Тi, що спiвають у тернi

— Я ніколи не був товстим, лише кремезним, а від сидіння за столом не розширився, а скоцюрбився.

Влігшись долілиць, вона наблизила до нього своє обличчя і всміхнулася.

— Знаєш, Рейне, я справді рада тебе бачити. Рада більше, ніж будь-кого. А радість спілкування не купиш ні за які гроші.

— Бідолашна Джастина! Маєш грошей невпрогорт?

— Грошей? Так, — кивнула вона. — Дивно, що кардинал усі їх залишив мені, ну не всі, половину мені, а половину — Дейну, але ж я, згідно з заповітом, була єдиною його спадкоємицею. — Гримаса болю скорчила її обличчя. Джастина нагнула голову і вдала, що роздивляється нарцис із цілого моря, і дивилася на нього доти, поки не відчула, що знову зможе контролювати свій голос. — Знаєш, Рейне, я багато віддала б за те, щоб дізнатися, ким же насправді був кардинал для моєї родини. Невже тільки другом? Мабуть, більше, ніж другом, але все це якась таємниця. Але ж ким? Не знаю. Шкода, що не знаю.

— Не треба шкодувати. — Райнер підвівся і подав їй руку. — Ходімо, серденько, я почастую тебе обідом у такому місці, де завидющі очі констатують, що розрив у стосунках між вогненно-рудоголовою австралійською акторкою та членом німецького кабінету міністрів подолано. Відтоді, як ти мене прогнала, моя репутація ловеласа дуже постраждала.

— Слідкуй за новинами, друже мій. Мене більше не звуть рудоголовою австралійською акторкою — тепер, завдяки моїй інтерпретації образу Клеопатри, я стала розкішною й соковитою британською актрисою з тіціанівським волоссям. Тільки не кажи, що не знаєш, що тепер критики називають мене найекзотичнішою Клеопатрою впродовж багатьох років. — І вона вигнула передпліччя й п’ясті, зобразивши з себе єгипетський ієрогліф.

Його очі заблищали.

— Кажеш, екзотична? — спитав Райнер із сумнівом у голосі.

— Так, екзотична, — твердо відповіла вона.

Кардинал Вітторіо помер, і тепер Райнер бував у Римі нечасто. Натомість він зачастив до Лондона. Спочатку Джастина тішилася запропонованій ним дружбі й не прагнула чогось більшого, але минали місяці, а він ані словом, ані поглядом не нагадав про їхні колишні стосунки. Тому помірне обурення Джастини переросло на щось значно серйозніше й бентежне. Ні, вона не хотіла відновлення отих якісно інших стосунків, безперервно повторювала вона сама собі; вона з цим покінчила назавжди і їй це більше не потрібно. Не дозволяла своїй уяві торкатися того образу Райнера, який вона поховала у своїй пам’яті так вдало, що він по-зрадницьки приходив до неї у снах, а сни не обманеш.

Оті перші кілька місяців після смерті Дейна були найжахливішими, Джастина постійно переборювала в собі палке бажання поїхати до Райнера, відчути його поруч тілесно й духовно, прекрасно знаючи, що так воно й буде, якщо вона схоче. Але вона не могла собі дозволити цього, поки його обличчя затьмарювало обличчя Дейна. Вона вчинила правильно, що порвала з ним, що відчайдушно намагалася затоптати у собі останні вогники своїх почуттів до нього. І з часом, коли здавалося, що Райнер більше ніколи не з’явиться в її житті, тіло Джастини впало в позбавлену хтивості апатію, а розум привчився не думати про секс.

Але тепер Рейн повернувся і забувати ставало дедалі важче, їй не терпілося спитати, чи пам’ятає він оті інакші стосунки — невже ж він про них забув? Ясна річ, сама вона давно з цим покінчила, але їй приємно було б знати, що йому це не вдалося, звісно, за тієї умови, коли йшлося саме про неї і лише про неї, а не якусь іншу жінку.

Марні мрії, плани на піску. Рейн аж ніяк не був схожий на чоловіка, що сохне через нерозділене кохання, ментально чи фізично, і він ніколи не висловлював ані найменшого бажання наново відкривати оту колишню фазу в їхньому житті. Вона була потрібна йому як друг, і він насолоджувався їхнім дружнім спілкуванням. От і прекрасно! Саме цього й вона хотіла. Та от тільки… Невже він і справді забув? Ні, це не можливо, нехай йому біс, якщо він і справді забув!

