Смак заборони

Мені не хотілося їсти, й сніданок разом із татусевою прихильністю вирушив до холодильника, а ми — в бік пляжу.

Сонця не було, як і поступок з боку цукрових чарів, котрі, як і раніше, гризли мене з усією своєю меланхолійною підступністю, на яку тільки й здатна була примара нових спогадів, що оселилися в мені. Я виявилась ідеальним зразком смиренності й пасивності; якби не певна відчуженість, із котрою я беззастережно корилася всім наказам керівних Старших, то, напевне, побила б усі рекорди з вихованості та слухняності. Але було так очевидно: мною керували зовсім не раптово пробуджені чесноти чи абсурдне бажання «виправитися» — за сонним білим личком крився мозок, де правував моторошнуватий ебеновий силует, який і досі зберігав сонячний німб над своєю голомозою головою.

Прозвучали різні пропозиції для поліпшення нашого життя в подощовій Імраї. Усе було мокре й начебто незаймано чисте, жодна кришталева крапля, безневинно зблискуючи на листочку якої-небудь магнолії чи на кедровій глиці, не могла виказати бодай натяку на думку про бурхливу зіпсутість, що охопила всі стихії ще вчора ввечері. Раптово я сказала вголос: «Але ж це все для мене влаштували!»

Батько покрутив пальцем біля скроні, й відшліфована за багато років природність цього жесту трохи зменшила запал мого мрійливого стану.

Все-таки я вирішила згадати все з цією чистою, чарівною детальністю, яка можлива лише в перші дні після того, що сталося. Як же це було, га?

Пісні лютень і сопілок глушили голоси Старших. Я пленталася в кінці нашої статечної сімейної процесії, заткнута плеєром, із насунутою на лоба бейсболкою.

Було вирішено йти пішки в Алупку. Але коли ми виявилися посеред порожніх мокрих пляжів, зненацька побачили сонце, й за хвилину всі хмари, що застеляли ранкове небо, зникли, відкриваючи нам глибоку, свіжу блакить.

А за ще одну магічну мить лише за 5 метрів від нас, спираючись на вологе поруччя, стояв сам Гепард і загадково дивився швидше на мене, аніж на море.

Він розмістився на лаві побіля ліфта. Я виробляла акробатичні трюки на мотузці, підвішеній на одній із крокв улюбленого пірсу. Татусь затишно дрімав на матраці, а решта сімейства на мене не надто й зважала, бо ймовірно, наїлася досхочу мого неможливого смирення. А я, користуючись досяжністю лише візуальною, вирішила перевести її на більш тілесний рівень.

Поки всі куняли на гальці, ми, розділені двома сходинками, чарівно потеревенили.

— Мені здається, що це все можна буде прокрутити без особливого ризику. Я подумаю обов'язково над усіма нюансами, — із чудовою посмішкою озвався мій лагідний Гепард на пропозицію щодо капітанськомісткової Селенамамби. Виявилося, він взагалі готовий на що завгодно заради мене.

М-да. У всякому разі, гарного настрою йому було не позичати.

— А ти любиш дітей? — запитав він, прихиляючись до білої колони тенту.

— Почасти, навіть так, як і ти…

— Ну, тоді тобі взагалі ціни нема.

Манька виконувала складний акробатичний трюк. Хоча переплюнути маленьке Левенятко ще нікому не вдавалося.

— Можеш співставити мене три роки тому й мене вчорашню?

Альхен помовчав. Потім теж тихо, але дуже виразно мовив:

— Це неймовірно, але в своєму житті я не зустрічав нікого… Такого незвичайного, як ти. Ти страшна істота… Тебе неможливо забути.

Він стояв поруч. Зовсім поруч, і я відчувала (о, як виразно!) це особливе зближення, коли щемлива ніжність гасить усі вади минулого й ми стаємо схожими на двох закоханих і щасливих недоумків, що зненацька потрапили в рай. І пізніше я спіймала себе на тому, що це — розповсюджені симптоми банальної закоханості… Ні, подружко, навіть і не закоханості, а любові — великої, нещадної. Моя любов — як розірване серце, недосяжна (це раз), і пошуки взаємності (це два) дорівнюють розпилюванню вцілілої половини на дюжину маленьких шматочків, які спливають кров’ю, і…

— А ось мені б це все забути, як страшний сон! — прошипіла я крізь зуби. Здивований Альхен відразу сахнувся, видно, намагаючись знайти зрозуміле пояснення безглуздому спалахові моєї немилості. Гармонія хвилину тому досягла такого розквіту, який тільки був можливий, і ось цілком раптово я зруйнувала те, що виникало в нас неймовірно рідко, — приплив майже матеріальної, такої щедрої ніжності. Але він, як і раніше, дивився на мене із замилуванням, хоча те особливе взаєморозуміння зникло без вороття, як і решта…

Я не могла більше цього терпіти: любов розпирала мене, батувала, шматувала, я відчувала: ще мить, одна-єдина секунда цієї ідилії — і дах з’їде, я кинуся йому в ноги… Ридаючи, зізнаюся у всьому. І це буде кінець світу.

