Паризьке кохання
Паризьке кохання читать книгу онлайн
Коли Ваше кохання втоптали в болото, киньте все і на останні гроші поїдьте в Париж! Випийте кави в тіні Ейфелевої вежі. Сядьте не в той трамвай. Загубіть карту. І лише за таких обставин Ви зустрінете найбільше кохання свого життя. Адже це місто тому й безсмертне, бо в ньому мешкає любов. Але одна умова… Ви повинні йому довіритися.
Ця книга є художнім твором. Усі дійові особи та події у творі вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми та подіями — випадковий.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Я так і знала, що ти туди попрешся, не втримаєшся. Тому давай, викладай усе, що було.
— Та нічого не було, — Даруся пригубила ще вина. — І йти я туди зовсім не хотіла. Навіть сказала про це Фельдфебелю. Та вона і слухати мене не забажала. Мовляв, мусиш бути й там, якщо вже прийшла на роботу, ми всі одна велика родина, ну й усе таке у цьому дусі. Але пішла я туди не тому. Тобто не через пані Горбань. Мені просто закортіло подивитися на Стасю.
— Подивилася?
— Так. Вона… гарненька. Дуже мила.
— Дарусю, — процідила Надя крізь зуби — так вона робила завжди, коли гнівалася, щоби не розкричатися, — ну ти даєш! Твоя доброта межує з дурістю. Ти говориш про жінку, яка вкрала твого мужчину!
— Ну, по-перше, ніхто не може вкрасти у тебе те, що тобі не належить. По-друге, Стася і справді гарненька. А по-третє, вона ще й багата. А я ні. Один-нуль на її користь.
— Їй та користь ще боком вилізе, — мстиво пообіцяла Надійка і погрозила кулаком невідомо кому. — Кажу тобі, їй або тікати треба з-під вінця, або зразу шори на очі купувати, аби тільки на Ігорчика свого дивилася, а ніде не вбік…
— На Ігорця, — мимоволі поправила Дарка.
— Що?
— Так Стася Люсика називає. Ніжно. Ігорцьо.
— Ой, тримайте мене! — Надя смикнулася, як від електричного розряду.
Дарка втомлено потерла скроні. У неї нестерпно розболілась голова. Може, спитати Надійку про Ілону Кац. Вона має пам’ятати. Хоча ні, не варто. Яке це вже має значення? Жодного. Спав він з Ілоною, чи ще з кимсь. Усе це вже у минулому. На жаль, не надто давньому для того, аби воно не боліло.
— Надю, а ти Ілону Кац пам’ятаєш?
Ну ось. Не стрималась таки. Вічно з нею одна й та сама історія. Збирається зробити щось одне, а виходить інше.
— Так, пригадую таку. Теж до Люсика твого бігала, еге ж?
— Ти це знала?!
— Ні. Здогадалася з того, як ти її ім’я вимовила. Ох, подружко люба, віриш ти чи ні, а таких дуреп у нього було вже, напевно, не одна Ілона. Так що плюнь і розітри. Я розумію, легко це сказати, а зробити тяжко, але ти мусиш. Слухай, а що то в тебе за поштівка? — Надійка різко змінила тему розмови, підійшла до серванту і ледь не носом ткнулася у ведмедика з ромашками. — Це ти з Парижа привезла, так?
— Так. Бачиш написано французькою?
— Бачу. І написано тут… — Надя короткозоро примружилась, а потім випросталась, повернулася до Дарки і аж скрикнула:
— Тобі її Марк подарував!
Це було не питання, а твердження, та Дарина все ще опиралася:
— Звідки ти це взяла?
Єлисей стрибнув на Надійчин стілець. Подружка погладила кота і весело відповіла:
— Нє, ну я, можливо, помиляюся. Може, ти сама собі так вдало купила листівку, де написано «Найчарівнішій дівчині у світі».
Дарина відчула, що червоніє. Вона геть забула, що Надійка зовсім трішки, але все-таки знає французьку. Дарці стало жарко, до щік прилила кров. І водночас було приємно, дуже приємно думати про те, що Марк вибирав цю поштівку спеціально для неї. Для годиться дівчина все ж не відступалася:
— Це лише так співпало!
— Ну, якщо ти так кажеш, — Надя припинила чухати Єлисея за вухом і розвела руками. — Тобі, звісно, видніше. До речі, ким там працює твій Марк?
— Він такий самий мій, як і твій, Надійко. Продавцем машин, я вже тобі, здається, говорила. А чому ти питаєшся?
— Ось чому, — Надя вказала на листа, котрого принесла із собою і поклала на стіл. — Це мені сьогодні до скриньки кинули. Переплутали, як завжди. Проте адреса на конверті твоя. А логотип, що цікаво — концерну «Даймлер-Крайслер». Чула про такий? Випускає автівки для дуже багатеньких буратінів. А тепер відкривай хутчіш листа. Може, ти виграла яку машину?