Того вечора образ леді Макбет, яку вона грала у цьому сезоні, несподівано набув оригінальної гостроти й жорстокості, непритаманних попереднім інтерпретаціям. Опісля вона погано спала, а наступного ранку отримала від матері листа, який її стривожив.

Матуся писала не часто, певно, то тривала розлука вплинула на них обох, а ті листи, які вона спромагалася написати, виходили якимись млявими. Цей же був іншим, у ньому відчувалося глухе старече бубоніння, підступна змореність і нудьга, які, мов вершечки айсберга, вистромили кілька характерних слів над поверхнею беззмістовності. Джастині цей лист не сподобався. Постаріла. Мама постаріла!

Що ж відбувалося на Дрогеді? Чи не намагалася мама приховати якусь серйозну біду? Може, бабуня захворіла? Вона вже три роки їх не бачила, а за три роки з ними могло трапитися все, що завгодно, навіть якщо з Джастиною О’Ніл за цей час не трапилося нічого. Те, що її власне життя перебувало в застої, не давало їй підстав вважати, що життя решти людей було таким самим, як і у неї.

Того вечора Джастина була у «відпустці»; їй залишалася всього одна вистава «Макбет». Денні години тягнулися нестерпно нудно, навіть думка про майбутню вечерю з Рейном не давала очікуваного задоволення від передчуття цієї події. їхня дружба була безглуздою, марною, статичною, казала вона собі, вбираючись у вечірнє плаття — у те помаранчеве, яке він терпіти не міг. Старий консервативний буркотун! Якщо вона йому не сподобається у такому вигляді, то й Бог із ним, нехай терпить. Розправляючи рюші низького декольте на скромних грудях, вона спіймала у дзеркалі свій погляд і саркастично розсміялася. Подумаєш, буря в склянці води! Вона поводилася, як жінка того типу, яким він найбільше гидував. Все пояснювалося надзвичайно просто; вона видихалася і потребувала відпочинку. Слава Богу, що зіграти леді Макбет лишилося тільки один раз. Але що ж трапилося з матусею?

Останнім часом Рейн проводив дедалі більше часу в Лондоні, і Джастина захоплювалася тією легкістю, з якою він пересувався між Бонном та Англією. Звісно, що йому став у великій пригоді приватний літак, утім, такі подорожі були, вочевидь, досить виснажливими.

— А чому ти так часто приїздиш до мене? — спитала вона Райнера ні з того ні з сього. — Звісно, для кожного репортера з відділу пліток це визначна подія, але, мушу сказати, мені інколи здається, що ти використовуєш мене як привід для приїзду до Лондона.

— Так, це правда, інколи я використовую тебе як привід, — спокійно зізнався він. — Взагалі-то, я часто тобою прикриваюся. Але це зовсім неважко, бо мені подобається бути з тобою. — Він зупинив на ній задумливий погляд своїх темних очей.

— Ти сьогодні якась дуже тиха, Herzchen. Тебе щось непокоїть?

— Та ні, нічого. — Джастина поколупалася ложечкою в десерті й відсунула його убік, так і не доївши. — Окрім однієї дурнички. Ми з мамою не листуємося щотижня, як раніше — ми з нею бачилися так давно, що вже не лишилося, що казати одна одній, — але сьогодні від неї прийшов такий дивний лист. Зовсім нетиповий.

Його серце занило; Меґі й справді не поспішала обдумати його пропозицію, але інстинкт підказав йому, що вона нарешті почала діяти. І до того ж не на його користь. Меґі розпочала свою гру, щоб повернути Джастину до Дрогеди і таким чином продовжити династію.

Він потягнувся через стіл і взяв Джастину за руку; попри оце жахливе плаття, вона з віком тільки гарнішає. Тоненькі зморшки надавали її обличчю дівчинки-шибайголови такої необхідної їй солідності, а також підкреслювали силу характеру, якого особі, що за цим лицем крилася, ніколи не бракувало. Але ж наскільки глибоко поширювалася оця зовнішня зрілість? Ось у чому полягала сутність проблеми з Джастиною, наявність якої вона категорично відмовлялася визнавати.

— Серденько, твоїй матері самотньо, — пояснив він, спалюючи за собою мости.

Якщо їй хотілося саме цього, то яке він має право вважати, що сам мислить правильно, а вона — хибно? Джастина — її донька, і вона, безперечно, знає свою матір набагато краще, аніж він.