— Вгадай, хто тобі вітання переказував? — запитала я в Мири, готуючись до акту затятого мазохізму.

— Уявлення не маю.

— Могла б і здогадатися. Мій Засмаглий Друг. Так, так, ти можеш сміятися, але ти йому сподобалася.

На її обличчі паралельно з неприязною гримасою виник якийсь мрійливий вираз. У моїй голові вже грали різні за ступенем підлоти ідейки щодо суперечки з That One на яку-небудь банку турецького пива, що він її ще й не зможе спокусити. Бачили б ви, з яким жахом дивилася вона на їхнє лігвище й усіх, хто затримувався в ньому (або навіть просто розташовувався поруч; про мене в трьох ниточках, іменованих трусиками й ліфчиком, краще взагалі змовчати).

— Навіть так… — і по тому, після паузи, — в нього було, напевне, багато жінок.

Не запитання. Констатація болісного факту. І начебто не тільки для мене одної.

І ще трохи згодом:

— Дивний чоловік. Як він дивиться…

Після сієсти чарів поменшало. Все стало якимось нездоровим. Підгнило, чи що…

З оглядового майданчика (традиція дорогою на пляж оглядати й класифікувати простори на безгепардя та гепардя) я побачила мерзотника у всій його красі. Він любенько балакаа із якоюсь білявою тлустою тіткою в довгому бордовому сарафані.

Коли ми спустилися (напрочуд швидко), на мене не звернули жодної унції уваги. Холод. Відчуженість. Сволота.

Це спрацювало миттєво — я відчула себе такою ось обридлою знедоленою іграшкою.

Гугняво: «И я твоя игрушка-а-а-а…

Хрупкая такая-а-а-а, ля-ля-ля, в твоих рук-а-а-ах пам-пам…».

Мабуть, зараз настав час звернутися до мого щоденника, особливо охочого до плаксивих нот. Отже, запасайтеся слізьми, хоча, якби ви знали, невдячні, як того дня ридала я!

Запис за 28.06.95

Адора… Адора… Щастя привалило й відвалило. Отже, хто я тепер? Хто я? Гордість? Адоро! Гордість ДЕ? Як би тобі, сонечку, не бути розтоптаною і приниженою? Га? Може, наступного разу таке влаштувати:

«Отже, завтра середа, вони, як завше, їдуть у Ялту. Чи не так?»

«Так, але я залишаюся. Хоча, Альхене, як кажуть, не довго та музика грала. На цей рік ДОСИТЬ. Я не за сталість стосунків. Одного разу достатньо, щоб потім згадувати, згадувати…».

Невже так і зробити? Це поки що єдина рада. Всупереч моєму бажанню. Могла б… Ах, якби я тільки могла — віддавалася б йому хоч і щовечора, й кожної сієсти, й кожної відпущеної чужою неуважністю хвилини! І йшла б на всі приниження: біль від НЬОГО дорівнює найніжнішим пестощам будь-кого іншого. Я люблю його. Агов, ти! Я люблю тебе! Чуєш? Чув би… Завжди треба чимось жертвувати. Альхене, якби все було трішечки інакше… Альхен… Альхен… Альхен…

Або ось іще так можна спробувати: «Ти не професіонал. Я розчарована в тобі. Попри все ти не вмієш зваблювати. У тобі нема сили… Чогось бракує. Хоча… Воно тобі треба, Сашо? Ні, ну ти мені скажи — воно тобі треба?! Мені шкода. Дуже шкода», — тільки так, бідолашна Адоро. Тільки так.

Справи буденні. А як усе було насправді?

Граю під носом гада в карти. Під самим носом (із Танькою). А він, засранець, слухає свій вошивий приймач. Йому до мене — що мені до Зінаїди Петрівни, завуча… Разів зо два, щоправда, підморгнув — начебто з примусу, нещиро, можна сказати. На цьому все й скінчилося.

Хочу все-таки навести один незрозумілий факт (у всякому разі, для мене), пояснення якого поки що знайти не можу. Отже: після карт, після подиву я зрозуміла, як завжди раптово, що мені тут не місце, та й пішла світ за очі. «Світ за очі» виявилося під крильцем у татуся, і грітися я там, зрозуміло, могла від сили півгодини.