казок в дитинстві перечитала? Що з тобою, га? Жіноча врода в шлюбі важить менше, ніж карат! Нічого вона не варта! Головне — це взаємоповага й спільні інтереси.

— Стася цікавиться пластичною хірургією? — несподівано для самої себе, іронічно запитала Дарина.

— Я не зобов’язаний слухати цю маячню, — пихато сказав Ігор. — Якщо бажаєш поводитись, як маленька, — прошу дуже, але без мене.

Він почав підводитись — дуже повільно чи то просто так здавалося знекровленій Дарині? Її охопила глибока апатія, схожа на відчуття від уколу новокаїну, і лише неслухняні губи ніяк не могли вгамуватися.

— Ні, стривай. Ще одне. Вона і ти… ви з нею… словом, ви були… близькі?

Ну от. Ляпнула-таки. Язик мій — ворог мій. Зараз він скаже «так», і вона помре від болю.

— Звісно, ні, — запевнив Ігор. — Вона себе шанує. Порядна дівчина з порядної родини, а не якась там потіпака.