— Де я її могла виграти? — Дарина скрушно похитала головою, обриваючи краєчок листа. — Я зроду-віку нічого, крім… ой! Це запрошення, Надійко. Тут є текст англійською та українською. Ось, — і вона подала подружці гарненьку листівку із зображенням яскраво-блакитного авто, на розвороті якої було написано:
«Вельмишановна пані Коваль!
Маємо честь запросити Вас на презентацію автомобіля „Плімут-Бриз“, яка відбудеться двадцять п’ятого грудня у новому автосалоні по вулиці Антоновича, 69.
Початок презентації — о 16 год. 00 хв.
Дрес-код — блек тай.
Щиро Ваш, директор західноукраїнського регіонального відділення корпорації „Даймлер-Крайслер“ Антон Яковенко».
— Хто такий цей Яковенко? — розгубилася Даруся. — Уперше чую. І що мені робити на тій презентації? Торгуватися за ґвинтик від колеса ціною в мою річну зарплату?! Годі вже, я і так у боргах, мов у шовках. Не піду!
— Ще й як підеш! — Надя насварила на Дарку. — Аж бігом! Якщо ти вже на заручини до Люсика поперлася, то й на презентацію цього… як його… — подружка ще раз зазирнула у запрошення, — «Бризу» підеш, як на свято! А як ні, то я з тобою навіть говорити тоді не хочу! Навіть знатися з тобою не буду!
— Ти здуріла, Надю?! Як так сильно хочеш, то і йди сама!
— Ні, — з невимовною тугою оголосила Надійка, звівши руки до стелі, немов закликаючи її у свідки, — ти таки не тямиш. Нащо мені там бути? Я вже заміжня. А ось ти, зауваж, завтра Різдво, а ті американці, а вони там конче будуть, у чужій країні, та ще й на роботі. Звідси висновок: там, напевно, знайдеться кілька нежонатих хлопців. І пристойних, не те що Люсик намаханий! А як і ні, то, може, хтось з наших порядний трапиться. Що ти правильно підмітила, так це те, що бомжі туди не прийдуть. Навіть середнячки навряд чи. Не той калібр. Там буде еліта. І там будеш ти.
— Елітна санітарка, — саркастично підхопила Дарина.
Надя скривилася, мов оцту сьорбнула.
— Люба Дарусю, якщо я ще раз почую твій плач із приводу своєї професії і моєї, власне, теж, то ти точно нікуди не підеш, бо я дам тобі у писок, і назавтра матимеш розкішного «ліхтаря» під оком, гарантую. І ще одне, аби ти затямила нарешті, що зверхність та снобізм існують скрізь, однак у нашій країні більше залежить на тому, яку роботу ти виконуєш, а на Заході, як ти виконуєш свою роботу. Відчуй різницю і не мели дурниць. Ліпше подумай, що ти завтра одягнеш.
— Я не маю нічого, що підійшло би під «дрес-код — блек тай».
— Так-таки й не маєш? А та твоя сукня… ну, червона? От її і вбереш. Будь певна, завтра тобі від кавалерів доведеться відстрілюватися. У тебе є зброя?
— Ні. Якби була, я б від тебе відбивалася. І знаєш що, Надю? На такі заходи люди ходять парами. Так що навряд чи я…
— Коли ходять парами, то на запрошенні пишеться «Дійсне для двох осіб». Чи щось таке. Голову мені не мороч, Дарино, — повним іменем Надійка називала подругу лише тоді, коли починала серйозно сердитись на неї. — Ти підеш туди. Ти там будеш. Крапка. Уважай, що це наказ.
Наступного дня, лаючи саму себе, Дарина попленталася до салону пані Квітки.
Господиня була на місці і спочатку дуже зраділа, побачивши Дарусю, але потім, придивившись до її бліденького личка, стурбувалася:
— Чи ти часом не заслабла, дорогенька? Чи в тяж увійшла? Так скоро змарніла…
— Ні, я не хвора і не вагітна. Просто я… у мене проблеми. А я знову маю бути гарною. Допоможете?
— Могла б і не питати. Сідай у крісло, — пані Квітка діловито обгорнула Дарчину шию перукарським простирадлом. — Щось скромне робимо? До батьків його на знайомство йдеш?
— Ні, — Дарина дуже старалася втриматися, та не змогла — з очей повільно потекли сльози. — Він учора заручився. З іншою.
— Отакої! — здивувалася пані Квітослава. — І чого ти плачеш?! Ти пляшку вина мусиш розпити, що він сам пішов, що ти спізнала його нутро, доки пізно не стало!
— Чому всі говорять мені одне й те саме? — схлипнула Даруся.
— Бо то є правда. Дитино моя, я розумію, як тобі важко, як боляче, та одне ти мусиш кріпко затямити: якщо він таке вчинив, то не любив! Люди кажуть: тяжко з нелюбом жити. А я скажу: з тим нелюбом, котрий тебе любить, жити тяжко, але можна. Та не приведи Біг жити з тим, хто тебе не любить, і ніколи не любив. Ото справжнє пекло! То куди ти нині зібралася?